Крупнейшие западные масс-медиа CNN, ВВС, Рейте и пр., которые круглосуточно вещали о событиях в Турции на площади Таксим, «забыли» сообщить миру о происходившей у них под носом многотысячной акции протеста евреев против «Израиля».

 

Пока в Турции проходили раздутые просионистскими СМИ протесты в парке Гези, от мира была скрыта стотысячная акция протеста американских евреев.

 

«Израиль» был проклят в центре Нью-Йорка

 

Некоторые наблюдатели полагают, что одной из целей круглосуточных трансляций CNN, BBC и других мировых агентств из турецкого парка Гези, протесты в котором были организованы небольшим количеством секуляристов и левацкими марксистско-ленинскими группировками, было скрыть от мировой общественности акции протеста в Нью-Йорке, где от 20  до 100 тысяч евреев выступили против сионистского «Израиля».

 

Акция была организована силами сотен раввинов. 9 июня 2013 года по улицам Нью-Йорка под руководством сотен раввинов прошлись 100 тысяч евреев, скандируя: «Да будет проклят сионистский Израиль!»

***

 

К акции, которая проходила на площади Федерал Плаза в нижнем Манхэттене, присоединились многочисленные работники образования и бизнесмены еврейского происхождения.

 

Демонстранты протестовали против террора и насилия «израильского» государства.

 

Напомним, что крупнейшие западные СМИ более двух недель беспрерывно вещали из Турции, представляя ситуацию таким образом, что вот-вот начнется гражданская война. Более того, они полностью скрыли миллионные митинги в поддержку Эрдогана, а CNN и вовсе представил митинг в Стамбуле, на который собрались 1 млн. 300 тысяч сторонников правительства, как акцию… противников Эрдогана.

 

Отдел мониторинга

Кавказ-Центр

«Профессиональные русские» Севастополя узрели в «добром» подарке Москвы зловещий семитский символ

Общественная организация «Русская Община Севастополя» потребовала от главы города Владимира Яцубы демонтировать установленный 15 июня, в День города, памятник Доброты – Одуванчик.

Во врученном вчера Яцубе и опубликованном сегодня местными Интернет-ресурсами заявлении общественной организации активисты «на основании многочисленных протестных обращений севастопольцев, общественных организаций» просят руководителя города пояснить целесообразность установки данного памятника, переданного Севастополю в дар от Правительства Москвы (см. об этом На губы падают ладони с глазом: Севастополь, Севастополь - город русских добряков (фото) - «Обком»).

«Жители города шокированы впечатлением, которое остается после осмотра «памятника», установленного прямо на цветочной клумбе», - говорится в заявлении.

В тексте заявления подчеркивается, что «центральный образ изображения - раскрытая ладонь с глазом в отталкивающем жесте, многократно повторенная во все стороны, никак не ассоциируется с цветком-одуванчиком, однако является легко узнаваемым религиозным символом семитского происхождения, называемым ХАМСА». Далее авторы текста задаются вопросом: «Что подразумевала делегация Правительства Москвы во главе с руководителем Департамента внешнеэкономических и международных связей города Москвы Сергеем Череминым, когда 30 апреля 2013 года, в ходе визита в Севастополь, на 230-летие города, основанного Россией, подарив такой «подарок»?». И тут же в определенной мере сами дают ответ: «Явно, что за всей праздничной суетой ни Вы, ни Сергей Черемин не изучили историческое происхождение и значения кошмарного рукастого сооружения с глазом».

Кроме того, как указывается в документе, в соответствии с Порядком сооружения памятников, монументов (Приказ Государственного комитета Украины по строительству и архитектуре Министерства культуры и искусств от 30.11.2004г №231/806), согласование места установки памятника производится управлением градостроительства и архитектуры Севастопольской городской государственной администрации только после принятия управлением культуры и туризма решения о целесообразности размещения памятника или памятного знака».

«Русская Община Севастополя» просит Яцубу «дать ответ, на каком основании дано разрешение на установку символа, неприемлемого и унизительного для Севастополя, который (город) является колыбелью православия, в вместе крещения Святой Руси - Севастополе (Херсонес, где принял крещение Святой равноапостольный князь Владимир, чтобы в городе-герое под видом «Доброты-Одуванчик» господствовали носителям иной религии».

