Відчиняй, я прийшов,

Все нормально, не бійся

.Тільки десь загубив

Від дому ключі.

Ти замерзла, кохана?

То портвейном зігрійся.

Не дивись так на мене,

І прошу - не мовчи!

Ти дивилась «Три кроки

Над рівнями неба»?

Це ж наш фільм,

Пам'ятаєш поцілунки в кіно?

Я знаю що винен,

Не ображайся, не треба.

Не втомилась дивитись

У затерте вікно?

Йди до мене, кохана

,Та не плач хоч, дурненька.

Я ж бо поруч з тобою,

Я кохаю тебе.

І милуюся завжди:

Яка ж ти гарненька!

Немов ангел Господній

Із прозорих небес.

Не печалься, голубко,

Я тебе обійму,

Не ховайся,

хоч дай поцілую.

Треба зараз кохати,

А не грати в війну,

Бо кохання лиш

Світ наш врятує.

Забудь про образи,

Притулися сильніше.

Ти зігрілася,

Сонце моє золоте?

Посміхнися будь-ласка,

Й більше носа не вішай.

Бо за цю милу посмішку

Я готовий на все.

Ви не чули її голос,

Що бринить, немов струна.

А під нього стигне колос,

Починається весна.

Ви не бачили ті очі,

Той безмежний сум степів.

В них романтика до ночі,

Та причали кораблів.

Ви не відчували губи,

Що манили, мов нектар.

І розігрівали стужі

Під аконимент гітар.

Ви не бачили той погляд,

Те волосся, ту журбу...

Та мені все це вдалося,

Бо шукав її, одну.

Було тисячі облич,

Були гарні юні леді,

Були й ті, що лиш на ніч...

Бо ж не всім кохання треба.

А вона... така сумна,

Така ніжна та самотня...

Сидить з келихом вина

В теплу світлу ніч суботню.

Моя дівчинко, всміхнися,

Не сумуй, не плач в хустинку.

У віконце подивися -

Я стою біля будинку.

Хай лиш почина світати,

До кісток проймає холод.

Будь там що, та все ж кохаю,

Ти мій промінь, ти - мій голод...

Мій світ - єдиний світлий образ,

Що постає з-під злісних слів.

Як та ікона - святий образ,

Мій оберіг від страшних снів.

Наповнений барвистим сонцем,

Вечірнім, синім, чистим небом,

Морем порпуровим повний,

Там я один... Там сам за себе.

Серед лісів - пустих і темних

Я простував... Ішов у даль.

Мій світ придуманий, напевно,

Він - безнадійних мрій клондайк.

Куди, всі зникли патріоти?

Чому,так мало їх тепер.

Народу хочеться свободи:

Свобода – час, а час завмер.

Де той «Кобзар», що добував

Крізь кров і піт нам кращу долю?

Де «Каменяр», що гартував

Нашу свідомість, дух та волю?

Де Українка, що була

Перлиною вкраїнського народу?

Де всі герої, що жили,

Та всі повстанці за свободу? 

Вони страждали через нас,

Та навіть хворі і голодні

Творили… Навіть в час,

                       Коли в Сибіру дні холодні.                      

Я не пишу цей вірш усім,

Тим більше, не пишу «істотам»…

А з неба дощ, а в небі грім,

У пам’ять вічним патріотам.

Іноді дивуюсь мові:

Яка її краса мінлива!

То в ній полонянки доля,

То вільний вітер, степ і нива.

То світ зорі у темній ночі,

То срібло місяця між хмар,

То закохані, мрійливі очі,

То звуки зачарованих гітар.

А що зробила молодь з нею?

Жаргоном закувала у кайдани!

Понівечила ту лілею,

Що ледве розцвіла між нами.

І ось наприклад: «Чуєш пацик?!

Пішли курнем за уголок.

Мене всі називають Васьой,

А батя в мене мусорок.

Тусить до нас пийдуть подруги,

І ми начнем їх розвлєкать.

Бухать наверно ми не будем,

І їх не будем заставлять.

Ну а потім хо з Наташкой,

По всьом Кривбасу погулять.

Сігарєти постріляєм,

А на мєнтів нам наплювать.

Потом на утро опять в школу.

Як там достали вже усі!

Дєвки кажуть шо я сволочь,

Хотя самі у всьой красі.

