Скорочений курс Всесвітньої історії ч.6

  • 07.08.17, 11:24

Прийшли посли від імпірадуря до Свентислейва і запропонували зустріч кагана лисичан зі своїм імпірадурем. Свентислейв погодився, і наступного дня зустрілися вони на березі Дуная. Свентислейв був у човні з гребцями, а імпірадурь – на коні на березі. Дали Свентислейву подарунки від імпірадуря – коштовну зброю, коштовний посуд, коштовні тканини. З усього того Свентислейв зацінив лише зброю, що дуже засмутило імпірадуря. А також засмутив його і одяг Свентислейва – майже нічим не відрізнявся той одяг від одягу гребців – той же адідасівський треник, ті ж самі кросівки, хіба що новіші. Та й на голові носив він не звичну для лисичан фулюганську кєпачьку, але довгого пасма волосся (цю зачіску потім наслідували дикі індіанці, які начиталися історичних оповідань про героїчного воїна Свентислейва Завойовника).

«Це ж треба» - подумав імпірадурь,- «Цей вояк невигадливий в побуті, з коштовностей полюбляє лише зброю… Тож треба зробити все, щоби його десь там вбили, бо потім прийде знов, і лютий пиздець нам буде».

Одразу ж після зустрічі імпірадурь забашляв за вбивство Свентислейва печенігам, які тоді тусили понад Дніпром, а саме їхньому хану Курі. Куря, звичайно ж, не відмовився і перестрів лисичан біля порогів. На той час одні з лисичан роз’їхалися по домівках, інші – поїхали у відпустку на курорти в Карпати, і лише жменька лисичан лишилася зимувати біля порогів, бо їм дуже сподобалася місцева природа та рибалка. Не обійшлося тут і без звичної вже тоді зради: колишній вихователь Свентислейва, Швайнелід, здав печенізькій гопоті місце стоянки Свентислейва. Бо йому ромеї теж дали грошей та злій бабі Хельзі стільки накинули, що вона й думати перестала про синову долю. А ще вона та Швайнелід були християнами, і тому вважали, що коли загине запеклий язичник Свентислейв, то його діти введуть християнство і по всій Лисичанській імперії. Бо баба Хельга виховувала їх щирими християнами, навіть Малушиного вилупка Вольдемира.

Зненацька напали печенізькі гопніки, та й повибили лисичан разом із Свентислейвом. І після битви Куря відчув таку повагу до загиблого Свентислейва, що звелів зробити з його черепа чашу та бухав з неї по великих святах, аби пристала й до Курі доблість Свентислейвова.

Скорочений курс Всесвітньої історії ч.5

  • 07.08.17, 08:03

Ворога не довелося довго шукати. Кістінтинопіль був багатий, тож підходив на цю ролю майже ідеально. Свентислейв зібрав бригаду, до нього приєдналися ще пацанчики з різних районів, тож військо сталося велике і Свентіслейв рушив у похід.

Але злюща відьма баба Хельга і тут спромоглася всрати синові турне. Оскільки вона була християнкою, то настучала своєму одновірцеві – імпірадурю Кістінтинополя – що Свентислейв йде того пиздити. Імпірадурь перебздів та теж підтяг до мурів столиці дохєра війська, аби відбити навалу лисичан. та Свентислейв не пішов одразу ж на Кістінтинопіль. Він зайшов до Булгарії Дунайської, аби попити там портвейну (бо саме болгари винайшли процес виробництва всесвітньовідомого портвейну «Три Топори»), пожерти винограду та персиків. До того ж Свентислейв полюбляв болгарську кухню та не раз жалкував, що помідори та кукурудза ще не були завезені до Старого світу.

Тож доки лисичани віджиралися по шинках та піцеріях Булгарії, кістінтинопільському імпірадурю увірвався терпець і він сам рушив на Свентислейва. Сам імпірадурь мав лагідну та добру вдачу. Він не вбивав всіх полонених, лише кожного десятого. Найкращих з  полонених імпірадурь звелів забирати в рабство, а всіх інших піддавав різним тортурам виключно з природньо властивому йому гуманізму. Ім’я цього імпірадуря походило від його найулюбленішого вислову: коли він десь стукав до двері, а його запитували хто там, то імпірадурь весело відповідав «Це ми з хуєм». Ото ж його так всі й звали – Цемизхуй.

