R_

R_

R_

R_

Жан Беленюк: Есть люди, ради которых я остаюсь украинцем

=== - Через месяц-два после избрания нашего президента я понял, что ничего не изменится и никто даже не собирается этого делать.

- А на чем построили такие свои суждения о нем?

- Я видел, что ничего не меняется. Столько разговоров было о люстрации, о продаже его бизнеса, о борьбе с олигархами украинскими, которые не дают развиваться малому бизнесу... Вокруг одни монополии. Нет никаких действий для устранения всего этого. О чем тогда можно говорить? Никому это не было нужно, просто опрокинули народ. Есть люди, которые понимают это, а есть еще те, которых до сих пор кормят обещаниями, какими-то лозунгами.

Сейчас вообще все на голом патриотизме. Если ты против власти - значит, ты не патриот. Выразил другую точку зрения - не патриот. Ненавидишь каждого россиянина - о, патриот. На самом деле - полный идиотизм. Я по-другому даже назвать это не могу. Вышиванка и "Слава Украине" - вот наш патриотизм. Надел вышиваночку, крикнул "Слава Украине" и иди что хочешь, то и делай: убивай, воруй, насилуй, теперь все можно. Главное, чтобы это было в вышиваночке и под правильным лозунгом. А если ты делаешь нормальное дело и говоришь людям трезвые мысли - ты враг народа. Чем в таком случае мы отличаемся от советской модели, когда инакомыслящий человек тут же считался врагом народа? ===

http://lime.apostrophe.ua/article/person/interview/2016-09-01/jan-belenyuk-est-lyudi-radi-kotoryih-ya-ostayus-ukraintsem/7080

R_

R_

R_

R_

R_

R_

R_

R_

R_

R_

терминология

мне кажется обращение к поддерживающим политику Президента Порошенко - порохоботы, не корректно. вдруг среди них есть и реальные, просто очень тупые люди.
пидРошенки - красиво же.
Все украинцы делятся на два типа: у одних - черепная коробка, а у других - черепная кастрюлька. Страну угробили вторые, но винят они во всём первых.

R_

R_

R_

R_

Іван ФрАнко :

"Насамперед признаюся в тому гріху, що його багато патріотів уважає смертельним моїм гріхом: не люблю русинів. Проти тієї гарячої любови до "братнього племені", яка часто бризкає зі шпальт польських реакційних газет, моя сповідь може видатися дивною. Але що ж робити, коли вона правдива? Я вже не в літах наївних і засліплених коханців і можу про таку делікатну матерію, як любов, говорити тверезо. 

І тому повторюю: не люблю русинів. Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб’язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити, незважаючи навіть на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони, не раз з найкращим наміром, вбивали мені під шкіру. 

Зрозуміло, знаю між русинами декілька винятків, декілька осіб чистих і гідних усякої пошани (говорю про інтелігенцію, не про селян), але ці винятки, на жаль, тільки стверджують загальний висновок. 

Признаюсь у ще більшому гріху: навіть нашої Русі не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти. Що в ній маю любити? Щоб любити її як географічне поняття, для цього я занадто великий ворог порожніх фраз, забагато бачив я світу, щоби запевняти, що ніде нема такої гарної природи, як на Русі. 

Щоб любити її історію, для цього досить добре її знаю, занадто гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості, братерства й волі, щоб не відчувати, як мало в історії Русі прикладів справжнього громадянського духу, справжньої самопожертви, справжньої любові. 

Ні, любити цю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею. Чи, може, маю любити Русь як расу – цю расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту? 

Чи, може, маю любити світлу будущину тієї Русі, коли тої будущини не знаю і для світлості її не бачу ніяких основ? 

Коли незважаючи на те, почуваю себе русином і по змозі й силі своїй працюю на Русі, то, як бачиш, шановний читачу, цілком не з причини сентиментальної натури. До цього примушує мене почуття собачого обов’язку. 

Як син селянина-русина, вигодований чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов’язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. 

Мій руський патріотизм - то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі. Я можу здригатися, можу тихо проклинати долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням. 

І якщо щось полегшує мені нести це ярмо, так це те, що бачу руський народ, який, хоч гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі віки, який хоч і сьогодні бідний, недолугий і безпорадний, а все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості і до них шукає шляхів. Отже, варто працювати для цього народу, і ніяка праця не піде на марне".

R_

R_