хочу сюда!
 

Спутница

49 лет, водолей, познакомится с парнем в возрасте 50-50 лет

Давність української мови

Іван Ющук

12 ФАКТІВ ПРО ДАВНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
(початок статті)
Рідна та мова, яка вироблена рідним народом на його споконвічній землі і пристосована саме до його умов існування, до його менталітету, до його способу думання. Вона є рідною не тільки для всього народу, а й для кожного окремого індивіда, що належить до цього народу, незалежно від того, з якою мовою йому довелося зіткнутися при появі на світ. Рідна мова  – це мова предків і рідної землі.

Кожен народ має свою мову. Якщо народ втрачає свою мову, він перестає бути народом. Де хозари, де половці, де обри, де ятвяги, а разом з ними і їхні культури, звичаї? Їх нема, бо нема їхніх мов. Хоч генетичні нащадки цих народів існують, але вони розчинилися в інших народах, в інших культурах. Українська нація збереглася, бо зберегла свою мову. Ті, хто відступився від української мови, перестали бути українцями.

Це Собеські, Потоцькі, Вишневецькі, які розбудовували шляхетську Польщу; це Гоголь, Чехов, Короленко, Мечников, які стали представниками російської культури й науки. Таких прикладів, на жаль, є багато. 

Національна мова з’являється не відразу, не раптово. Її становлення триває сотні, а то й тисячі років. Численні покоління формують її, розвивають, збагачують, удосконалюють, пристосовують до свого менталітету, до природного оточення, до мінливих умов життя. Мова – продукт тривалого історичного розвитку народу. Українська мова як така розвивалася не одне тисячоліття.

Україна близько 700 (семисот) років була розчленована між різними державами, які в такий чи інший спосіб викорінювали мову її автохтонного населення й насаджували свою. Закарпаття від ХІ ст. до середини ХХ ст. входило до складу Угорщини. Галичину й частину Волині в другій половині ХІV ст. загарбала Польща і втримувала їх аж до 1939 р. На решті українських земель, відтіснивши з них у ХІV ст. татаро-монголів, до 1569 р. панувала Литва. Потім ці землі перейшли під владу Польщі, а відтак Росії. І все-таки, незважаючи на несприятливі умови для української мови, нею на початку ХХ ст., як стверджував М.Грушевський у своїй “Історії України-Руси” (т. І), розмовляло понад 40 млн. людей. Тепер тих мільйонів є менше. 

Тільки давня мова могла так вистояти. А про давність української мови свідчить чимало як опосередкованих, так і прямих фактів.

Факт перший. Коли українську мову зіставляти з найдавнішими індоєвропейськими мовами, зокрема з латинською, впадає в очі її, так би мовити, “архаїчність”, тобто наявність у ній великої кількості прадавніх, індоєвропейських елементів. 

Фонетична система української мови, якість її звуків напрочуд близькі до латинської (і, зауважимо, до іспанської та італійської – її найближчих спадкоємниць). В обидвох мовах майже однакова система голосних звуків. І в латинській, і в українській розрізняються звуки ґ і г (g i h): в латинській genus “рід” (споріднене з нашим жінка) і hostis “чужинець, ворог” (споріднене з нашим гість). В обох мовах відбувається чергування звуків у і в: лат. nauta “моряк” i navis “корабель”, як наше наука і навчання. Так само в обидвох мовах є випадний звук е: в латинській aperapri (“вепр – вепра”), як в українській вітер – вітру (випадає звук е).

В архаїчній, тобто найдавнішій латині було вісім відмінків, у тому числі кличний і два місцеві. В українській мові є всі ці відмінки, за винятком одного місцевого, і в основному їхнє значення збереглися. Навіть закінчення в деяких відмінках ті самі. Наприклад, однакове закінчення виступає в називному відмінку однини багатьох іменників жіночого роду, як arena (арена), summa (сума) в одній і другій мовах; у кличному відмінку іменників чоловічого роду: Brute (Бруте) – відомий латинський вислів “Et tu Brute contra me(І ти, Бруте, проти мене) майже зрозумілий і без перекладу; такі самі закінчення в називному множини мають іменники чоловічого роду: muri (мури), numeri (номери); іменники середнього роду: maria (моря), nomina (імена).