Військо імпірадуря пройшли на долини Булгарії та кинулося на лисичан, що вештались там по рюмочних. Лисичани вчасно побачили те військо і були приємно здивовані багацтвом ворожих вояків. Навіть не потребуючи команди, вони контратакували кістінтинопільське вояцтво і добряче надерли дупи вдягненим у коштовни лахи ромеям. Після битви лисичани грабували трупи забитих дня три, а дограбовували вже місцеві, бо лисичани забирали лише гроші, гайки-ланцюжки-бранзулєткі та золоті зуби, тож залишалося ще багато чого, що можна було б пристосувати у домашньому господарстві. З того часу й пішов крилатий вислів про мечі, які треба перекувати на орала, бо мечів був надлишок, а ось лемехів до плугів булгарам не вистачало.

Імпірадурь знов зібрав військо, до якого насильно збирав амністованих зеків, міських та сільських п’яничок. Доки його тренували та відучали від бухла, з азійських теренів підійшли досвідчені вояки, які по тайних гірських проходах вдерлися до Булгарії та напали на мирних лисичанських туристів, які проводили свої відпустки по болгарських пляжах та різних історичних місцях. Лисичани не чекали такої підступності, але швиденько прийшли до тями та збіглися до купи й дали бій знахабнілому ворогові. На жаль, кістінтинопільске військо отримало підкріплення зі свіжо підготованої піхоти, тож імпірадурські вояки чисельно значно перевищували лисичан. І хоча багато з кістінтинопільського війська були поганими бійцями, але їх було просто дохуя. Тому треба було звалювати з тієї Булгарії Дунайської та потім прийти зі свіжим військом.

Свентислейв, побачивши таке блудство, вирішив дати останній бій, аби залякати супротивника та відбити в нього бажання переслідувати відступаючих лисичан. він звернувся до свого війська з короткою, але гарячою промовою: «Братва! Ось тут вирішується доля як лисичан, так і Лисичанська. Тож покажемо клятим ворогам, як вміють пиздити у нас на районі. А якщо нас усіх повбивають, то не нам стидатися цього – хай ворогу буде соромно, що він нас задавив самою масою, але не вмінням. Мачі казлоф!» і з войовничими вигуками кинувся на ворога, а за ним і всі лисичани. Битва йшла весь день та всю ніч, на другий день вирішили зробити перекура та хоч щось пожерти. Заодне, трохи прибрали побитих та ранених. Лисичани поклали своїх покійних на вогнища та спалили їх, а біля вогнищ в жертву загиблим були принесені всі захоплені полонені. І це була не жорстокість, не релігійний фанатизм, а тільки ділова необхідність, бо не було кому займатися тими полоненими. Побачив імпірадурь військову доблість лисичан та їх рішучість у досягненні поставленої мети, і всрався.

Скорочений курс Всесвітньої історії ч.4

  • 04.08.17, 15:14


Але зла та лиха баба Хельга замислила помститися деревлянам, та оголосила конкурс серед їх паханів на свою руку та трон кагана Лисичанської (зараз її чомусь називають «Київською») імперії. Ті йолопи, розвісивши вуха, ломанулися до Київа з усіляким коштовним барахлом – хутрами, медами, напизженим незаконно бурштином у копанках, пивом та салом. Зловісна баба Хельга ласкаво їх прийняла та разом із кораблем, на якому приплили всі ті недолугі деревляни, кинула до спеціально викопаної ями та спалила їх разом із кораблем нах. Що зайвий раз стверджує теорію великого мислителя античного лисичанського світу, Інгвара Берк-Уту, що у жінок (навіть лисичанок) бурхливі емоції найчастіше беруть верх над холодним розумом. Бо нахєра було палити гарного корабля, який можна було б продати чи зміняти на сало та горілку. З корінними ж деревлянами надалі злюща баба Хельга вчинила взагалі жахливу річ. Вона зібрала бригаду, підійшла до древлянського райцентру (поселення міського типу) Іскоростень та забажала данину. Але, якщо завважити, що помста жінки – це найжахливіше, що може бути у світі окрім великої кількості понаїхавших з громадянськими правами, то данину вона схотіла дивну, незрозумілу та взагалі халявну для деревлян. Зла мстива баба Хельга взяла ту данину пташками, що жили під стріхами іскоростеньських хат. Але на цьому вона не заспокоїлась, тож взяла пташок, що кублилися й під стріхами райради, будинку древлянської культури, райвідділу іскоростеньської поліції та інших громадських будівель, окрім складу товарів районної споживацької спілки.

