Скорочений курс Всесвітньої історії ч.7

Деякий час тривала боротьба за трон Лисичанської імперії, і таки переміг байстрюк Вольдемир. З радощів він звелів усюди наставити ідоліщ поганих та не дуже поганих, прикрасивши їх золотом та сріблом. На цьому як сам Вольдемир, так і його підручні нехило нагріли лапи, бо золото та срібло на ідоліщ йшло десь вполовину від заявленого, та й те було бодяжене міддю до такого рівня, що якось селяни бачили вомпира, який чухався голою спиною об срібного Пяркунаса. Одразу ж теріторіяльні громади створили комітети, аби схопити Волдемира та його адміністрацію за волохаті брудні мацаки, але переляканий Вольдемир вирішив змінити орієнтацію у релігійному сенсі. А оскільки найзапекліші опоненти належали до традиційно орієнтованої релігійно більшості, то під галас «почуйте меншини» та інші декадентські вимоги, Вольдемир таки переміг та змусив всіх також поміняти релігійну орієнтацію. Лише лисичани опиралися ненависному їм культу вбитої нелюдями людини. Про всякий випадок лисичани для початку втопили у своєму Великому Доні (Сіверському Дінці, якщо хтось забув) представника адміністрації Вольдемира, а голову міськради, поставленого вольдемирівськими посіпаками, лагідно та гуманно спалили на своєму, Лисичанському Майдані.

Вольдемир, звичайно ж, не потерпів такої наруги над своєю владою і тому негайно напився так, що його, брудного та геть мокрого, холуї спіймали аж на Почайні, де він залицявся до непотрібних дівок та обіцяв їх познайомити зі своєю сестрою, яка буцім то могла дати їм чесну працю у держборделі.

Лисичани стерпіли таке виявлення зневаги та спалили заступника голови міськради на тому ж самому місці, що й голову. А заодне за гроші, конфісковані у голови та його заступника, додавши бюджетні, полагодили вулиці у своєму прекрасному місті. Тим самим вони прирекли себе на боротьбу з режимом Вольдемира, бо той так і не дочекався у своєму Києві того бабла, що мало надійти від лисичан як данина у держбюджет Лисичанської імперії. Але лисичани були лояльні громадяни, і тому Вольдемир нічого не міг проти них зробити, окрім як ще раз напитися до поросячого вереску.

Затаївши зло на лисичан за те, що не пустили його коронуватися на Велике Лисичанське каганство у лисичанському храмі Сварога (бо Вольдемир на той час вже став належати до релігійної меншини), байстрюк Вольдемир вирішив все населення імперії пов’язати у меншину, зробивши таким чином з меншини більшість. Тож і випустив двох скажених песів – свого вуя Добриню та ще одного поца Путяту навертати лисичан у нову віру вогнем та мечем. Коли меншина стала більшістю, довше всіх опиралися саме істинні лисичани. Але хитрожопий Вольдемир під виглядом втікачів наводнив Лисичанськ його природними ворогами – боров шанами, які вдень мавпували з себе справжніх лисичан, а вночі займалися диверсіями та терактами. Багато городів постраждало від набігів цих дикунів, багато черешень стояло з паламаним гіллям, аж доки терпець лисичан не урвався. Похапали вони боров шан, надерли їм пики та дупи та й вигнали зі свого міста в долини. А самі почали будувати навкруги Лисичанська величні стіни, або боронити рідну віру від загарбників.

Хто знає, що б воно було з того, але Вольдемир помер майже своєю смертю, а його спадкоємці були настільки заклопотані захопленням влади, що геть забули про справжню метрополію імперії – про Лисичанськ. Аж ось тоді й виникла неправдива назва наймогутнішої імперії Східної Європи, що її стали називати «Київською».