чтоб прижалась к руке кровавая...

чтобы носом вдыхать прогнившую...

и в глазах твоих тухнет ржавая,

благородная, раз убившая

на губах остатки несвежие

будто вынул с могилы разграбленной

а она все за шею подвешена

слезы льет головою раздавленной

раз укусит, и больше нет радости,

на второй исчезает сознание,

но съедешь ее будто сладости,

любишь, словно свое наказание

на песке ее выложишь косточки,

заплетешь отпавшие волосы

и присядешь тихонько на корточки,

и заплачешь чуть слышно в полголоса...

малюнок на підлозі. трохи кривенький, бо підлога з каміння. проте одного погляду достатньо, аби зрозуміти, що саме намальовано. це обличчя. людина, що його намалювала, бажала зобразити радість, але матеріал не піддався. замість радісної доброї усмішки автор отримав лихий оскал. він перемальовував цю картину дуже багато разів, намагаючись зробити посмішку доброю, проте з кожним разом отримував все гірший і гірший результат. обличчя ставало лихішим...

а через деякий час з’явились чутки, що художник збожеволів через своє творіння і скоїв самогубство. більше ніхто в місті його не бачив. проте його остання робота й досі дивиться на відвідувачів будинку лихим звірячим поглядом...

а потім хтось питає - а хдє дєлась вон та малєнькая бєлєнькая бумажечка? я на нєй тєлєфон городского морґа запісивал...

он вона, в тому кульочку, в купі ґарбіджу... як і решта спогадів голови, рук або шлунку (а в когось може й інших частин тіла, то як повезе)

і які ж вони все-таки ліберальні, ті чорненькі сміттєві пакетики... все лайно, що ми в них кидаємо покірно приймають і не скаржаться

ех... мені б таке терпіння...

зи фьорст запис

rec

на приступках сиділа дівчина з довгим рожевим волоссям,

яке пахло пелюстками троянд

її очі дивились далеко в небо і благали дощу

їй просто необхідно було змити з себе минуле

проте небо чомусь відповідало яскравим сонечком

інколи від нас нічого не залежить

дай нам боже сил пережити такі миті