Шоколадна Руслана

       Не мені, звичайно, з виглядом занудного мистецтвознавця визначати, що ж є прекрасним, а що ні. Але на днях став свідком розмови, яка наштовхнула мене на певні думки з цього приводу. Діло було надвечір. І я, після тривалої роботи з книгами, повільно почвалав нести нелегкі фоліанти чужих думок назад до віконця видачі літератури в читальному залі. Ставши в невелику чергу (всім же додому хочеться!), я перевів свій трохи стомлений погляд на журнальні полиці, де мляво і безцільно почав ковзати по заголовкам статей. Піймавши себе на цьому, вирішив знайти заняття поцікавіше, до того ж, учасники розмови, яка розгорнулась майже переді мною, начебто були і не проти моєї присутності, очевидно вже не приховуючи її предмету. Я прислухався. Одна з жіночок активно і захоплено ділилась своїми враженнями від щойно здійсненого походу до Пінчук Арт Центру, ілюструючи свої слова за допомогою фото, що радували око слухачів з екрану мобільного телефону. "Ось! Ось воно! Ні, ви лише уявіть - лебідь з шоколаду! А оце - Руслана Лижичко з того ж таки шоколаду! Невже не гарно?" - заповзятливо підбадьорювала вона до схвальних відгуків своїх слухачів. А ті лише гнучко кивали головами, як дерева - гіллям, в волосся якого вривається вітер. "Цікаво... Цікаво... О так! Краса! ... І де це можна побачити?" Далі розмова зійшла на пояснення подробиць маршруту до будівлі, в якій проводилась згадана виставка. "Обов"язково завітайте - не пожалкуєте! Унікальний захід!" - сказала щасливиця, покидаючи своїх вражених слухачів.
      Та мої бідні мізки чомусь відмовились розуміти необхідність такого візиту. За чим, власне, туди йти? Невже шоколадна Руслана має викликати в мене відчуття дотику до прекрасного і нетлінного, що осяває душі під час споглядання чудової картини чи читання справжньої поезії? Мені здається, що нічого, крім гастрономічного інтересу, такий "твір" викликати не може. Звичайно, можна сміливо дозволити собі вішати на мене ярлик сноба і ретрограда, але, все ж таки, може варто пильніше придивитись до такого, з дозволу б сказати, мистецтва. Почнемо з того, що хотів сказати автор. Мабуть, з його глибоко концептуальної точки зору, він здійснив спробу культурної рефлексії на предмет сучасного бачення мистецтва в суто національному контексті. Або щось подібне. Та за усіма цими сухими, мов гербарій, формулюваннями я не бачу головного - гармонії. Можна скільки завгодно накидати сітку власних амбіцій, увлень, досвіду і абстрактних знань на бачення прекрасного - та від того воно не робиться зрозумілішим і яскравішим. Не можна висловити прекрасне за допомогою лише розуму - і все тут! Воно незбагненне, оскільки відображає суб"єктивну духовну реальність самого автора! Тому від усіх цих псевдонаукових потуг в мистецтві вже іноді аж тоскно стає. І все ж, і все ж. Багато теперішніх митців чомусь забувають про це, подекуди прикриваючи концептуальністю, як фіговим листочком, свою безталанність. В результаті отримуємо шоколадну Руслану, механічного соловейка в декілька метрів ростом і т.д. Подібне "мистецтво" нагадує крайню форму садомазохізму, коли над глядачем самовдоволено знущаються в цілях усвідомлення ним своєї нікчемності і помилковості власного існування. Відразу додам, що справа тут не в особливому відчутті таїнства краси митцем (як наприклад, у МАрселя Пруста чи Клода Дебюссі, які ніколи не стануть масовими) - сучасні митці доволі логічні, передбачувані і доступні для розуміння. Тільки от краси, гармонії, душі в їх творіннях чомусь аж занадто мало, а подекуди і взагалі немає. Тоді що ж вони можуть дати глядачеві, окрім приниження? Невже сучасне мистецтво нагадує ту шоколадну Руслану, яка гідна ремісника, але не майстра? Куди поділись ті, хто оспівували КРАСУ, а не саркастично зловтішались над дисгармонією оточуючого світу?

P.S. Висловлене має виключно суб"єктивну природу і не претендує на звання істини в останній інстанції. Зроблені узагальнення аж ніяк не виключають можливості існування приємних виключень.