Зраділі від такої халяви деревляни виплатили цю данину, а зла й брутальна баба Хельга звеліла поприв’язувати до пташок фітілів, підпалити їх та випустити бідолашне птаство на волю. Отож в Іскоростені запалала кожна будівля (окрім складу товарів райспоживспілки), бо пташки повернулися до своїх кубелець, та фіті лями позапалювали солом’яні та очеретяні стріхи.

Тоді Хельгина бригада, добряче натовкши деревлян та відібравши у них все те коштовне, що вони винесли з пожежі, забрала товари з райспоживспілки та повернулася з тріумфом до Києва, де бригадні пустилися у всі тяжкі, прогулювати награбоване.

Тим часом вже трохи підріс син Хельги та Інгоря -  Свентислейв. Доки його мати розрулювала Київ та тримала общак, малий Свентислейв навчався шляхетним лисичанським панятіям безпосередньо в Лисичанську, бо кращого місця для виховання хлопця в світі не знайти. Там він навчився груповим бійкам, володінню видертою штахетиною, метанню загострених електродів, пиздити ногами тих, хто впав та інших суто лисичанських прємудрощів. Коли ж його вихователь, Швайнелід, визнав обучення завершеним, то відправив молодого Свентислейва відпиздити хозарчан. Хозарчани, до речі, були ті ж самі лисичани, але замість поклоніння великому богові Алко, його братові Бормотусі та їхньому антиподу Бодуну, хозари висповідували примітивний юдаїзм і стільки, скільки треба бухати не хотіли а також сала не жерли. Тож їх треба було за таке святотатство покарати.

Свентислейв зі своєю бригадою добряче відпиздив хозарчан і йому це сподобалось. Після чого він зайнявся тим, що почав пиздити їх не лише коли хозарчани заходили на наш район, але безпосередньо в хозарії. Через деякий час хозарчани, як районне угрупування, припинили існування. Хтось з них розбігся по Європах, хтось змінив віру та пішов у проповідники великого бога Алко, хтось помер у запеклій боротьбі з гемонським Бодуном. Тож лисичани зажили спокійно. Але тут клята злюща баба Хельга, аби відвернути увагу кагана Лисичанської імперії Свентислейва від бухла та пизділовок з понаєхавшими, підсунула йому одну зі своїх підлеглих марух до ліжка. Свентислейву ця маруха на ім’я Малуша сподобалась, то ж він забацав їй малого, якого назвав Вольдемир. Але в плани зловісної баби Хельги це аж ніяк не входило, бо то був мезальянс, а вона хотіла онуків від шлюбу її сина від доньки порядних людей. Тож Малушу вона зіслала у якесь село, а Свентислейв з горя знов запив та почав збиратися натовкти комусь пику. 

