чотири неба
- 18.09.17, 22:36
У діда Славка було чотири неба.
Перше - літнє. Густе, бадьоре, бездонне. Дідові було шість. Він підстрибом біг через поле, несучи мамі обід. Мама відбувала трудодні в новостворенему колгоспі. Старша сестра варила їсти. В сім'ї їх було дев'ятеро і Славко був наймолодшим. Зазвичай їжу носив він. Вертаючись він часто сідав під самотню придорожню липу і дивися на небо. Десь далеко за обрієм кипіли фронти, будувались залізниці, запускалися домни і жив брат Жора. Жора поїхав в область, в Могильов, на рабфак. Вчився він добре, готувався стати інженером, беріг єдині черевики і часом писав листи, просячи прислати сала.
Літнє небо ходило за дідом як Гром. Гром був старий батьків собака. Любив він тільки батька Василя і діда Славка. Коли Славко покинув село, а батько помер, Гром затужив, ліг біля татової могили і лишився там до кінця. А дідо ходив з літнім небом на плечах - молодий, сильний і невтомний. Дід хотів вчитися, але з колгоспу його не пускали. Славко утік, брів золотими від кульбаб полями і за два місяці виринув у одному з училищ середньої полоси. Освоював хитрі імпортні верстати, писав у стінгазету і до ночі засиджувався у бібліотеці. В 19 років з дідом сталося перше кохання, у 20 завод, а в 21 - війна. А за війною прийшло зимове небо.
Зимове небо трапилося у грудні сорок другого. В день коли від морозу зводило зуби, а розжарений кулемет уже не пік потомлені руки. Небо накотилося раптово - темне, тяжке і чорне як шмат гімнастерки у занедбаній рані. Єдине шо відчув Славко - поштовх, так ніби по животу вдарило батогом. А далі був вихід Барса.
Барс був старий їздовий пес і вожакував у упряжці, котра вивозила поранених. Втоптаний чорний сніг помалу перетворювався на болото, втомлені собаки грузли, фельдшер кричав матом і притримував діда, щоб той не випав з саней. Барс кусав та поганяв інших собак, а дід розглядав небо і чомусь вірив, що бачить його не востаннє.
У військовому госпіталі Славкові забрали майже весь кишечник і збиралися комісувати. Але вертатись йому було нікуди і соромно. Дід просив командира, писав листи в усі кінці і таки залишився в армії. До кінця війни він досидів на рації вистукуючи ключем тривожні повідомлення у чутливий фронтовий ефір.
А в 45-ому до Славка прийшло весняне небо - зелене, веселе і усміхнене, як очі Марусі. Маруся вернулась з концтабору і приїхала до міста вчитись на кравчиню. Дід приїхав до міста і поступив в інститут. Побачивши Марусю, він на другий день приїхав свататися до неї на білому коні. Де він того коня добув і куди подів потім ніхто не знав.
Дід знав українською менше слів ніж мав пальців. На другий день після сватання він купив зашарпаний самовчитель з мови і взявся штудіювати їх нарівні з інститутськими науками. Маруся шила дідові сорочки, працювала на заводі, а увечері поправляла кострубату Славкову вимову. За 15 років дідо став доцентом. Першим доцентом, котрий читав лекції і вів пари українською. Інші науковці з місцевих селян писали на діда доноси за український націоналізм. Марусю іноді викликали в кдб і допитували чому вона вийшла жива з концтабору. А раз на рік дід з Марусею та дітьми їхав у Євпаторію, до сестри. Гуляв пустельним диким пляжем, грав в шахи з одноногим матросом Борею і запливав у море. Далеко-далеко, аж туди де смарагдове травневе небо зливалося з живим бурштином води.
Осіннє небо ходило з дідом по гриби. Разом вони пхалися у карпатські пущі за духмяними м'ясистими боровиками, разом переходили полонини і ночували по колибах - дідо всередині, а небо - зовні, підморгуючи зорями крізь дірявий дах. Разом прокидалися вдосвіта, коли гори затягувало димом. Дідо обливався холодною водою, струшувався як Гром після річки і довго тер пошрамовані кулями плечі яскравим махровим рушником. Рушник дідові подарувала безнога сестра Ліна. Ліна підірвалась на міні вже наприкінці війни. Дід вивіз її з Білорусі, знайшов роботу і вибив спершу кімнату в гуртожитку, а далі - однокімнатку в 10 хвилинах від центру. Сестра була тяжка жінка, шкандалила, пиячила, якось находила хлопів і взагалі дошкуляла Славкові як могла. Але іноді небо стрічало її і заглядало в очі. Тоді Ліна плакала, сповідалась найнятій дідом доглядальниці і навіть подарувала той самий рушник.
В 2001 дід зліг і більше не вставав. Маруся, діти та внуки не відходили від нього. Дід боявся самоти.
Одного осіннього дня баба Маруся глянула на годинник, погладила діда по голові і почимчикувала подати обід.
- Не лишай мене - тихо попросив дід Славко. - Не лишай, Марусю.
- Я зараз - кивала баба. - Зараз прийду. Зараз, драбе ти старий. Зажди трохи, нікуди без мене не збирайся.
Баба швиденько викотила на таріль жовту як сонце бараболю, перем'яла в пюре, присмачило курочкою та налила велике горня компоту. Яблучного. Дід дуже його любив.
Але нагодувати Славка не вийшло. Коли баба за якісь 15 хвилин занесла обід до спальні дід уже не потребував харчів. Він нерухомо лежав на подушці і широкими дитячими очима, дивився на тихе осіннє небо. Небо грибів, небо Карпат, небо кольору жовтих білоруських кулбаб, кольору того самого поля, котрим дід одного дня рушив до далекого заобрійного світу.
