Коли світ виявляється чимось незграбним,
Коли в ньому ти просто частина себе,
Він здається великим, здається масштабним
Так, ніби, ніколи він не пропаде.

Ти проходиш по ньому з кутка у куток,
Руку вгору піднявши, торкаєшся стелі,
А на виході з нього іржавий замок,
Що тримає вмуровані двері.

І доволі там світло, хоча вікна закриті,
Доволі просторо, хоча метр квадратний
Не найширше, що є в цьому сірому світі,
Він не найкращий, хоча досить ошатний.

Ти стоячи спиш і мрієш про небо,
Повітрям харчуєшся, дихаєш ним,
Можеш що-небудь зробить, при потребі,
Та ніхто не почує, ти там один.

Шкрябаєш нігтем на дверях помітки,
Про дні, що минули і про думки.
То твого життя придумані свідки,
Що не можуть мовчати, та й не можуть піти.

Цей світ називається словом "життя",
Та часто його спів ставляють зі смертю.
Можливо, цей світ цілковита брехня,
Що нав’язана кимось доволі відверто…

Я стою і дивлюся на дощ... Навколо мене снують люди, а я стою і дивлюся на дощ. Мені нікуди поспішати: поїду – на наступній зупинці намокну поки дійду додому, ні, краще залишуся тут стояти. Прохолодно. Та мені, здається, байдуже. Я, стоячи, майже в центрі міста, поміж сотень людей, стою, ніби сам... Мені все рівно, хто куди йде, куди поспішає... я стою і дивлюся на дощ... Ми маємо щось спільне в цю хвилину... ми маємо щось і це нас об’єднує у прагненні існувати. Ми обидва приречені. Зникнути. Хтось раніше, хтось пізніше, яка різниця...
Я стояв і дивився на дощ. Я просто дивився на дощ, незважаючи на світ навколо мене. Люди приходили, зникали за рогом, проходили, сідали у тролейбуси і... зникали. Тікаючи від дощу, вони ховалися під навісом, попід деревами, під’їздами. Та від чого вони тікають? Від дощу? Схоже на втечу від долі: вона повсюди, ти не розумієш навіщо насправді ти тікаєш, адже то не є зло, але все ж тікаєш, бо боїшся попасти під її вплив...
Я стояв і дивився на дощ. В якусь мить він скінчився і я пішов геть

Колись, для мене ти була усім,
Колись, я бачив небо у твої очах,
Колись, на тебе я молився в ніч
І потонути хтів у твоїх снах…

І я ж тобі казав, що ображатися на тебе я не вмію…
І я ж тобі казав, що ти була моїм життям!
Та не повірила, сказала: "Ха! Ти мрійник!"
А я всього лише тебе кохав…

І часом так нестерпно і так болісно бувало,
До того сумно, що не вірила так вперто!
Як божевільне, серце в грудях калатало
І часом так було, що я хотів померти…

Та, врешті-решт, ти маєш повне право,
Бо маємо всього лише одне життя…
І часом нам його до того мало,
Що ми не віримо у справжні почуття…

Вона сказала б "Так", якщо б я її запитав. Та я цього не зробив, не зробив першим. Вона сказала б "Так", якщо б я спробував, та я навіть і не думав про це. Дивно, та це вона мені розповіла. То було доволі смішно, ні, то було досить відверто. А я... я просто бовдур.
Якщо чесно, то я був дуже навіть не проти . Але така думка мені не приходила, я вважав, що це неможливо... Та ні, знаючи її, я взагалі то й не думав про це. Я навіть не здогадувався... Смішно, але ,коли вона це сказала, я зрозумів, що десь в потаємних куточках душі мені самому цього хотілося...
Вона сказала б "Так", якщо б я її запитав...

Представь, что позади те дни,
Которые делили с нами ссоры.
И все плохое тоже позади
За непреступным каменным забором.

И что прошли дожди и солнце светит,
Согревая нас, гуляющих в саду.
И маленький Амур те прямо в сердце метит,
Любви свою пурпурную стрелу...

Ну, как же так могло случиться,
Что все исчезло под весеннею грозой?!
И неужели никогда не возвратишься,
И никогда не будешь ты со мной?..

Вот скоро уж тот день, как ты уедешь,
Как навсегда исчезнешь из моей судьбы,
И я, в который раз, скажу себе: "Ты бредишь",
И затеряюсь, где-то меж толпы.

И буду долго я бродить по тем местам,
В которых мы когда-то побывали.
Я буду долго там ходить, но сам,
И вспоминать о чем с тобой болтали...

Вот здесь влюбился я в твою улыбку,
Вон там я заглянул тебе в глаза.
А тут я сделал первую ошибку...
А здесь мы попрощались. Ты ушла.

Я долго еще ждал тебя на тротуаре,
Когда уж было поздно догонять,
Сидел не сам, а с тишиною в паре,
И холод прогонял желание поспать...