А в дєтстві блін була мєчта:

Поїхать свєтом мандрувать.

Прожить отак усі літа,

І разних дєвок цілувать»

Досить… вже ріжуть слух всіці слова,

Весь цей жаргон і суржик… досить.

Хай навіть мова в нас нова,

Її жаргон як поле косить.

Що буде з нею через роки,

Якщо її не бережемо?

Вона загине…ну а поки 

Ми їй дихнути не даємо.

Забули тих відважних предків,

Що волю здобували кров’ю.

Навіть, серед ворожих осередків

Вони любили солов'їну мову.

Любіть і ви її як море в літній день,

Незайману і чисту,співучу і веселу.

Як сонце любить річка, листочок, дуб і клен....

Любіть її одну і у містах і в селах.

 -          Ти ж говорив, що закохався,

Ти ж говорив – на все життя.

Немов пташина з клітки рвався,

Щоб з нею линуть в небуття. 

-          Все це були слова на вітер,

Та й я тоді дурненький був.

І як нагадувати смієш,

Всі ті часи, що ледь забув?

-          А ти згадай ранкові квіти…

Згадай, для неї їх збирав.

Згадай ті маки і нарциси,

Що їй в букетах дарував.

-          Пам’ятаю, були справи, 

Скільки ж клумб я зіпсував.

І люди диву дивувались:

«Хто знову шибки нам зламав?» 

-          До чого шибки тут та клумби?

Чому ти саме це згадав?

Скажи вже правду собі, ну ж бо,

Що долю сам собі зламав. 

-          Чому це? Ні, живу я добре,

Маю їжу, маю дім.

Життя моє на казку схоже,

Тепло і ласка є у нім.  

-          Авжеж… тепло… батьків хіба що,

За ласку взагалі мовчу.

Скажи, невже тобі не важко,

Коли від болю я кричу? 

-          Сказати чесно – я не чую,

Бо ти – всього моя душа.

Без тебе в світі проісную,

Тож йди від мене, поспішай. 

-          А як же ти? Невже здаєшся?

Невже дарма лиш кров пролив?

Тепер на волю з пітьми рвешся,

Бо все що мав мов скло розбив? 

-          Я… шизофренік… ось причина,

І ти і я це добре знаємо.

Завжди разом, і без зупину,

Однаково в житті страждаємо. 

-          Зберися, ну ж бо, ти - людина.

Не будь лінивцем, рвись у бій…

-          Я вже не можу, нема сили,

Життя заснуло, тож відбій. 

Ти молода, така ж як я,

Немов вогонь несамовита…

Але не знаєш, що в боях,

Переможець – завжди вбивця. 

Ти сліпо віриш в Божу силу,

В кохання поміж двох сердець.

Та я… у все це втратив віру.

Хто я тепер? Напевно мрець… 

-          Ти ще живий, і я з тобою.

Ти молодий, такий як я.

Із серцем сповненим любов’ю,

Ти ще пройдешся по гаях. 

Почуєш соловейка спів,

Та ляжеш на суху землицю.

Це важить більше тисяч слів,

Дорожче, ніж в руках синиця. 

Забудь минуле, живи справжнім,

Хоч як безтямно не кохав… 

-          А де ж бо сон подівся наший?

Я дні чотири вже не спав. 

-          Нічого, все вернеться з часом:

Погляд, посмішка і сни.

А ми з тобою завжди разом,

І в дощ, і під теплом весни. 

-          Одне в нас тіло, один розум,

Одні слова, одне в нас серце…

-          Одна любов, і ноги босі,

І сприйняття окремих терцій. 

Можливо, всі твої турботи,

З часом линуть в небуття…

-          Під світлом сонця, чи в негоді…

Все це покаже нам життя. 

Героям Слава, козаченьки, станемо горою,

Хай залишуть Україну москалів розбої.

Тож встравайте, козаченьки, та готуйте зброю,

Та не бійтесь, на усіх вистачить набоїв.

Комуняку на гілляку, демона на палю,

Ми підемо та гульнемо з пристрастю, з запалом.

Все підляща розіб'ємо та кремля підпалим,

Ну а потім вже до турків з саблею й напалмом!

Прокидайтесь козаченьки та готуйте коней,

Розіб'ємо наших катів, що плели закони.

Знову буде наша Ненька вільна, як ніколи,

Знову буде в України діточок доволі!