Скорочений курс Всесвітньої історії ч.3

  • 02.08.17, 02:46

Приблукав ще один лисичанин, Олег чи то Кіровський, чи то Кірпічанський. Кажуть, що він був вуйком молодому бригадному Інгорю, але вирішив трохи сам поцарювати та посидіти на общаку. Зібрав він самих сміливих лисичан та відправився з ними воювати Кістінтинопіль. Але по дорозі хлопці пригубили зайвої чарки та потрапили трохи західніше, і їм довелося штурмувати та грабувати Севілью, яка була під володінням бусурманів. Якась кількість тих лисичан перейшла до війська бусурманських арабів повоювати проти Карли Великого, бо бусурмани платили добре, а Польщі та Москви ще ну було взагалі, тож лисичанським заробітчанам довелося добряче відлупцювати славетного графа Роланда так, що той здох як злий пес у передгір’ї Піренеїв. Чи десь там. Заробивши трохи грошенят, лисичани таки всі повернулися додому, але тут Олег (чи то Кіровський, чи то Кірпічанський, а деякі дослідники вважають його Розбитнянським) знов зібрав їх та поїхав воювати таки Кістінтинопіль. Цього разу лисичани не проспали, та могутньо вдарили по ворожому місту, де юрбилися бариги, депутати та інша кінстінтинопільська наволоч. Щоби зходу залякати бариг, Олег наказав поставити човни на колеса, посадити на них половину людей, а інша половина тягла всю ту фльоту та зображувала звуки двигуна внутрішнього згоряння.

Така підступна лисичанська хєрня не залишила кістінтинопільській фльоті, що потерпала у босфорській протоці, жодного шансу на перемогу. Адмірала імпірадурь одразу ж згодував свиням, а головного євнуха поставив новим говнокомандуючим. Євнух, як людина мстива та ображена ще з дитинства, запропонував відкупитися від лисичан, бо па панятіям поцани брали б свої проценти та не дуже б наїжджали на Кістінтинопіль та його бздєловатих бариг. Імпірадурь дав згоду, тож лисичани отримали купу бабла, море горілки, пива, сушеної тюльки та халявних дівок з портових лупанаріїв. Через три дні дівок покидали в море, бо вони виявилися хворими, а тюльку геть усю зжерли. Проте всі повернулися до Києва та побігли по шинках.

Ця велика слава таки привернула увагу Інгоря, який нещодавно одружився на Хельзі, лисичанці з народу стікальнян. Та Хельга й каже йому, що з огляду на подвиги вуя, сам Інгорь виглядає не просто поцем, але тупим поцем. І пропонує Інгореві розкішного плану, як відібрати владу у вуйка Олега та забезпечити себе вповні лисичанською бригадою. Тож Інгорь збудував броварню на Оболоні, але зхитрожопив і замість варити своє пиво, почав возити його з Лисичанську, та годувати ним всю бригаду Олега. Звичайно, що підбухані лисичани мачканули вуйка-невдаху, а щоби якось виправдатись перед людьми, то вигадали красиву легенду про дохлу коняку, волхвів та гадюку. Про всяк випадок довелося ще й провести репресивні дії стосовно волхвів, аби замести сліди.

Інгорь, взявши з собою найкращих, пішов був грабувати Кістінтинопіль, але трохи не вгадав, та й вигріб сам некисло та неслабо. Після того зібралися всі лисичани, навіть з історичної батьківщини приїхала збірна бригада, і всі разом гарненько натовкли кістінтинопільським пики, ребра та дупи. Інгорь був задоволений, бо в нього теж з’явилося дохєра бабла. Ала Хельга була зажерливою бабою, можна навіть сказати, що алчною сукою, тож Інгореві довелося зходити у похід на деревлян, щоби назшибати їй на соболевого кожушка. Дорогою додому лисичани трохи перепили та забули, що вони вже відмутили у деревлян проценти з їх бізнесу. А коли вони прийшли лупити бабло ще раз, то деревляни цілком справедливо обурилися та й розібралися з лисичанами па панятіям. Інгоря ці дикуни замордували, а всі інші повернулися взагалі без бабла, бо деревляни відібрали у них відмучені проценти.

Скорочений курс Всесвітньої історії ч.2

  • 01.08.17, 13:43

Коли лисичани цивілізували світ та його близькі та далекі окрєстності, з’явилося багато бажаючих понаїхати до нашого Вічного  Міста, бо вся культура зцентрувалася саме в Лисичанську, а на периферії, в провінціях, все було дике та некультурне. Там навіть не знали, як треба па панятіям підійти до людини, щоби набити пику. Тоді люди ще не носили в кишенях цигарок, тоді ще не було грошей, тож лисичанам треба було виявляти неабияку фантазію, щоби їхні законні доводи були правдивими, і побиття не виглядало звичайним провінціальним бєзпрєдєлом. Понаєхавші селилися на околицях, а оскільки вони були надто дикі, то ті околиці назвали иртиі, а самих понаєхавших – иртиянами. Але їх можна було не брати до уваги аж до тих пір, доки не настала справжня демократія і иртиянам дозволили брати участь у виборах всякої депутатської наволочі.

