Люблю я дивитись на небо та хмари,
І чути заглушені грому удари.
Люблю навіть дощ та вогку погоду,
Бо це – наша сутність - це настрій природи.

А ще наша сутність – брудні тротуари,
Ноти забутої в парку гітари.
І гуркіт машин, і вихлопи газів –
Це все, чим ми можемо пишатись наразі.

Звичайно, є шахти, і атом відкрили,
Є спроби мерців повернути з могили.
Життя ми своє наукам віддали,
І землю в залізні кайдани скували.

Збудовані танки, ракети, гармати,
Та все люто брешемо: «Ми люди – не кати»!
І зараз, я бачу цю вогку погоду…
Мені зрозуміло чом плаче природа.

Холод не вщухав, і люди, що звикли до теплих ковдр та міцного чаю, тихо сиділи по домівках. Хтось, можливо, проводить час зі своєю другою половинкою, хтось з батьками, хтось з друзями або в цілковитій самотності. Та все ж незначна кількість їх мандрували вулицями русифікованого міста…
Серед парковий алей йшло дві постаті. Такі непомітні, звичайні, і напевно б ніхто їх не помічав, якби вони не розмовляли про політику, ще й українською мовою. І ці діалоги могли б тривати вічно, та дівчина спитала:
- Котра година?
- 15:50! До збору лишилося 10 хвилин. Ходімо до водограю?!
Їхні кроки стали швидшими, а тема розмови стала більш звичною для людей.
- Як ти? Мені здається чи в тебе дійсно якийсь сум в очах? – стурбовано спитала дівчина
Юнак через силу спробував посміхнутися, але його намагання виявилися марними.
- Все як і раніше: та сама, незмінна буденність; ті самі нестримні люди… нажаль все як
раніше…
Його очі повільно опускалися долі, а обличчя блідло з кожною секундою.
- То може не варто так хвилюватися? – спитала дівчина – людей мільярди і кожного ти не зробиш щасливим, як би ти не хотів того. А страждати за кожного – повне безглуздя.
Хлопець злегка посміхнувся, бо це була правда: «хоч скільки б ти не допомагав людям, та слово «дякую» ти почуєш лиш від одиниць».
- Ми майже прийшли… - сказав юнак
Біля Будинку рад гуртували ся люди, майоріли прапори України, червоно-чорні прапори УПА, прапори «Автономного опору» та ВО «Свободи». Одним словом – націоналісти! Їх було близько трьохсот чоловік, і вони були схожі на цілу армію, їхні лозунги проникали в душу кожного небайдужого патріота.
Дівчина раптом зупинилася. Вже не перший день її турбувало одне й те ж питання.
- Кобза, а чому ми себе називаємо націоналістами, а не, наприклад, патріотами? Все ж слово «націоналіст» відштовхує людей!
Хлопець лагідно посміхнувся, підняв голову, подивився на небесну вись.
- Подивися на небо… а потім на землю… що ти бачиш?
Дівчина рвучко подивилася вгору. 
- Синє бездонне море над нами! – опустила голову долі – а в низу – те ж саме бездонне море, але під моїми ногами…
- От бачиш, – продовжив хлопець – це все наше! Це наша земля, наше небо, наша країна. Патріоти пишуть вірші, пісні, прозу, оковиту любов’ю до України. Але захищати її вічні традиції, простори, оберігати її недоторканість мають саме націоналісти. Тому ми – захисники нашої держави, і якщо наш дух не зламається, якщо наша ідея завжди палатиме в наших серцях, то і Україна завжди буде жива, вільна, самостійна…
Його вуста спинилися, а в очах жевріла та ідея, про яку він казав, той націоналізм, та скарбниця патріотизму, що була в кожного свободівця, та любов, що мала б бути в душі кожного українця!
- Ходімо, а то нас вже певно зачекалися – знову промовив він.
І дві непомітні постаті пішли до «захисників». Серед напівпустих тихих вулиць гучно пролунало «Слава Україні!», і одноголосна відповідь трьохсот чоловік немов струсила землю – «Героям Слава!». Хлопця в ту мить наповнила гордість за те, що він знає цих людей.
І стало байдуже, що його називають «фашистом», байдуже на думку нерозумного населення бо зараз він стоїть серед тих, хто хоче щастя для хоче щастя для його народу, біля тих, хто заради України поляже в бою, серед непідкупних, ні за які гроші, людей, бо для них ідея – то ікона душі.
Хоч то звичайний зимовий день, до якого всі вже звикли, і кожного разу холод все сильніше овіває його тонкі пальці, та вогонь ідеї завше буде зігріватиме його своїм теплом… бо заради неї, заради його народу, його держави, його батьків він і живе на цьому світі...

