«Спасіння втопаючих – справа рук самих втопаючих»

Вігіланти з’являються там, де судова влада не працює належним чином – коли великий рівень корумпованості суддів, що веде до зросту безкарної злочинності. І тоді суспільство самоорганізовується, щоби подолати цю кризу. Оскільки суспільство не має можливості садити виявлених злочинців до вїязниць, то засоби впливу є різними – від публічного покаяння до страти на шибениці (або ще якось – тут люди надто винахідливі, що залежить від культурної та історичної традиції). Тобто вігіланти є народними месниками, борцями за справедливість. Найвідоміший приклад вігіланта – Робін Гуд. Тож з цим терміном ми визначилися. Тепер почнемо описання проблеми, яка стала дуже суттєвою для України. І це – не перший рік.

Всі знають, що в Україні частина населення відноситься до так званої «бавовни», або «вати». Це промосковськи налаштовані любителі або «русскаго міра», або совка (часто-густо і «міра», і совка). Саме вони проти незалежної, самостійної держави Україна, бо думки їхні захоплені минулим, що здається їм щасливим та величним. За іншою термінологією «вату» називають «гомо совєтікус», що не є достатньо вірним показником, бо у вати все впирається перш за все в «русскій мір» - у вигадані ідеальні умови, в яких, за твердженням кремлівських пропагандонів, живуть громадяни ерефії.

Розберемо випадок колабораціонізма ватної істоти на живому прикладі. Знайомтеся: Юрко Іванович Гнилицький, 1961 року народження, м. Лисичанськ. Був завербований міліційними операми Януковича ще у 2010 році, яким доносив на тих, кого знав – в тому числі й на мене. В 2014 році радо зустрів окупантів, сподівався, що вони дадуть йому грошенят. Але спіймав облизня, і грошенят йому лише пообіцяли. Коли місто звільнили від лугандонів та москалів, Юрко Іванович продовжував працювати на невдалих окупантів. Недаремно він терся біля будинку СБУ, де в той час розміщався штаб кізячества. Для них він зробив відеозйомку Северодонецька – якраз тоді лугандони тренувалися в Кадієвці (Стаханові) з пусковими установками для снарядів «Граду» «Партизан». Місце, з якого вів зйомку Юрко дуже відповідало специфічним умовам: воно було віддаленим від людських будинків, до нього було легко непомітно дістатися і встановити пускові установки, Северодонецьк був як на долоні. Але окупанти швидко зрозуміли, що Юрко – довбень і йому не можна довіряти відповідальної роботи, аніж платити гроші невідомо за що. Тож кілька років колаборант був на підножному харчуванні – жер з помийки та те, що іноді давали якісь люди. При цьому він корчив з себе патріота, бо вважав, що волонтери багато заробляють на своєму волонтерстві і тому мріяв пристати до них. Але волонтери побачили гнилу сутність Гнилицького Юрка Івановича і нагнали від себе. Тоді Юрко вирішив заробити на «волонтерстві» сам. Склепавши скриньку та прикрасивши її патріотичними наклійками, Юрко почав виставляти ту скриньку в людних місцях – на ринку та біля магазинів. При цьому сам ховався десь поблизу, щоби слідкувати за скринькою. Втім, Юрка досить швидко розшифрували та попередили про можливі негативні для нього наслідки, якщо він буде продовжувати шахраювати (я думаю, не треба казати, що до війська з цієї скриньки не потрапило жодної копійки).

Так пройшло кілька років. Раз на два-три місяці Юрко Іванович отримував так звану «гуманітарку» від Шахова та Сухова (обидва – уродженці Кадієвки, колишнього м. Стаханов) з проросійської партєйки «Наш край». Зараз вони – народні депутати ВРУ, бо їх виборцім п’ять кіло цукру дорожче за честь і сумління.

Та ось нарешті коцабє згадали про Юрка – вони так ретельно готувалися до нападу, що задіяли навіть відвертих довбойобів. Юрко почав розселяти тих, хто прибував з окупованих теренів. Спочатку пару днів вони жили у нього, але газ у Юрка був відрізаний за несплату, а в хаті було занадто багато тарганів навіть для москалів. Тому вони й шукали більш зручного житла. Юрко, якому щось перепадало зі жрачки, а іноді і гроші, був надзвичайно задоволений.

 Ці «переселенці» - призивного віку та з більш менш військовим досвідом були засухаренними диверсантами та корегувальниками, що потім і ствердилося, коли срашка почала повномасштабну агресію проти України.

Тепер Юрко Іванович Гнилицький щільно співпрацює з кадирівським муртадами і здає за гроші їм тих, хто записаний в його «чорній книжечці», куди він занотовував всіх, хто його, Юрка, ображав – видаючи їх за патріотів України, чим і живе. Справи Юрка – ще за першу окупацію – ніхто з влади не хотів визнавати за співпрацю з ворогом. Мабуть тому, що лисичанські поліцаї, прокурори та судді самі були ватними та більшість мала на тимчасово окупованих теренах нерухомість. Вони не бачили ознак статті 109, ч. 2 ККУ в словах Гнилицького: «Треба об’єднувати ЗСУ з лугандонами та йти громити Київ, валити владу».

Таким чином, корумповані поліцаї, прокурори та судді приховували злочини проти держави, що їх коїв Юрко. Толерастичне ж ставлення до зрадників та хабарників далося взнаки, коли українські війська залишили Лисичанськ – навряд чи ми узнаємо точну кількість закатованих за доносами Юрка Івановича Гнилицького лисичан.

Тож я особисто – проти того, щоби нам призначали ПОЖИТТЄВО хєр знає кого. Або ще гірше – надто знаних нами корумпованих підорасів, яких потім не виколупаєш з крісел. Суд має бути дійсно народним та дійсно справедливим. І щодо ждунів повинно відбутися справжнє правосуддя, функції якого можуть взяти на себе обрані територіальною громадою люди. Якщо ж у теріторіальній громаді є певна кількість колаборантів, то суд може бути, на кшталт колишніх німецьких фем таємним. Суд визначав покарання при доведенні вини (тобто існувало судовиробництво), виносив вирок – і засудженого вже не могли врятувати ані родинні чи особисті зв’язки, ані гроші, ані знатність походження.

Безкарність народжує нові злочини!

Зупинимо корупцію та злочинність!

Зрадників – на палю!