Отак лисичани, гасаючи по околицях, колонізували всю землю та населили її розумними та нерозумними істотами. Але возгордішася від успіхів своїх та впаша во гіховния гординя, тож Бог прокинувся і розігнав самих крутих пациків з лисичан по всьому білому світові. І стояв скрегіт зубовний та плач всєлєнскій, коли гнані лисичани тікали куди подалі від своєї улюбленої Вітчизни. Втім, лисичани виживали завжди й повсюди, бо з самого початку, від сотворення свого, вони були висококультурним та енергійним народом, якому по барабану були будь які життєві складнощі. І коли якийсь час лисичанам жилося без ускладнень та проблем, лисичани самі їх робили, а потім мужньо та гордо вирішували всі ті пороблені проблеми. Зазвичай це закінчувалося тим, що лисичани дружньо били понаїхавших, котрі завжди уявляли з себе срєдоточіє сквєрни та інших негативних якостей, що тільки можуть бути під сонцем золотим.

Аж ось розбіглі лисичани об’єдналися і стали великим народом, який взяв владу в Києві (який тоді ще був досить невеликим селом). Головного лисичанина звали Юрик та з ним були брати його – Синій Вус (бо полюбляв пити синьку) та Тру Вор (бо той вмів красти так, що на спір крав труселя в людини, яка навіть не помічала факту покражі). Ще з ними була їхня сеструха, відома бандерша, яка вповні могла здоровенного мужика загасити лише носаками, а від відпускаємих нею підсрачників не один багатир помер наглою смертю. Короче, прийшли ті брати з сеструхою до киян і кажуть – сматрящіва у вас нема, тож бабло на общак нестиме до нас. І на всякий випадок забили місцевого авторітєта Аскольда і на всякий випадок – Діра, який тусив разом з Аскольдом. Дір таки їм не був потрібний, бо він сам був понаєхавший, а в Юрика була своя бригада з отпєтих лисичан, яких боялися всі з чужих районів. На своєму районі їх теж боялися.

Пройшло там скільки часу, то ж Синій Вус десь випив з москалями бояри і помер нєатмщьонним, Тру Вор десь щось не так вкрав і його лінчували веселі селяни – бо сало це святе і за сало в нас завжди вбивають без суда і слідства. Ото Юрик залишився сам-один. З тих пір Юрика ми знаємо ще й за ім’ям Один. Сеструха втекла з касиром, общак зник і тому лисичани зібралися по гроші на заробітки, бо в кредит горілку по київських шинках не давали, мовляв, дамбасян не обслуговуємо. Але працювати ісконні лисичани не любили, тож сіли в човни, поїхали до Салонік (їм просто сподобалася назва цього міста, бо вони розраховували там розжитися салом), і трохи пограбували ті Салоніки. На зворотньому шляху лисичани роздивилися на березі Боспору Кістінтинопіль і вирішили трохи пізніше пограбувати і його. Але по приїзду до Києва лисичани були надто зайняті шинками та молодичками, тож одразу пограбувати не вийшло.

Тим часом імпірадурь Кістінтинополя вкурив, що лисичани для нього є край небезпечні і швиденько побудував собі могутнього фльоту, з яким збирався наваляти лисичанам по повній програмі. Юрик вже помер, а свого сина він змусив ненавидіти не лише москалів, але й кістінтинополітян, бо ті були багаті й зарозумілі та не знали базару па панятіям.