То був звичайний зимовий день. Всі вже звикли до низької температури, до похмурого неба, промоклих вулиць… і відсутності снігу.
Авжеж!.. Що говорити!.. Скоро ж Кінець світу… черговий кінець світу, на який вже ніхто не звертає уваги. Всі звикли жити в побуті сірих асфальтів, насолоджуватися «ароматами» вихлопів, жити вчорашнім.
Прокинувся, вмився, пішов, повернувся, заснув, прокинувся - так кожен Божий день. Все це стало загальновідомою темою для всіх.
Та все ж наче б то добре: ніхто не скаржиться на життя; всі пристосувалися тихо, мов миші, в кутку їдять свій денний пайок…
Все це так надихає на творчість… на безглузду, відверту, нелогічну творчість, що лягає поетичними рядками на папір під цю чарівну музику…
Clint Mansell в одну мить став лунати тихіше. Ця мелодія так глибоко впилася серце юнака, що в його сіро-блакитних очах виднілася якась журба. І в той час він ненавидів цю музику, бо вона – єдине що пробуджувало в ньому хоч якісь почуття.
Хлопець підійшов до вікна. Він любив дивитися вниз, де люди з висоти 3-го поверху здавалися вже не такими великими… але все такими ж чужими, як і завше.
Для всіх інших він «фашист», «нацист», «бон», та й як його лишень називали через його любов до рідного, через його мову, а не «язик», через його музику, культуру, погляди…
Він був «фашистом» серед російськомовних, бо не підстроювався під інших, а говорив рідною, українською мовою; був «нацистом» лише через бажання встановлення історичної справедливості, щоб в його державі поважали борців за волю України, а не сталінських прихвоснів, що винищували його народ.
Тільки що він може зробити сам у русифікованому місті?! От тому його нормальний життєвий стан – глибока депресія. І начебто все втрачене, все написано долею, але…
Раптом пролунав телефонний дзвінок. Юнак поспіхом, не дивлячись на екран, натиснув на кнопку виклику. Пролунав вже знайомий дівчачий голос:
- Привіт! То як, ти сьогодні йдеш до Будинку Рад?
Не миті не вагаючись пролунала відповідь:
- А ти як думаєш?! Я не маю права таке пропустити!
- Може поїдемо разом? – запитала дівчина
- То як завжди на зупинці?
- Так, до зустрічі!
- Бувай!
Цей короткий телефонний діалог міг здатися безглуздим та незрозумілим, але вони розуміли одне одного з півслова.
За хвилину в кімнаті вже не лунала музика, і тиша своїм спокоєм овіювала пусті коридори. Хлопець поспіхом одягнув куртку, востаннє оглянув квартиру і відкривши вхідні двері хутко зник в просторах русифікованих вулиць.

Вирує сніг... а може дощ осінній,

Та лізе з двору курява в вікно.

На підвіконні вже стоїть три пляшки пива,

А ти все робиш вигляд, немов би все одно.

Уже не віриш, що час лікує рани:

Від тисяч ран згасає все ж життя!

Та в душу лізуть «гості» геть не звані,

Тож вирішив полинуть в забуття.

Я розумію… Я добре розумію,

Що в тебе, хлопче діється в душі.

Але скажи: хіба ж бо пиво гріє?

Невже від серця в нього є ключі?

Та посміхнись, бо ж це – не день скорботи,

Не сотий день в’язниці, не перша мить життя.

Це лише хвилина осінньої негоди,

Що рано або пізно полине в небуття.

І жовте сонце ранком розвіє всі турботи,

Хоч як серце не страждало, та молоде воно!

Не раз в житті ще будуть погоди та негоди,

Та ти ж міцний боєць, немов п’янке вино.

Цей крутосхил - лиш плід моїх ілюзій,

Та ми на ньому схожі на Богів.

Немов птахи литим на виднокрузі,

Та упадемо в світ міських вогнів.

Минає час, загоюються рани,

Міцніший вже юнацький романтизм.

Та все ж як разом... що стається з нами?

Водночас відчуваємо той шалений тиск.

Є миті, коли не хочу воювати,

В ті миті, що дає любов...

В ті ж миті треба мов в вісні кохати,

В ті миті, як по венам біжить кров.

І зараз так… хоча ти вже не поруч,

Це показав минулорічний пил.

