Мирослав Маринович: роздуми на День Незалежності

Нинішнє Свято Незалежності якось особливо добре ілюструє ситуацію, коли обстоювати нашу державну незалежність доводиться тим, які не знають, що з нею робити.

Тут я маю на увазі не лише урядову команду, яка економить на українській мові й на проведенні врочистого параду. Не менш значущою є й байдужість більшої частини суспільства, яка живе за принципом: «Беріть собі дівчину – віддайте пироги!». Або навпаки – гіперактивність іншої його частини, яка через власну глупоту готова занапастити незалежність, аби лиш потім мати мучеників і ворогів.

Ми ніяк не втямимо, що поміж виходом із Єгипту та входженням у землю обіцяну була гора Синай – місце, у якому народові було дано новий моральний закон його життя. Втім, якщо судити за Біблією, то ми вже близько до цього визначального моменту. Бо, іронічно кажучи, наші танці довкола золотого тільця в самому розпалі. Туди стягнулася вся наша «еліта», увесь політичний і керівний бомонд, – такі впізнавані постаті з майже відверто виставленою наготою. Їхні танці дикі й навіжені – куди там нашій цнотливо-артистичній Руслані!

І від цього видовища було би зовсім кепсько на душі, якби не знаття, що вони лише ілюструють собою особливості Господнього плану, а не визначають його. Бо в той час, коли вони так завзято витанцьовують, хтось, вибраний Богом, на самоті продирається крізь хащі на гору, щоб дочекатись від Нього скрижалів нового закону.

Сумно? Безнадійно? Але ж сказав-бо апостол Павло свої парадоксальні слова, що не одному додали оптимізму: «А де збільшився гріх, там зарясніла благодать» (Рим. 5:20).

Це правда, що благодатні люди поки що туляться неприкаянно по задвірках нашого суспільства. Це правда, що холодно жити в цьому жорстокому й байдужому світі. Тож навіть Мойсеєві свого часу довелося у відчаї розтрощити кам’яні скрижалі, що їх він тільки-но отримав від Бога, щоб від цього опритомнів увесь народ. Що розтрощимо ми й від чого опам’ятаємося – не знаю. Але знаю, що обов’язково настане мить, коли ми як народ  наситимося гріхом і неправедно набутим багатством, коли знову запрагнемо чогось чистого й світлого. Не було в історії цивілізації настільки великого гріховного занепаду, щоб люди не запрагли вирватись із нього до Світла, яке, будучи спершу висміяним і збезчещеним, згодом стає щораз привабливішим. І тоді заблукані народи приймають у свої душі новий закон свого буття.

Але що означатиме новий моральний закон нашого життя для нас, українців ХХІ століття, що борсаються сьогодні в оцій напівздобутій та вже напівутраченій незалежності?

Будьмо відповідальними за своє життя і за життя свого народу. Намагаючись уникнути громадянської відповідальності, ми лише примножуємо наші нещастя.

Не намагаймося перекласти свій хрест на плечі свого ближнього. Його тягар лише обтяжить хрести наших дітей, а ми самі без хреста й так не залишимось.

Не пожадаймо долі іншої, обираючи іншу країну, а з нею й народ, бо ключ до нашої долі – у нас самих.

Не зрікаймося свободи, бо згодом навіть дітям нашим доведеться платити за неї удвічі більше.

Не мирімося з неправдою довкола себе, бо настане мить, коли нікому буде сказати слово правди, коли облуда вразить нас самих. Але пам’ятаймо, що правда – це любов, і не можна подолати неправду, сповнюючись ненависті.

Втішаймося розмаїттям ідей, яке є відображенням розмаїття Всесвіту. Єдиноправильні ідеології, що нівелюють це багатство, рівнозначні імперіям, що деформують етнічне розмаїття світу.

Не будьмо сліпими кошенятами, що не бачать довкола себе ні загрози, ні джерела спасіння. Радіація є загрозою для нашого організму, хоч ми її й не бачимо. Божа рука є нашою опорою, хоч ми її також не помічаємо.

Перетворити земне життя на рай нам не під силу, але зробити його менш диявольським і більш людяним ми можемо і повинні. І тоді виявиться, що найбільшою гарантією нашої державної незалежності є наша особиста незалежність від беззаконня і зла.

Мирослав Маринович

http://vidia.us/2011/1539