А вскоре все меж нами испарилось
И ты мне перестала вдруг писать,
И вроде как бы все это приснилось,
А я так не хотел тебя терять!

Я сочинял стихи, тебе их посвящая,
Не верил я, что ты вот так уйдешь.
А если честно, и сейчас не знаю,
Ты говоришь серьезно или врешь...

Тебе ще змалечку учили
Вірить в Чудо, вірить в Бога.
І все життя тобі казали,
Що в тебе теж свята дорога.

Ти свято вірив в те, що вільний
І сподівався на удачу.
Ти вважав, що все є спільним,
Та в дійсності цього не бачив.

“Ти обраний!”: тобі казали.
І як не дивно, ти повірив.
І до ніг тобі упали
Лише для того, щоб ти вірив.

Вони молилися на тебе,
Гріхи просили їм простить
І, сподівалися, що небо
Захоче їх благословить.

Ти був засліплений бажанням
Допомогти усім на світі,
Та не знав, чи це реально,
Чи можливо це зробити.

Твоя душа, прекрасна й добра
І, по дитячому, наївна,
Не розуміла, що незгодна
З тим, що віра є природна.

Люди самі змогли створити
Те, в що зараз свято вірять,
Щоб за свої гріхи й провини
Їм було кого казнить.

Кохання приходить під ранок,
Посміхаючись сонцем тобі у вікно.
Кохання полюбляє світанок,
П'янкий і солодкий, як добре вино.

Кохання не змушує тебе йти,
Воно лише вказує шлях.
Кохання не пише романтичні листи,
Не лишає помаду на твоїх вустах.

Воно дарує тобі лише мить,
Аби ти обрав собі мрію,
Часом, змушує серце боліть,
Та завжди залишає надію.

Кохання зникає під ранок,
Посміхаючись тихо тобі у вікно,
Кохання полюбляє світанок,
Та не тих, кому всеодно.

Нічого не варті три звичних слова
Скільки їх не повторюй знову і знову.
Лиш пустий набір букв із алфавіту,
Лише набір букв на якійсь із мов світу.

Коли то для тебе лише декілька слів,
Коли за ними немає давно почуттів
І, коли нема сенсу щоб їх повторити
Знай, ти забув, що значить "любити"!

Ти забув, чого варті ніжність і ласка,
Пусті є для тебе "пробач" і "будь-ласка".
Щоранку цілуєш і кажеш "кохаю",
А насправді нічого вже не відчуваєш.

Та часом замислишся все ж на хвилинку,
Коли сидиш сам в пустому будинку.
Про те, чи вартим було прожите життя,
Як здавалось тобі "того" почуття?

І це саме те, чого не розкажеш,
Що сховаєш десь глибоко у самому собі.
І знову, як завжди, "кохаю" ти скажеш,
Посміхнешся і ніжно обіймеш її.

Я люблю сніг... Люблю дивитися як він падає... Коли його не підганяє вітер, коли він спокійно, без поспіху спускається на землю. Люблю, коли навколо повна тиша, коли чути як сніжинки вдаряються об землю, коли навколо ні душі і ти, заплющивши очі,
повністю заглиблюєшся у плин часу... Тепер тебе вже навіть час не турбує, ти просто стоїш і слухаєш тишу. Як же це прекрасно! Це неймовірно! Повітря огортає тебе невидимим полотном, сніг надає відчуття невагомості, а тиша... вона поглинає тебе, твої відчуття, твої думки. Тепер ти сам на сам із собою, із своїм життям і вже нічого не вартий той світ, із якого ти сюди потрапив. Тут нічого не варті зауваження, не мають сенсу докори, погрози. Тут є лише тиша і вона цінніша за все, що ти бачив у своєму житті. Зараз вона є твоїм Богом, вона осуджує, вона пробачає і вона дає можливість здійнятись у небо, злетіти над світом. Вона не змушує, вона не наказує та, потрапивши у її полон, вже неможливо повернутись... повернутись таким як був...

Здається, забагато наді мною неба,
Занадто часто я дивлюсь на зорі.
Заплющу очі – згадую про тебе
І відпустити все не вистачає волі…

Усі емоції вкладаю у вірші,
У них пишу усе, що відчуваю.
І все, що зараз в мене на душі –
Це страх, що я тебе втрачаю…

Я розумію, що не все так просто,
Ти досі озираєшся назад.
Для тебе то все дуже є серйозно,
Та пам'ять, часом, найстрашніший кат.

Буває так, що хочеться кричати,
А інколи, замовкнути на вік.
Дозволь мені твій біль забрати
І витерти сльозу з твоїх повік…

Як дивно, що не можу виразить словами,
Всього, що зараз маю на душі…
Чому усе, що зараз є між нами,
То лиш мої невизнані вірші?..