Блог Марциняка. Око за око

Я чоловік мирний, може, навіть, задуже. Люблю товариство, погомоніти з колєґами за чаркою і файно закусити. Люблю мудру книжку, яка тебе не відпускає аж до остатнього рядка. Люблю музику, що народжує у жилах несамовиті протуберанці чуттєвости. Люблю жінок, бо не любити їх не можна, як не можна не любити квіти, гори і захід сонця. Але нині моя миролюбність кудись звіяла, здиміла, як туман на світанку. Довідався, що бандити збили на Сході України наш гелікоптер. Загинули наші вояки. Один генерал. Шестеро галичан...

Я не годен думати ні про книжки, ні про забави і учти. Я думаю лиш про те, щоб якнайшвидше передали повідомлення про смерть тих бандитів, що топчуть мою землю і вбивають наших людей.

А коли надвечір прочитав, що тих терористів таки знищено, зрозумів, що мені зовсім не стало легше. Мене засмоктала чорна сила помсти і злості. Ні, не від бажання усіх вбити і повикидати тіла ворогів на розтерзання диким звірам. Мене пече душа від безпомічності. Від гіркого полинового присмаку відчаю і неможливості щось змінити, повернути до життя загиблих, висушити сльози матерів і маленьких дітей, які цього травневого бузиново-акаційного дня стали сиротами!

Це війна. У нас вдома. В Україні. Це для тих, хто не зрозумів. А таких незрозумілих і темних – очевидно, до холєри і трохи. Уся ця заплила жиром братва з парламенту, усі ці реґіонали із комуністами, які «забили» на Україну і лиш думають, щоб хвиля народного гніву не докотилась до їх маєтків за триметровими парканами і, напакованих награбованими грошима, банків. Вони не змогли позбавити зрадника Царьова депутатської недоторканності! Тоді давайте подаруємо недоторканність усім цим звірам, що вільно проникають крізь наш кордон з Росії і захоплюють адмінбудівлі, грабують і вбивають українських громадян! А чим вони гірші від Царьова?

Так виглядає, що недопетрала, що у нас йде війна, й уся ця генеральська гвардія, чиї обвислі животи носять ординарці. Вони далі висмоктують з армії гроші, закуповуючи продукти і пальне за завищеними цінами. Натомість солдати йдуть на фронт голі, босі і ледь озброєні. Люди віддають останні копійки, щоб хоч якось убезпечити солдатів. Тим часом американські сухпайки уже продають в інтернеті!

Якщо держава не спроможна озброїти і екіпірувати свою армію, значить нам лишається тільки партизанка. Бо у відкритому полі будемо мати не солдатів, а скривавлене решето.

За два десятиліття ми виплекали не армію, а закрите акціонерне товариство, що справно помпує народні гроші у власні кишені.

Я дуже хочу смерті генералів, за чиїми наказами пропускають на нашу територію десятки КАМАЗів, повних озброєних до зубів кавказців з російськими паспортами. А потім вони збивають гелікоптери із нашими бійцями... Але кара має бути привселюдна і страшна, як сама смерть. Бо провина гірша за смерть – це зрада.

Читаєш фронтову стрічку новин і дусишся сотнями запитань. Вони б’ють як постріли – чому, чому, чому? Чому на передову потрапляють дітваки-строковики? Чому кордон як решето? Чому та ціла антитиреристична операція завжди відстає від дій бойовиків? Чому міліція не тільки не з народом, а зовсім навпаки? І чому ми їм досі платимо зарплату? Чому стільки зрадників, які за пляшку горілки можуть продати Батьківщину? Можна копати Януковича, народних депутатів, чиновників – то все зрозуміло. Вони винні. Але куди ми дивилися? Що ми за державу будували ці два десятиліття? Тепер дорого платимо за це незнання, за байдужість, злочинну наївність. Платимо кров’ю своїх дітей.

І наостанок. Руки звичайно не дотягнуться, але... Путін не просто пуйло. Нині Путін – це абсолютне зло. А зі злом можна лише воювати. Зі злом не домовляються і не торгуються. Його чекає страшна смерть. Бо я в це вірю. Як і мільйони українців. А віра матеріальна. Як і куля...