Латинська й українська мови розрізняють три роди: чоловічий, жіночий і середній. І знаменно, що найдавніші українські іменники в більшості випадків мають навіть той самий рід, що й латинські. Так, однаково до чоловічого роду належать, наприклад, іменники латинське hortus “сад” і наше город, pulvis і пилventus і вітер, mensis і місяць, sucus і сікsomnus і сон, dolor і біль, nasus і ніс; до жіночого роду іменники nox і ніч, mors і смертьres і річ, voluntas і воля, securis і сокираlana і вовна, barba і борода, casa і хата; до середнього роду іменники cor і серце, nomen і ім’яaratrum і орало, semen “насіння” і см’я, lac і молоко, vinum і вино тощо. У латинській мові іменник domus жіночого роду, в українській дім  – чоловічого, але, виявляється, і в українській мові він часом буває жіночого роду: Куди ж я піду, коли в мене немає своєї доми? – читаємо в І.Нечуя-Левицького.

Ще більшу тотожність спостерігаємо в особових закінченнях дієслів, особливо при зіставленні українських форм з формами архаїчної, тобто найдавнішої латині: sedeti – сидить, sedemos – сидимо, sedetes – сидите. Того самого походження суфікс для утворення вищого ступеня порівняння прикметників в українській мові -іш- і в архаїчній латині -ios-: новий новіший, novus – novios; лівий – лівіший, laevus – laevios.

Дитячі слова української мови часто співвідносяться з латинськими: тато і tata, мама і mamma, папа “хліб” і panis “хліб”, вава “болить” і vapulare “бути побитим”, куку “шукай” і occultare “ховатися” (у цих словах по-дитячому повторено перший склад), кака “брудне, погане” і cacare “випорожнятися” тощо.  Усі ці та багато інших збігів з латинською мовою можуть свідчити лише про одне: українська мова в окремих своїх рисах почала формуватися ще дві з половиною – три тисячі років тому, можливо, водночас із латинською, якщо не раніше. Адже українська мова зберегла багато чого, що вже класична латинь утратила.

Факт другий. Візантійський мандрівник і історик Пріск Панійський 448 р., перебуваючи в таборі гуннського вождя Аттіли, на території сучасної України записав слова мед і страва – це вже українські слова.

Факт третій. Коли в VІ – VІІ ст. н.е. предки сучасних сербів і хорватів переселилися з України на Балкани, вони вже понесли з собою багато елементів, властивих і сучасній українській мові.

Зокрема в сербській і хорватській мовах перед звуком е приголосні вимовляються так само твердо, як і в українській: земља “земля”, весело. Не пом’якшуються приголосні й перед звуком и: липа “липа”, тихи “тихий”, вабити “вабити”. У деяких діалектах хорватської мови так само, як і в українській, на місці колишнього звука, що позначався буквою ять” (примітка: у тексті подаватиму як “І), звучить і: dilo “діло”, lito “літо”, did “дід”. Так само відбувається чергування г, к, х із з, ц, с: у сербській і хорватській мовах: ноганози, рука руци, мухамуси. Однаково звучить кличний відмінок в українській і сербській та хорватській мовах: ИванИване, орачорачусестрасестро, сестрицасестрице, лекар – лекару, другдруже, jунак “герой” – jуначе.

Дієслова в першій особі множини дійсного способу мають кінцівку -мо (як і в українській, в архаїчній латині та ще в італійській та іспанській мовах): чуjемооремо, ходимо, стоjимо. Майже однаково в обох мовах змінюються дієслова в наказовому способі, наприклад, у сербській і хорватській мовах: пишипишимо, пишите; чекаj, чекаjмо, чекаjте.

Чимало слів, які, здавалося б, є специфічно українськими, зустрічаємо також у сербській та хорватській мовах у майже однаковому звучанні і з тим самим значенням: вир, гаj, каљужа, квочка, китица, кожухкољиво “коливо”, крок, кут, куњати, крхки “крихкий”, кутњи (зуб), мршав “миршавий”, наопако “навпаки”, снагатреба, и поготово “і поготів”. Такі самі, як і українські, назви місяців у хорватській мові мають, проте, інше значення: травањ – це “квітень”, липањ – “червень”, српањ – “липень”, листопад – “жовтень”, але сечањ – “січень”.

Усе це незаперечно свідчить, що вже півтори тисячі років тому (коли серби й хорвати переселялися з України на Балкани) мова наших предків мала багато тих специфічних рис, які становлять визначальні особливості сучасної української мови. Це вже була українська мова, хоч так вона, зрозуміла річ, тоді ще не називалася. 

