Осінь

Розтріпані коси сумних оксамитових крон, Віддалено видно похмурість осіннього неба, Не треба, чудна жовта осінь, не треба Так стрімко летіти, немов навіжене метро.

Недбало скидає листки відривний календар, В активі — пошарпані нерви, розладнані струни, Відлуння осінній неспокій, відлуння Старих і нових запитань — мов цілюща вода.

О, щастя величне — у згоді з собою іти І те не згубити, що зроду душі притаманне, Туманні шаради, мов Лондон туманний, Розвішала осінь в серпанку хистких павутин.

Складаються клаптики ковдри в мозаїку літ, В осінньому світлі стає все видніше чимдалі, І далі малюк мужньо крутить педалі Та колами їздить з незмінним синцем на чолі...

Я знаю, що віхола слід мій колись замете, Я знаю — холодна зима все вбере в свою пащу, Найкраще не руш моє, осінь, найкраще, Осіннє, останнє, таємне, щемке і святе... 2000