Про що я мрію? Прийди і сядь праворуч,

На цей омріяний, юнацький крутосхил.

Любов - в цьому слові так багато сенсу, так багато теплоти і ніжності, але чомусь все це рідше і рідше зустрічається в нашому сучасному суспільстві. Теплота і ніжність стали частиною спокуси, а любов - всього лише частиною інтимного зв'язку. Але що дало нинішньому поколінню так спаплюжити сутність любові?
Я не буду говорити про релігію і про її заповідях, адже є Бог чи немає - наука, людство загалом, ніколи того чи іншого не доведуть.
Отже, любов! Якщо звичайно ви ще вірите в почуття, то ви можете говорити, що «любов це найсвітліше почуття у світі», або інші варіанти цього тлумачення. Насправді ж,
любов - це всього лише той же самим біохімічний процес організму, що виникає на основі взаємодії певних гормонів, який є основою для процесу продовження роду. Але знаючи про те, які іноді бувають ефекти цього самого біохімічного процесу, переважної згубні впливи деяких факторів із зовнішнього світу (нервові зриви, поганий настрій і т.д.), можна тлумачити теорію про те, що любов повинна служити не тільки продовження роду, але й повинна приносити і чисто естетичне задоволення для особини. Але я не кажу, як багато хто міг би вже подумати, про те, що саме статевий зв'язок приносить задоволення.
Любов і статевий зв'язок - хоч і взаємопов'язані процеси, але все-таки дуже різні за своєю сутністю. Якщо поруч з коханою людиною, просто цілуючи, або хоча б доторкаючись її руці, ви відчуваєте якусь теплоту і стан слабкої або сильної ейфорії, то це можна і потрібно називати коханням. Якщо ж ви просто хочете вступити в інтимний зв'язок з людиною, і як кажуть «чим швидше, тим краще», не відчувши ніякого захоплення партнером, то тут йдеться вже про статевий потяг, а не про любов.
Але я повертаюся до основного питання цієї статті: що дало нинішньому поколінню так спаплюжити сутність любові? Тут доведеться поглянути не на зовнішню сутність людини, а трохи глибше. Як я вже говорив, любов - це біохімічний процес, і за статистикою, реакція цього процесу по-справжньому висока у віці від 14 до 17 і від 19 до 25 років. Перші - це так звані юнацькі відносини, які, як зазвичай буває, нічого доброго не приносять. Після 19 (статистика країн СНД) люди починають заводити дійсно серйозні відносини, внаслідок яких з'являються сім'ї - нові осередки суспільства, і, звичайно ж, з'являються нові люди - діти. Якщо відносини засновані дійсно на любові, то і сім'я, відповідно, не буде жити в недоліках. Але якщо ж сім'я створилася всього лише на грунті статевих зв'язків, то дуже велика можливість того, що сім'я в певному часі припинить своє існування. Один варіант якщо в родині немає ще дітей, і це, по-моєму, хороший варіант, адже після розлучення особини можуть продовжити пошуки своєї «любові», що відбувається дуже рідко. Гірший варіант - якщо в родині є вагітна мати або маленька дитина. Тоді свобода осіб обмежена, але все ж 67% особин йдуть зі своїх сімей.
У нашому випадку, в нашому поколінні, все частіше і частіше зустрічається другий варіант подій. Можна тільки задуматися: як змінилася сутність людини всього за пару десятиліть?! Які зміни переніс наш організм, під впливом «нової моралі». Згадаймо сіре СРСР, де близько 90% молоді до 18 років були незайманими, і зрівняли і нашим часом. Може, я буду помилятися, але попрошу мене не звинувачувати: лише 39% з 100% молоді пострадянської України в 18 років є незайманими. Це говорить про низьку мораль нашого народу. Не думаючи про наслідки раннього позбавлення невинності, люди йдуть на цей крок. І що ще більш лякаюче, тільки 74% населення користуються презервативами під час статевого акту.
Ця стаття нікого не дорікає і не звинувачує в безтактності, просто в ній я хотів попросити: люди, якщо ви не думаєте про себе, то подумайте про тих, хто буде продовжувати ваш рід. Якщо все і далі буде продовжуватися, то, я посмію це сказати, ми просто приречені.

