Один день з життя націоналіста (частина 1)
- 18.12.12, 07:03
То був звичайний зимовий день. Всі вже звикли до низької температури, до похмурого неба, промоклих вулиць… і відсутності снігу.
Авжеж!.. Що говорити!.. Скоро ж Кінець світу… черговий кінець світу, на який вже ніхто не звертає уваги. Всі звикли жити в побуті сірих асфальтів, насолоджуватися «ароматами» вихлопів, жити вчорашнім.
Прокинувся, вмився, пішов, повернувся, заснув, прокинувся - так кожен Божий день. Все це стало загальновідомою темою для всіх.
Та все ж наче б то добре: ніхто не скаржиться на життя; всі пристосувалися тихо, мов миші, в кутку їдять свій денний пайок…
Все це так надихає на творчість… на безглузду, відверту, нелогічну творчість, що лягає поетичними рядками на папір під цю чарівну музику…
Clint Mansell в одну мить став лунати тихіше. Ця мелодія так глибоко впилася серце юнака, що в його сіро-блакитних очах виднілася якась журба. І в той час він ненавидів цю музику, бо вона – єдине що пробуджувало в ньому хоч якісь почуття.
Хлопець підійшов до вікна. Він любив дивитися вниз, де люди з висоти 3-го поверху здавалися вже не такими великими… але все такими ж чужими, як і завше.
Для всіх інших він «фашист», «нацист», «бон», та й як його лишень називали через його любов до рідного, через його мову, а не «язик», через його музику, культуру, погляди…
Він був «фашистом» серед російськомовних, бо не підстроювався під інших, а говорив рідною, українською мовою; був «нацистом» лише через бажання встановлення історичної справедливості, щоб в його державі поважали борців за волю України, а не сталінських прихвоснів, що винищували його народ.
Тільки що він може зробити сам у русифікованому місті?! От тому його нормальний життєвий стан – глибока депресія. І начебто все втрачене, все написано долею, але…
Раптом пролунав телефонний дзвінок. Юнак поспіхом, не дивлячись на екран, натиснув на кнопку виклику. Пролунав вже знайомий дівчачий голос:
- Привіт! То як, ти сьогодні йдеш до Будинку Рад?
Не миті не вагаючись пролунала відповідь:
- А ти як думаєш?! Я не маю права таке пропустити!
- Може поїдемо разом? – запитала дівчина
- То як завжди на зупинці?
- Так, до зустрічі!
- Бувай!
Цей короткий телефонний діалог міг здатися безглуздим та незрозумілим, але вони розуміли одне одного з півслова.
За хвилину в кімнаті вже не лунала музика, і тиша своїм спокоєм овіювала пусті коридори. Хлопець поспіхом одягнув куртку, востаннє оглянув квартиру і відкривши вхідні двері хутко зник в просторах русифікованих вулиць.
Авжеж!.. Що говорити!.. Скоро ж Кінець світу… черговий кінець світу, на який вже ніхто не звертає уваги. Всі звикли жити в побуті сірих асфальтів, насолоджуватися «ароматами» вихлопів, жити вчорашнім.
Прокинувся, вмився, пішов, повернувся, заснув, прокинувся - так кожен Божий день. Все це стало загальновідомою темою для всіх.
Та все ж наче б то добре: ніхто не скаржиться на життя; всі пристосувалися тихо, мов миші, в кутку їдять свій денний пайок…
Все це так надихає на творчість… на безглузду, відверту, нелогічну творчість, що лягає поетичними рядками на папір під цю чарівну музику…
Clint Mansell в одну мить став лунати тихіше. Ця мелодія так глибоко впилася серце юнака, що в його сіро-блакитних очах виднілася якась журба. І в той час він ненавидів цю музику, бо вона – єдине що пробуджувало в ньому хоч якісь почуття.
Хлопець підійшов до вікна. Він любив дивитися вниз, де люди з висоти 3-го поверху здавалися вже не такими великими… але все такими ж чужими, як і завше.
Для всіх інших він «фашист», «нацист», «бон», та й як його лишень називали через його любов до рідного, через його мову, а не «язик», через його музику, культуру, погляди…
Він був «фашистом» серед російськомовних, бо не підстроювався під інших, а говорив рідною, українською мовою; був «нацистом» лише через бажання встановлення історичної справедливості, щоб в його державі поважали борців за волю України, а не сталінських прихвоснів, що винищували його народ.
Тільки що він може зробити сам у русифікованому місті?! От тому його нормальний життєвий стан – глибока депресія. І начебто все втрачене, все написано долею, але…
Раптом пролунав телефонний дзвінок. Юнак поспіхом, не дивлячись на екран, натиснув на кнопку виклику. Пролунав вже знайомий дівчачий голос:
- Привіт! То як, ти сьогодні йдеш до Будинку Рад?
Не миті не вагаючись пролунала відповідь:
- А ти як думаєш?! Я не маю права таке пропустити!
- Може поїдемо разом? – запитала дівчина
- То як завжди на зупинці?
- Так, до зустрічі!
- Бувай!
Цей короткий телефонний діалог міг здатися безглуздим та незрозумілим, але вони розуміли одне одного з півслова.
За хвилину в кімнаті вже не лунала музика, і тиша своїм спокоєм овіювала пусті коридори. Хлопець поспіхом одягнув куртку, востаннє оглянув квартиру і відкривши вхідні двері хутко зник в просторах русифікованих вулиць.
2
Коментарі