Скорочений курс Всесвітньої історії ч.1

  • 01.08.17, 11:57

Результат пошуку зображень за запитом "лисичанськ"

Спочатку не було нічого, окрім Бога, а в Бога було Слово. І це слово було – Лисичанськ. Коли Бог сказав це слово, то на величних пагорбах над Сіверським Дінцем з’явилося величне місто. І тоді Бог створив лисичан, аби дати їм у володіння землю, воду та небо. Лисичани розплодилися та вирішили, що їм самим на землі досить сумно, тому лисичани дали мавпам в лаписька палиці та каміння, і з тих мавп таки вийшли люди. Деякі погані, деякі гарні – але створили їх лисичани за своїм образом та подобою. І одразу ж змусили тих мавп, що стали людьми, працювати на благо Великої Незрівнянної Батьківщини (тобто – Лисичанська). Мавпам – чи то вже людям – такий розклад не дуже подобався, тож деякі з них тікали в ліса та болота, перетворюючись там з людей на москалів. Вони відпускали цапуваті бороди, вирощували на сідницях мухомори і тому їх прозвали лихим та недобрим словом «коцапи», що в перекладі з ісконно древньої лисичанської мови означає «унтерменші» (тобто – людиноподібні істоти).

Трохи пізніше лисичани, аби уникнути перенаселення нашої благодатної Вітчизени, розбрелися світом. Десь там в нєвєдомих єбєнях вони заснували на пагорбах міста, бо страждали вдалині без своєї Батьківщини. Таким чином з’явилися Київ, Рим, Афіни, Спарта, Копєнгагєн та Стокхольм і все інше, що було хоч трохи цивілізоване. Лисичани на цьому не зупинилися і переплили Атлантику, де заснували державу Атлантида та колонізували пустельні береги Північної, Центральної та Південної Америки. Але ті лисичани, що оселилися в Атлантиді, були надто зарозумілі, і вони завважили, що можуть бути крутішими за корінних лисичан. тоді Бог прокинувся та упиздячив атлантів, щоби вони знали все по понятіям. З атлантів мало хто вижив, але вони зрозуміли, що нєфіг рівнятися з лисичанами. Атланти розбіглися світом і зараз про них є лише мутні підозрілі легенди та досить незрозумілі байки.

Серед лисичан було багато різних племен та народів. Іноді вони ворогували між собою, іноді укладали союзи та били всіх інших. З найбільш відомих народів в Лисичанську досі пам’ятоють кіровчан, кірпічан, димівців, дековців, розбитчан, стікальнян та тупичан. Всі ці горді нації склали підґрунтя лисичанського менталітету та імперської психології, що є органічною рисою характеру кожного істинного лисичанина. Звичайно, що до Лисичанська, який на той час вже був столицею Всесвіту, збігалися юрби найкрасивіших жінок, що прагнули вийти заміж за лисичан та оселитися у центрі цивілізованого світу, в столиці Ойкумени. Тож досі наші дівчата – найкращі, найкрасивіші, найрозумніші та найслухняніші. Бо в Лисичанську навіть жінки живуть па панятіям, які надані нам самим Творцем. В інших місцях теж іноді теж зустрічаються красиві жінки, але те від того, що в їх крові залишилось трохи лисичанських генів.

Лисичанськ мав кілька назв, бо в ньому проживало дохєра різних народів. Він звався Лисиче, Лісбург, Лісабон… останню назву, до речі, вкрали заздрісні португали для села, яке вони називають своєю португальською столицею. Але то було давно, коли в португалів ще були присутні кожному лисичанину імперські замашкі. Зараз португали – це звичайна (тоскна та сумна)  європейська народність, яка вже не має ніякого розуміння панятій, тож на них можна взагалі не звертати уваги.

Это - Лисичанск, детка.

  • 24.07.17, 21:08

Это - Лисичанск, детка.

Сегодня в Лисичанске - день освобождения города от рашистской шлоебени.
Несмотря на рабочий день, народ таки пришел,
Слава Нації!
Смерть ворогам!
Зрадників - на палю!

По возвращению назад, с одним из местных ватников была проведена культурно-разъяснительная беседа о роли московского улуса Золотой орды в истории нашего государства. Ватник все осознал и покаялся. после чего был отпущен с миром и спешно удалился, почесывая битую жоппу.

Чисто байкерский кот

Как только Арта отправляется на охоту, Фриц Безвиз идет к самому любимому месту в доме - поближе к байку. Там он и дрыхнет, и веселится как может.

Фото Игоря Беркута.
Фото Игоря Беркута.