Факт четвертий. У VІІІ – Х ст. русичі підпорядкували собі частину литовських племен на північ від Прип’яті, з яких пізніше постала білоруська народність. Білоруська мова, яка сформувалася внаслідок цього, мало чим відрізняється від сучасної української, лише фонетика, манера вимовляння звуків, у ній залишилася литовська: дзекання, цекання, акання, м’яка вимова. Останнім 983 року Володимир Великий завоював литовське плем’я ятвягів. Мова їхніх нащадків повністю українська – це сучасна Берестейщина.

Підкореним уже після 988 року, тобто після прийняття християнства, а з ним як елітної й староболгарської мови, угро-фінським племенам на північному сході було занесено вже українсько-старослов’янську суміш, яка й започаткувала сучасну російську мову.

Факт п’ятий. Безперечно українським є напис “коваль Людота” на мечі з ХІ ст., знайденому на Полтавщині, як і значною мірою напис на келихові чернігівського князя Володимира Давидовича, зроблений не пізніше 1151 р.: “А се чара кня[зя] Володимерова Давыдовча, кто из неh пь тому на здоровье а хваля Бога свого осподаря великого кня[зя]”. 

Факт шостий. До нашого часу дійшли писані на пергаменті два Ізборники Святослава 1073 і 1076 років. Перший – це копія з болгарського оригіналу. І все-таки український переписувач примудрився наробити чимало помилок. У кількох словах замість закономірної в старослов’янській мові букви ять” він ужив букву и: нимаясимяисцили, видома, пламениє (тобто пломеніє); сплутував и з ы: выны (замість вины), трызны (замість тризны), просты (замість прости), помыслы (замість помысли – наказовий спосіб); написав чоловІка (замість человІка), Илля (замість Илия), ходъ (замість годъ  – так він передав український звук h), он є давъ, уставив (замість старослов’янського далъуставилъ), пьємо замість пиємъ, помагає (замість помогаєтътощо.

У складеному за болгарськими зразками українським автором Ізборнику Святослава 1076 р. є такі сучасні українські слова: ворогъ (вжито один раз, а 21 раз написано врагъ), морокъ, полонъ, вІтрила, лука (“ділянка, поросла травою”), краса, свита, гърньць (горнець), въчинити, сваритися, дивися, лишися тощо. 

Факт сьомий. Важливим найдавнішим свідченням про мову Київської Русі є графіті (видряпані написи) на стінах Київської Софії з ХІ – ХІV ст. (будівництво собору було завершено 1037 р. за часів Ярослава Мудрого). Ці написи, як правило, дуже лаконічні і являють собою переважно молитовні звернення до Бога та святих з різних приводів. Написані вони старослов’янською мовою: вживається тільки займенник азъ, у прикметниках скрізь виступає закінчення -аго (зълаго, грІшнаго), вживаються форми помози (наказовий спосіб), храбрый тощо. Але майже всі чоловічі імена в давальному відмінку мають закінчення -ові-еві: Петрови, Дъмитръви, Павълови (ХІ ст.), ВасилевиБорисови, Иванови, попови Ивану (ХІІ ст.) і т.д. У звертаннях послідовно вживається кличний відмінок: святый Фоко, свята Софиє и святый Онуфриє, Андрониче, небоже. Вживаються чоловічі імена на : Михалько, Марко (ХІ ст.), Дмитро (ХІІ ст.), Гаврило. Двічі наводиться ім’я Володимир, в ХІ і ХІІ ст., і обидва рази з повноголоссям -оло-.

Звертає на себе увагу форма орудного відмінка имямъ (ХІІ ст.) замість старослов’янської форми именьмъ. У тому ж ХІІ ст. один з авторів утворив присвійний прикметник від імені Янъка цілком за правилами сучасної української мови: Янъчынъ. У написах з ХІІІ ст. подибуємо сучасну форму дієслова в минулому часі чоловічого роду з суфіксом , а не : азъ моливъПоряд з помилуй мя в ХІІІ ст. трапилося також помилуй мене. В ХІ – ХІІ ст. зустрічаємо цілком сучасні українські слова в сучасному звучанні: хрестне хотячи, геть, порося.

