Маленький папа. Казка

Жив-був папа.
І в нього була дитина.
Він піклувався нею, думав та робив так, щоб його дитина ставала кращою за нього, щоб їй було легше та вільніше, щоб вона дихала всім небом, плавала усією водою та ходила по справжній землі.
А іноді він просто робив свої справи, створював помилки та досягнення, напивався чи перемагав, жив.
Та в кожний новий момент, що приносило йому життя, він все одно думав про дитину, фільтрував життя для неї. І кожен раз казав собі: "Це хоч і твоя дитина, але зовсім інша людина - в неї свій шлях, не твій.Тож зроби так, щоб життя іншої людини, твоє, - обов'язково допомогло(хоч чимось) життю окремої, іншої особистості. Бо вона твоя дитина. Але не давай їй риби -дай вудку."
Тож він, як міг, розказував їй про вудки і про те що ловити можеш не тільки ти, але й тебе.

Та життя плине. І пташка полетіла.
З того часу, він став себе відчувати якось дивно по-іншому.
Він став ніби трохи менше.
Ні, тіло залишалося тим самим, хоч і старішало та слабшало але залишалося тим самим, його тілом. Мабуть стала менше душа. Коли вони були разом, його тіло й душа займали одне й те саме місце, і він ніколи не звертав на це уваги.
Таж щось змінилося. І він почав відчувати в собі... себе. Але такого, що був трохи менший за себе.
Кожен день, що проходив без неї, його дитини, робив його наче меншим. Невідомо на скільки. А скільки у нього ще є життя?
Він так само думав для неї, аналізував життя та створював їй нові і нові вудки. Та вони вже були не по розміру його тіла, а по розміру його душі. Поменші.
Того, меншого він став називати "маленький папа".
Інколи вона приходила, приїздила. Отак от от, прямо додому, до свого дому. Він не волав від радощів, адже маленький папа казав йому на вухо, що вона ненадовго, часу мало, і треба встигнути їй показати нові вудки, що ти винайшов для неї, адже тільки це принесе їй справжню користь...
А ще йому було соромно. Соромно за те, що маленький папа став ще меншим. Хоч він і точно знав , що вона не бачить ні розмірів маленького папи, ні самої його наявності.
Коли вона уходила , він відчував, що маленький папа сьогодні НЕ СТАВ меншим, він залишався таким, яким був вчора.
І його маленький папа не знав - радіти цьому чи знову плакати. Він зацепінювався.
І коли приходив новий день і маленький папа знову ставав все меншим...
Дні йшли за днями, і днями, і днями.
Складались в роки та десятиріччя.
Маленький папа став настільки маленьким, що його майже не було чутно. Та він ще намагався кричати про вудки, керування невизначеностю, фіксування реальності традиціями, протидію его-маніпуляціям... та нові й нові речі, важливість яких він тільки-но почав розуміти.
Але його голос вже було не розчути... не розчути навіть старому, застиглому, хоч наче ще й здоровому але дуже виснаженому, тілу, що колись було великим татом.
А дні все йшли.
І маленький папа став настільки маленьким, що його не можна було навіть погладити, не можна почути, і майже не можна побачити.
Але він є.
Його не може не бути, доки живе ще це старе тіло.
І кожну мить свого вже не доведеного існування, маленький папа ще намагається допомогти вже великому існуванню своєї вже дорослої, але ще такої маленької і ще дітячо-дітячої. Доньки.