Ми, українці, ще не досить принижені!

Не думаю, що у високоорганізованій доволі соціалістичній Германії, чи Австрії, чи Швеції…більшість людей розбираються, що таке «республіка», «демократія», «держава», чим відрізняються «право» та «закон»… І не тому ми, українці, втратили майже все всенародне на користь тих, хто виявився у потрібний час у потрібному місці. 

Якщо не дозволяти собі расистських думок (як колись одна моя знайома, Вікторія, говорила: «У нас і рукі такіє малєнькіє, потому что ми всєгда занімалісь умствєнним трудом, а нє фізічєскім»), то просто соромно говорити, що українці, або росіяни, або індіанці, або ще хтось  недолугі за своєю природою, бо, впевнений, всі люди, всіх кольорів шкіри, за розумовими здібностями в середньому однакові. Звички – різні, характер різний, традиції різні, обставини – завжди різні. Отут і треба шукати причини, чому нарід український опинився ошуканим. А так само і російський. 

І Ви знаєте, не за те мені соромно, що ми, українці, дозволили так нас усіх обікрасти, а за те, що терпимо все це до цих пір, вже ж бо ясно, що ніхто не одумається, що Фірташ– не Гейтс, що людина (навіть ота сама «радянська») без обмежень з боку суспільства дуже швидко може стати скотиною. Соромно, що після духовної весни, що я переживав у листопаді – грудні 2004 року, тепер я не виходжу на площу, не протестую проти Гепи у якості мера Харкова, проти Януковича у якості Президента України, проти Табачника у якості міністра освіти, – освіти українців. Та й закликів та оргроботи щодо цього з боку партійних органів не чутно.

Маю надію, що владній ПР мабуть-таки вистачить жадібності, щоб зачепити кожного з нас ще дошкульніше, ще болючіше, ще образливіше, щоб ми перестали пам"ятати про свою лише хату, а образилися за весь наш край український. Маю надію на прийдешній очищаючий катарсис, що настане після приниження настільки глибокого, що інстинктивна жага волі переможе бажання самозбереження! Тільки тоді наберуть долетворчої ваги для громади поняття з теорії держави та права.