Кількість громадян України, які вважають себе українцями за національністю, на сьогодні становить 90,6% населення.

На це вказують дані великого соцопитування, проведеного провідними соціологічними центрами країни (КМІС, Рейтинг, СОЦІС, а також Центром імені Разумкова).

Результати соцопитування приводять у своїй статті для DT.UA народний депутат Ігор Гринів та польський політик Мирослав Чех.

Згідно з даними дослідження, росіянами за національністю вважають себе лише 6,3%. Представниками інших національностей називають себе лише 2,7% громадян.

При цьому, найчастіше українську національну ідентичність декларують молоді люди у віці від 18 до 24 років.

Автори констатують, що кількість людей, які задекларували українську національну ідентичність, радикально збільшилася.

"Для порівняння варто навести дані про національний склад населення України згідно з переписами населення 1989-го і 2001 рр.: українці —72,7% і 77,8%, відповідно, росіяни —22,1 і 17,3%, інші —5,2% і 4,9%", – йдеться в статті.

Разом з тим, 50,5% населення України використовують українську мову в якості основної мови повсякденного спілкування.

Згідно з результатами дослідження, найбільше українців, які розмовляють переважно українською мовою, проживає на заході (97,2%) і південному заході (91,6%) країни.

При цьому, російську мову в якості основної мови повсякденного спілкування використовують 24% опитаних. Стільки ж респондентів (24%) відповіли, що говорять як українською, так і російською мовами.

"Результати опитування свідчать, що, вслід за значним збільшенням декларацій про українську національну ідентичність, не відбулося аналогічних змін у мовній практиці. Люди, з цієї точки зору, консервативні й не схильні до зміни узвичаєної практики. Зате симптоматична ситуація у Києві, де вперше людей, які вдома розмовляють виключно українською мовою, стало більше, ніж тих, хто користується виключно російською мовою", – йдеться в статті.

Соціологічне опитування було проведено чотирма найбільшими соціологічними центрами України в березні нинішнього року. У ньому взяли участь 14 тисяч респондентів, по 500 в кожній області, а в Києві, Харківській та Одеській областях — по 1 тисячі.

Області, крім названих, були об'єднані у великі регіони, аби знизити похибку опитування. Результати дослідження дозволили створити карту суспільних настроїв української спільноти з таких питань, як національна ідентичність, мовна проблема, конфесійна приналежність, ставлення до ЄС і НАТО і т. п.

В разі участі в референдумі про приєднання до Євросоюзу і НАТО за членство України в ЄС проголосували б 66,4% респондентів, в НАТО – 55,9%.

На це вказують дані великого соцопитування, проведеного провідними соціологічними центрами країни (КМІС, Рейтинг, СОЦІС, а також Центром імені Разумкова), результати яких публікує "Дзеркало тижня".

Проти приєднання до ЄС висловилися б 33,6% українців, проти НАТО – 44,1%.

Видання зазначає, що в таблицях подані відповіді респондентів, які задекларували, що готові взяти участь у референдумі про приєднання до ЄС і НАТО. Опитування проводилося в березні, коли не було впевненості в тому, що Україна отримає безвізовий режим з Євросоюзом, а парламент Нідерландів — ратифікує Угоду про асоціацію Україна—ЄС.

Прихильників членства в Євросоюзі більше в усіх регіонах, за винятком Харківської та Одеської областей і Донбасу.

"Слід також відзначити, що, за винятком Донбасу та Одеської області, кількість прихильників НАТО не падає нижче третини мешканців, що дає надійну основу для роботи з рештою громадян", - йдеться в статті.

Соціологічне опитування було проведено чотирма найбільшими соціологічними центрами України в березні нинішнього року. У ньому взяли участь 14 тисяч респондентів, по 500 в кожній області, а в Києві, Харківській та Одеській областях — по 1 тисячі. Області, крім названих, були об'єднані у великі регіони, аби знизити похибку опитування.

Українська правда

Фото: ЕРА

Ярослав Грицак: Наша країна не нормальна. В іншому випадку не було б двох революцій

Українцям час приготуватися і сформувати новий порядок денний, але головне — не розчаровуватися.

Цілком можливо, що я чогось не розумію і майже напевно не помічаю. Але думаю, в Україні починається щось таке, що за власником (навіть якщо формальним) найбільшого виробника цукерок і шоколаду, який одночасно є нашим президентом, можна назвати солодкою контрреволюцією. А про що ще говорить “розмазування по стінці” антикорупційних активістів, пресинг колишніх союзників Саакашвілі і Садового, договорняки з екс-регіоналами на півдні і сході і серія авторитарних законів, замаскованих під патріотичну необхідність?

