Житушечка жіноча. Шура

      Зараз їй 49. Взагалі-то вона - Олександра Іванівна. Ну, по крайній мірі, так її називали і на роботі на хімічному підприємстві, і всі її сусіди і знайомі. Працювала вона на «Азоті» техпрацівницею. А ким їй ще працювати? Після школи пішла робити на завод, були плани вивчитись. Після змін, сидячи в гуртожитку, читала книжки і готувалась до вступу. Аж тут – кохання!  Вийшла заміж, народилася у них  дівчинка з ДЦП. Чоловік «розсмоктався» зразу ж після роддому, батьків у неї не було. Так вона сама і ростила Катюшку, перебиваючись з хліба на воду, бо які можуть бути заробітки у матері-одиначки з дитиною-інвалідом? Тільки допомога від держави. Добре, що хоча б із гуртожитку не турнули, і на тому дякувала, бо куди б вони з дочкою пішли і де шукали прихистку? Та й форма ДЦП виявилась не геть страшною. Катюшка не ходила, мугикала, годувати її треба було з ложечки, але вона не впісювалася і її можна було на кілька годин залишати саму в кімнаті. А через кілька років керівництво запропонувало їй роботу прибиральницею в цеху, з графіком роботи, який влаштовував Олександру. Правда, ця посада не була «шкідливою» - тобто, ніяких пільг в оплаті, відпускних і прискореного виходу на пенсію. Скажете, як таке можливо у цеху, де абсолютно всі посади «шкідливі»? Ну, от буває і так.

      Життя помаленьку не те, що налагоджувалося, але стало хоч трохи стабільнішим. А потім…. У 22-х річної Каті виявився рак кісток. Олександра Іванівна звільнилася з «Азоту», щоб доглянути дочку. Через два місяці після смерті дочки її ввічливо «попросили» з гуртожитку. Прав на приватизацію  кімнатки вона, виявляється, теж не набула, а судитися не було за що. І незалишалося нічого, як їхати світ за очі. І цей світ був у Москві, у прибиральницях. Те, що робила половину свого життя, почала робити у росіян, які надавали роботу  з проживанням. Змінивши кілька сімей за пару років, Олександра «поступила на службу»(як люблять казати теперішні нувориші-росіяни) в одну сім’ю, де потрібна була прибиральниця і компаньйонка бабусі хазяїна трьохповерхового будинку за містом.

    Господарі, які її найняли,  були нормальні. Вони Олександрі Іванівні подобалися. Не хамовиті, спокійні і майже доброзичливі. Але бабуся хазяїна…. Перший раз, її побачивши, Олександра Іванівна злякалася, що це ожила Людмила Зикіна, настільки бабуся була на неї схожа. Як потім виявилося, що і голос у бабусі був такий же сильний, як у Зикіної. Якщо щось було не по її, кричала вона, як ієрихонська труба, і Олександра змушена була стояти мовчки, опустивши голову, поки «Зикіна» переказиться. Навіть онук  в такі моменти  не міг бабусю заспокоїти, виходив з бабусиної кімнати, на ходу приказуючи: « И эта скоро уйдет». Але Олександра Іванівна  терпіла і не кидала роботу. Незважаючи на те, що з першого ж дня «Зикіна» заявила, що Олександру вона буде називати тільки Шуркай (бо у них так прийнято). Звикла до того, що кожен день вона їй розказувала, що Шурка занадто худа і у неї страшні жилаві  руки з покрученими пальцями, як у 60-річної баби, а ось у бабусі красивий манікюр і на кожному пальці по три персні і в вухах брильянти. Звикла до щоденного бубоніння про начебто погано витерту пилюку чи не занадто блискучий паркет у залі. Звикла до демонстративного щоденного перебирання коштовностей(чи Шурка чогось не вкрала). І ще сотні придирок щодня, що всі і не запам'ятаєш. Молоді господарі  бачили бабкині бзіки і просили Шуру не звертати увагу на їхню бабцю, їм подобається Шурина робота, вона єдина, хто витримує бабкин характер і ще щось в такому дусі. Вона тихо кивала головою і думала, що вона й так, поки що,  нікуди не піде – нікуди їй іти. Тих грошей, що вона накопила, поки що не вистачить на покупку квартири, а тому буде мовчки слухати і тихенько робити свою роботу.