Факт восьмий. Багатий і переконливий матеріал про український характер мови Київської Русі дають новгородські берестяні грамоти ХІ – ХV ст., яких виявлено й опубліковано понад 700. Це переважно приватне ділове листування, писане, звичайно, тодішньою літературною старослов’янською мовою.

Але вже від початку ХІІ тут спостерігається написання и замість ять: тоби, съби, нимечкий, клить, дижя, помиткадидъ, михъ, сино, на рицици “на річці”, не смиємъєси велилъ, роздилилъ, диялось, приихавъ, ихалыпоихалы, не надийся, сидити, ото всихъ селянъ, отъ всихъ сиротъ тощо. В них відбито також перехід е в о після шиплячих: чого, чоловІкъ, жона моя, чоломъ; м’який звук цотьць “отець”, куницю, сороцицю, пшеници; префікс роз-роздилилъ, розумно

Звертання вживаються переважно в кличному відмінку: куме, господинеОнсифоре, дІво; іменники чоловічого роду в давальному відмінку однини мають закінчення -ові, -еві: Стояновисинови, Василеви, мужеви; у родовому відмінку однини в іменниках чоловічого роду трапляється закінчення там, де мало б бути гороху, пудъ меду, горсти лену, восъку, шолкудару, лову. Прикметники в родовому відмінку однини чоловічого роду мають майже повсюдно закінчення -огодоброго, великого, жолтого; рідко закінчення -аголуцьшаго. Трапляються такі українські форми займенників: тоби, от нього, к ньому, с тыми, на тыхъ, хто, с кимъ.

Явно український характер мають багато дієслівних форм: грамоту с тобою спишемомолотимо да сыплемо, язъ къ тоби берость написавъ, пришьлитьвъзмить

Імена новгородців звучать переважно як сучасні українські (тут завчена книжна старослов’янська мова дає себе знати якнайменше): Олекса, ОлексииОлександр, Онисимъ, Олисей, Остафий, Олена, МикытаМихайло, Марко, Василь, Василко, Юрко, ИванкоПан[ь]ко, Рад[ь]ко, Степанець, Федорець, КостянтинъХрьстина. То тут, то там в берестяних грамотах прохоплюються слова, характерні саме для української мови: господыня, господарь, батко, паробокънаимитъ, господа “домівка”, година, кожухъ, свитаглекъ, соромъ, досыть, куды, абы, та (сполучник) тощо.

Отримано з е-джерела: http://sd.org.ua/news.php?id=9892

Увага: через технічні причин (на i.ua) кириличну літеру “ять” у тексті роботи подано буквою І”, яка з міркувань не так візуальних, як фонетичних є найкращим відповідником для «ять» (примітка моя - oleksander).

22

Комментарии

129.06.12, 23:57

Слава Україні!!!

    230.06.12, 00:56Ответ на 1 от SamFlint

    Героям слава!

      330.06.12, 01:10

      Всем известный факт, - Украина, прародина ариев

        430.06.12, 07:24Ответ на 3 от Schutzengel

          530.06.12, 09:28

          Дякую чудова стаття.

            Гость: САМ_ТАКОЙ

            630.06.12, 09:41Ответ на 5 от uraha

            Правды в ней только маловато.

              730.06.12, 09:52Ответ на 6 от Гость: САМ_ТАКОЙ

              Звичайно. Вся правда у Бузини. Звідки правда у якогось там професора філології.

                Гость: САМ_ТАКОЙ

                830.06.12, 09:57Ответ на 7 от uraha

                Что-то я им в последнее время не очень верю. У Бузины правды больше. Кстати, кроме Бузины не пытались ничего читать? Например, Анатолия Железного?

                  930.06.12, 10:05Ответ на 8 от Гость: САМ_ТАКОЙ

                  Я більш серйозні публікації читаю. Оксана Пахльовська, газета"День" і так далі. Мемуарами будівельників не цікавився.

                    Гость: САМ_ТАКОЙ

                    1030.06.12, 10:19Ответ на 9 от uraha

                    Про газету День можете почитать. http://blog.i.ua/user/5164580/1028416/#p2 Кстати, я не знал, что Вы так серьёзно мной заинтересовались. Вы хотя бы приглашайте, когда будете в следующий раз писать обо мне.

                      Страницы:
                      1
                      2
                      3
                      4
                      6
                      предыдущая
                      следующая