Лякавка

Моє дитинство припало на ті роки, коли по селах не було ще телевізорів, а в багатьох селах електрика була від колгоспного дизель-генератора, котрий запускався надвечір і вимикався опівночі. Довгі зимові вечори селяни проводили за розмовами з сусідами, за дрібною роботою. Збиралися в когось в хаті, вели неспішні бесіди майже до опівночі і розходилися, домовляючись до кого збиратимуться назавтра.  Те покоління літніх людей зберегло традицій усних переказів, оповідань наших далеких пращурів. Пам'ятаю талановитого оповідача діда Івана, розповіді якого слухали, не перебиваючи, весь вечір. Ми, малі діти, також уважно слухали, а коли, бувало, починали бешкетувати, дорослі розказували якусь страшну історію, направлену до менших слухачів, хоча сприймали її не на жарт всі. Такі оповідки називали "лЯкавки", від слова "ляк". Ось одне з таких оповідань.
                Глибока дорога
    Є у лісі поблизу нашого села урочище, яке називається Глибока дорога. Там лісова дорога проходить через глибокий яр, порослий віковими дубами, густими кущами. Щільні крони дерев сплітаються вгорі, від чого в яру темно навіть удень. Розказують старі люди, що в Глибокій дорозі водилася колись лякавка. Що воно таке було - ніхто не знав, але їздити по тій дорозі вночі ніхто не наважувався. Темної ночі віти дерев простягалися до подорожнього, як руки: от-от можуть схопити, скинути з коня чи з воза. Коні харапудилися, проїжджаючи Глибокою дорогою, а в людей завжди мороз ішов тілом. Навіть удень всі намагалися якнайшвидше проїхати те місце.
    Якось один парубок повертався із сусіднього села під вечір додому. Їхав возом парою коней, сонце вже сідало, настав тихий і довгий літній вечір, коли сутеніє повільно, наче неохоче. Наблизившись до Глибокої дороги, коні нашорошили вуха та прискорили ходу. Раптом в кронах щось зашелестіло, коні щодуху рвонули воза, а парубок відчув, як на спину йому щось звалилося і обхопило тіло багатьма гнучкими лапами. Юнак був не з боязких, смикнув за лапу, намагаючись скинути страхіття із спини. Та воно пручалося, все сильніше стискуючи спину, шию своїми пружними лапами-щупальцями. Юнакові чулося за спиною важке дихання. Скоро коні домчали до двору, парубок скочив з воза, відірвав страховисько від спини та й гепнув його об землю. Щось застогнало, потім почувся хрускіт. Хлопець придивився - аж то звичайний кірч. Так, трухлявий пеньок з корінням, що стирчало в різні боки. Ху-х! "От тобі й маєш! Як може із страху привидітися!" - подумав хлопець. "Зачепив, напевно, гілкою корча, його викинуло мені на воза, а я й перелякався" - та й пішов до повітки за сокирою, щоб поколоти корча на дрова. Аж тут голос сусіда з-за воріт: "Що це ти надумав проти ночі тут цюкати?" - запитав він у хлопця. "Та ось, хочу корча поколоти" - відповів хлопець. "Кинь ти цю справу, негоже поночі сокирою рубати. Лягай спати, а завтра вранці і поколеш". "А й справді, так і зроблю" - подумав парубок та й пішов розпрягати коней. Вранці він встав, вийшов на подвір'я - нема ніякого корча і сліду.