Якби Україна була нормально функціонуючою демократією та вільним ринком, всі ці речі можна було б трактувати як звичайну боротьбу за владу. Але наша країна не нормальна. В іншому випадку не було б двох революцій з вимогою нормалізації життя і з головною мішенню — системою неформальних зв'язків, що забезпечують економічні преференції тим, у кого є доступ до влади.

На 13му році після першого Майдану та третьому році після другого можна констатувати: два революційні удари систему не вбили, навпаки — вона перегрупувалася і переходить у тихий наступ. Звісно, 2017й не схожий на 2007й. Ніколи раніше Україна так не просувалася на шляху реформування, як зараз. Але поворотної точки досягти не вдалося. Те, що описувалося в президентській стратегії Україна-2020 фразою “Вийти на траєкторію стабільного розвитку”, залишається недосяжною метою.

Це не тільки мої висновки, але й експертів, які зібралися нещодавно на міжнародній конференції у шведському місті Уппсала. Панель обговорення називалася Україна: 25 років розчарувань. Оцінки учасників зводилися до одного: якщо в Україні нічого кардинально не зміниться, нас чекають нові 25 років нестабільності.

В умовах хаосу важливо зберегти ясність думки. Тут допомагає знання історії. А історія показує, що успішних революцій дуже мало. І без контрреволюційної фази не обійтися. При цьому все одно, коли саме вона настає: через рік (як це було під час весни народів у 1848му) або через 70 років, як у випадку російської революції 1917го. Інше питання: якої форми вона набуває? В українському випадку “солодка контрреволюція” — не найгірший варіант. Альтернативним сценарієм могла бути путінська Новоросія або популістська контрреволюція у виконанні Юлії Тимошенко.

Однак усвідомлення гірших варіантів не означає згоду з цим. Контрреволюція не є завершальною стадією революції. Після того, як на практиці відпрацьовуються різні сценарії, встановлюється певний баланс між революційними і контрреволюційними процесами, і тільки тоді визначається майбутня траєкторія розвитку. Про революцію 1848 року говорять як про поворотну точку з поворотом, що не відбувся. Але через пару десятків років головні її вимоги — парламентська демократія і національна держава — стали щоденною банальністю.

Ближче до нас — і географічно, і хронологічно — приклад Польщі. Там після перемоги оксамитової революції 1989го до влади в 1995му прийшов колишній партійний функціонер Олександр Кваснєвський. Ця польська оксамитова контрреволюція (термін Адама Міхніка) стабілізувала порядок денний і зробила з Польщі одну з найбільш успішних в економічному плані країн Європи. Чи вдасться сьогоднішній польській владі “збити” державу з цієї траєкторії? Подивимося. Але їй було б набагато легше, якби не оксамитова контрреволюція 1994 року.

Тому, якщо припущення правильне і в Україні почалася “солодка контрреволюція”, громадянському суспільству час формувати новий порядок.

По-перше, не варто розчаровуватися. Контрреволюційна пропагандистська машина зараз намагається нав'язати думку, що в українській політиці немає і не може бути чесних людей. Таке поголовне натирання дьогтем має переконати, що система непереможна і боротися з нею — марнування часу. Тут варто протиставляти тезу: реформи — не марнування часу, вони просто вимагають його більше, і Україна купила собі цей час двома Майданами, перемогою в російській війні і появою нового покоління, ровесників української незалежності.

По-друге, потрібно зрозуміти і донести це розуміння іншим, де є яйце і голка, в якій криється смерть Кощія Безсмертного. Моя гіпотеза: у судовій системі і закритих партійних списках. Але припускаю, що вона може бути неповною.

По-третє, час готувати третій Майдан біля виборчих урн. До наступних виборів ще два роки. Вистачить часу для низького старту і перемоги — якщо не в 2019му, то в 2024му.

А головне: знову настав час для морального дисидентства. Україні потрібні люди, здатні плисти проти течії. Люди, які не словами, а діями доведуть, що є цінності, заради яких варто жити і які не замінять жодні солодощі світу.

Колонка була опублікована в журналі Новое Время від 26 травня 2017 року. Републікування повної версії тексту заборонене

• Червень 15, 2017
• 770 Переглядів