Вовчик Сірий
Перше - літнє. Густе, бадьоре, бездонне. Дідові було шість. Він підстрибом біг через поле, несучи мамі обід. Мама відбувала трудодні в новостворенему колгоспі. Старша сестра варила їсти. В сім'ї їх було дев'ятеро і Славко був наймолодшим. Зазвичай їжу носив він. Вертаючись він часто сідав під самотню придорожню липу і дивися на небо. Десь далеко за обрієм кипіли фронти, будувались залізниці, запускалися домни і жив брат Жора. Жора поїхав в область, в Могильов, на рабфак. Вчився він добре, готувався стати інженером, беріг єдині черевики і часом писав листи, просячи прислати сала.
Літнє небо ходило за дідом як Гром. Гром був старий батьків собака. Любив він тільки батька Василя і діда Славка. Коли Славко покинув село, а батько помер, Гром затужив, ліг біля татової могили і лишився там до кінця. А дідо ходив з літнім небом на плечах - молодий, сильний і невтомний. Дід хотів вчитися, але з колгоспу його не пускали. Славко утік, брів золотими від кульбаб полями і за два місяці виринув у одному з училищ середньої полоси. Освоював хитрі імпортні верстати, писав у стінгазету і до ночі засиджувався у бібліотеці. В 19 років з дідом сталося перше кохання, у 20 завод, а в 21 - війна. А за війною прийшло зимове небо.
Зимове небо трапилося у грудні сорок другого. В день коли від морозу зводило зуби, а розжарений кулемет уже не пік потомлені руки. Небо накотилося раптово - темне, тяжке і чорне як шмат гімнастерки у занедбаній рані. Єдине шо відчув Славко - поштовх, так ніби по животу вдарило батогом. А далі був вихід Барса.
Барс був старий їздовий пес і вожакував у упряжці, котра вивозила поранених. Втоптаний чорний сніг помалу перетворювався на болото, втомлені собаки грузли, фельдшер кричав матом і притримував діда, щоб той не випав з саней. Барс кусав та поганяв інших собак, а дід розглядав небо і чомусь вірив, що бачить його не востаннє.
У військовому госпіталі Славкові забрали майже весь кишечник і збиралися комісувати. Але вертатись йому було нікуди і соромно. Дід просив командира, писав листи в усі кінці і таки залишився в армії. До кінця війни він досидів на рації вистукуючи ключем тривожні повідомлення у чутливий фронтовий ефір.
А в 45-ому до Славка прийшло весняне небо - зелене, веселе і усміхнене, як очі Марусі. Маруся вернулась з концтабору і приїхала до міста вчитись на кравчиню. Дід приїхав до міста і поступив в інститут. Побачивши Марусю, він на другий день приїхав свататися до неї на білому коні. Де він того коня добув і куди подів потім ніхто не знав.
Дід знав українською менше слів ніж мав пальців. На другий день після сватання він купив зашарпаний самовчитель з мови і взявся штудіювати їх нарівні з інститутськими науками. Маруся шила дідові сорочки, працювала на заводі, а увечері поправляла кострубату Славкову вимову. За 15 років дідо став доцентом. Першим доцентом, котрий читав лекції і вів пари українською. Інші науковці з місцевих селян писали на діда доноси за український націоналізм. Марусю іноді викликали в кдб і допитували чому вона вийшла жива з концтабору. А раз на рік дід з Марусею та дітьми їхав у Євпаторію, до сестри. Гуляв пустельним диким пляжем, грав в шахи з одноногим матросом Борею і запливав у море. Далеко-далеко, аж туди де смарагдове травневе небо зливалося з живим бурштином води.
Осіннє небо ходило з дідом по гриби. Разом вони пхалися у карпатські пущі за духмяними м'ясистими боровиками, разом переходили полонини і ночували по колибах - дідо всередині, а небо - зовні, підморгуючи зорями крізь дірявий дах. Разом прокидалися вдосвіта, коли гори затягувало димом. Дідо обливався холодною водою, струшувався як Гром після річки і довго тер пошрамовані кулями плечі яскравим махровим рушником. Рушник дідові подарувала безнога сестра Ліна. Ліна підірвалась на міні вже наприкінці війни. Дід вивіз її з Білорусі, знайшов роботу і вибив спершу кімнату в гуртожитку, а далі - однокімнатку в 10 хвилинах від центру. Сестра була тяжка жінка, шкандалила, пиячила, якось находила хлопів і взагалі дошкуляла Славкові як могла. Але іноді небо стрічало її і заглядало в очі. Тоді Ліна плакала, сповідалась найнятій дідом доглядальниці і навіть подарувала той самий рушник.
В 2001 дід зліг і більше не вставав. Маруся, діти та внуки не відходили від нього. Дід боявся самоти.
Одного осіннього дня баба Маруся глянула на годинник, погладила діда по голові і почимчикувала подати обід.
- Не лишай мене - тихо попросив дід Славко. - Не лишай, Марусю.
- Я зараз - кивала баба. - Зараз прийду. Зараз, драбе ти старий. Зажди трохи, нікуди без мене не збирайся.
Баба швиденько викотила на таріль жовту як сонце бараболю, перем'яла в пюре, присмачило курочкою та налила велике горня компоту. Яблучного. Дід дуже його любив.
Але нагодувати Славка не вийшло. Коли баба за якісь 15 хвилин занесла обід до спальні дід уже не потребував харчів. Він нерухомо лежав на подушці і широкими дитячими очима, дивився на тихе осіннє небо. Небо грибів, небо Карпат, небо кольору жовтих білоруських кулбаб, кольору того самого поля, котрим дід одного дня рушив до далекого заобрійного світу.
Вовчик Сірий
6
Коментарі
Merovingian
118.09.17, 22:55