На дворі ХХІ століття. Кожна держава в світі проходила свої етапи розвитку, та етапи падіння. В історії кожної нації були перемоги, поразки, революції, еволюції, деградації, винищення… Мільйони народів та націй так і не дожили до сучасності.
Земля зазнала за 5000 років панування людства на планеті дуже великих змін: зникли певні види тварин, рослин; змінився клімат та екологічна ситуація в цілому; через звірячий видобуток природних ресурсів в ХХ столітті витратилося близько 67% від всіх природних ресурсів та інше.
Але давайте розберемося з причинами цих всіх діянь. По-перше мотиви влади, що домагаються, аби їхня держава була найбільш розвиненою поміж інших. По-друге вічні суперечки націй, як зовнішні так і внутрішні. По-третє – людська аполітичність.
Саме аполітичність відіграє провідну роль в загибелі держав і цілих націй. Аполітичність – це невизначеність в політичних поглядах, що веде за собою відсутність визначеності громадянства, патріотизму, байдужість до долі свого народу, близьких, нащадків. Аполітичні люди не мають чіткості майбутнього, не намагаються змінити світ, стихійно «існують», в залежності від внутрішніх, миттєвих змін стану держави.
Аполітичність на теренах України почала розвиватися з початку 2005-2006 року в арифметичній прогресії.
В основному аполітичною є молодь, яка не цікавиться політичним життям держави. Молодь не цікавиться тим, як буде проходити дитинство їх дітей, внуків, як буде протікати життя їх самих, та їх близьких. Більшість молодих людей мріє про виїзд за кордон, початок нового життя на «новій землі», але є одна істина: кожен із нас – сам собі країна! Молодь не розуміє, що виїзд за кордон нічого не змінить; дуже часто вони від’їжджають за кордон і працюють чорно робочими, так і не отримавши паспорта держави, про яку вони мріяли, й вони так і залишаються емігрантами.
Звичайно, наша політична система потребує усунення недоробок, ряду нових реформ, доповнень до конституції, перегляду законів та прав людини, або ж навіть прийти до соціальної революції, щоб хоч трохи наблизитися до омріяного «Європейського» рівня. Всі шляхи є схвалені. Але кожен з нас мусить зрозуміти, що ми можемо щось змінити в своїй державі, і мусимо змінювати. Ніхто заради нас цього не зробить. Якщо ж ми хочемо щось змінити, потрібно не тільки дивитися в теперішнє, але й прямувати до майбутнього.

Ну що ж, красуню, закохався,
В твій ніжний голос, шкіру, очі.
Тепер бо силами зібрався,
І вже кажу тобі, що хочу.

Що ти – найкраща всіх на світі,
Що ти – маленький, милий світ.
Ти сонце, що так сяє літом,
Й весни барвистий первоцвіт.

Ти королева над всім світом,
Імператриця всіх морів…
Людина, з ангельським обличчям,
Ніжна, мов у горах спів.

Така сильна, енергійна,
Емоційна, ділова.
Кажуть, трохи вередлива…
Але то пусті слова!

Дивлюсь на тебе – шаленію,
А може сам себе гублю…
Та показати це не смію!
P.S. Я тебе люблю!

В моєму серці жар ідеї,
В моїх руках «Свободи» стяг.
Люблю Вкраїну, і за неї,
Я лину в бій, мов в небо птах.

Сліпі старці віджили своє,
Вони несли червоний стяг.
Той стяг – народів ріки крові,
Що проливалися в боях.

Мільйони наших побратимів,
Мільярди нам чужих людей…
Вбивали десь під старим тином,
Не раз у рік, а день у день.

Чому ж бо знову довіряємо,
Всім тим, хто нам труїв життя?
Історію свою не знаємо?
В минуле ждемо вороття?

Прокинься, українцю незалежний,
Твоя земля – твій власний острів.
З тобою небо все безмежне,
Та степу й поля вічний простір.

Не забувайте, українці:
«Один лиш крок до куркуля»
Ми – горді діти України,
А не нащадки москаля.

Ну що ж… забуду, якщо хочеш,
Якщо не зможу – вбий мене.
Лиш так тоді мені поможеш…
Лиш так любов моя мине…

Пройдуть роки, і не згадаєш
Всі сказані тоді слова.
Пройдеш повз мене, мов не знаєш…
Така сувора, ділова.

А я чекатиму спокійно
Наступний швидкісний трамвай.
І знову сам, я знову вільний,
Але кричу в слід «Постривай!»

Поглянь у очі… сірі очі…
І як раніше – посміхнись.
Та ти сама навряд це хочеш,
Опущені зіниці вниз.

Ну що ж… прощай, як не впізнала,
За те, що відволік не злись.
А може навіть ти згадала,
Мене як втратила колись…