     А  бабульку через деякий час  розбив інсульт і  "добрі" господарі перекваліфікували Шуру ще й в няню-доглядальницю за лежачою бабцею. Тепер Шура уже цілковито і повністю, по самі вуха,  занурилася у ту ж саму щоденну роботу, що робила в Україні. Памперси, масажі, протиранння тіла, перевертання, годування. Мову у «Зикіної» потягнуло. Вона тільки голосно шушукала і дико витріщала очі на Шуру і все намагалася  щось сказати своєму онуку, коли він до неї приходив. «Шу-шу-гааа! Шло-о-о-н! Шло-о-о-н!!!  Шу-гааа!!». Внук не  звертав уваги на бабцині мугикання, а Шура почала помічати, що бабка дуже сильно нервується, коли Шура протирає пилюку на індійських глиняних статуетках, особливо - на слонові. «Зикіна» раніше колись розповідала, що цього слона давним-давно привіз із Індії її чоловік-генерал і він їй надзвичайно дорогий. А ще попередила: « Ели ты, Шурк, его разобьешь, я лично отобью тебе твою дрянную башку». Тому Шура особливо обережно витирала цього лакованого довгоносика, хоча їй хотілося  розбити в друзки всі ці статуетки із-за безкінечних  бабиних придирок і обзивань.  

        І от треба ж було  трапитися цій  біді, що бабці мову відняло. Та ще й  відняло разом із залишками совісті. І так важкий характер псувався все більше і більше. Бабка почала плюватися їжею, якою її годувала Шура. Та ще й намагалася плюнути Шурі в лице. Якимось чином бабка навчилася затримувати в собі випорожнення і старалася  обпісяти і обкакати руки Олександри саме під час процедури підмивання. І коли вдавалося – сміялася, що є сили, задоволена собою і своїм вчинком. І якось Олександра взяла гріх на душу. Одного разу, після  чергової заміни «обдєланої» простині і під аккомпанемент бабусиного реготу, засмучена і зморена  Олександра помила  руки, підійшла до полиці, взяла статуетку слона і, дивлячись на «Зикіну», з насолодою гепнула слоном об паркетну підлогу. Друзки розлетілися по підлозі. А разом з друзками по підлозі покотилися незрозумілі невеличкі «катишки», завернуті у поліетилен. Піднявши один і розірвавши поліетилен, Олександра отетеріла – всередині були золоті монети, складені акуратною стопочкою. Баба, спостерігаючи за Олександрою, почала  голосно шушукати, кричати, сердилася, намагаючись піднятися. Олександра швиденько підняла інші важкенькі стопочки і поклала їх у кишеню фартуха. На шум прийшов внук. Намагався втішити спочатку заплакану бабку, обіцяючи купити бабушкє нового слоника, ще кращого, ніж привіз дідусь. Потім намагався втішити ошелешену Олександру, думаючи, що вона так сильно перелякалась, що розбила цього індійського слона і обіцяв, що не буде її карати…

   Не буду розказувати, як вона перевезла в Україну та як і кому  вона продавала золоті (як виявилося, ще царські!!!!) червончики. Але Олександра була безмежно вдячна генералу, який додумався заховати цілий клад у статуетку індійського слона. І внуку, який ні сном, ні духом, не знав про клад у бабиній спальні. Та що там - і бабі була вдячна.

      Зараз Олександра Іванівна має двокімнатну квартиру в центрі міста з гарним ремонтом. І трохи грошей на життя. І маленьку донечку, яку вона удочерила із нашого Будинку малютки.