В заявлении содержится требование «провести демонтаж и прекратить кощунственное надругательство над памятью наших предков», и уверенность в том, что губернатор поддержит заявление «и этот кошмар не долго будет «украшать» наш родной город».

УНИАН

Майже двадцять літ тому доля звела мене з Анатолієм Свідзінським – вченим, що працював у сфері точних наук, до того ж, племінником одного з найкращих українських поетів ХХ століття – Володимира Свідзінського. Пан Анатолій – оригінальна людина. З ним спілкуватися було цікаво. Чомусь мене тоді вразило те, що мій співрозмовник відмовився від перегляду телевізора. Вдома в нього навіть не було цієї «скриньки». Врахуйте, в той час абсолютна більшість наших людей не відала, що таке інтернет.

А комп’ютер, вважайте, був предметом розкоші. «Як же так? – думав я. – Освічена, інтелігентна людина – і відмовляється від важливого джерела інформації». Тепер я розумію пана Анатолія. Навіть визнаю його правоту. Бо нинішнє українське телебачення (якщо, звісно, його можна назвати українським) є не стільки джерелом інформації, як маніпуляції. Тепер я теж уникаю дивитися телевізор – і часу більше, і для психіки корисніше.

«Ідеї» «95-го кварталу»

  Але телесвіт (так чи інакше) дає про себе знати. І ось недавно довелося зустрітися з ним. Було це в «дальнобійній» маршрутці, яка прямувала до Чернівців. Водій, аби не було сумно йому й пасажирам, вирішив ввімкнути відеомагнітофон. Років десять тому в таких маршрутках «крутили» переважно американські фільми – правда, далеко не найкращої якості. Потім перейшли на російські, про якість яких взагалі не варто говорити. Їх дешевше можна було придбати, ніж американські. Та й для простого народу вони ближчі й зрозуміліші. Не показувати ж нашим людям оскароносні фільми або ті, які на фестивалі в Каннах «Золоту пальмову гілку» отримали! На цей раз водій вирішив потішити пасажирів вітчизняним продуктом. Ні, не українським фільмом. Взагалі сучасне українське кіно – це щось дуже екзотичне. І водночас – підпільне. Принаймні воно відсутнє в символічному світі пересічного українця. Але водій, шануючи вітчизняне, запустив «серіал» «95-го кварталу». Перед очима мерехтіли нібито наші артисти, а до вух долинали їхні жарти – як на мене, досить примітивні, які іноді межували з цинізмом.
  Пропонувати водію «замінити пластинку», попросити, аби він показав щось інше, не варто було – це знаю зі свого гіркого досвіду. Навіть якщо він вас послухає, то нема ніякої гарантії, що на екрані не з’явиться ще щось гірше. Такі смаки в нашого пролетаріату – і на те нема ради. Хоча не тільки в пролетаріату… Але про це пізніше. Тому вирішив не змінювати те, що змінити не в силах. І споглядати популярне дійство, роблячи для себе певні висновки.
  По-перше, мова дійства. Звісно, вона була «общєпонятна», тобто російська. Хоча та сама російська теж може бути різною. Признаюся, давно не бував у російських столицях, Москві й Петербурзі, колишньому Ленінграді. І, чесно кажучи, не тягне туди. Але за радянських часів доводилося бувати. Так ось тоді запримітив, що мова ленінградців і москвичів – не одне й те саме. Звісно, лексикон був приблизно однаковий. Але ж його можна по-різному передавати. Мова ленінградців була витонченішою, рафінованішою. Навіть скажемо так – інтелігентна. Щодо Москви, то мова радянської столиці видавалася більш примітивною, «народною». Схоже, давалися взнаки і короткочасність московської столичності (бо ж повернула вона собі ту столичність лише за радянської влади), і наплив «ліміти» – як високопоставленої, так і пролетарської. А була ще (та і залишилася) російська мова Києва. Мова провінційно-неповноцінна. Мова такого собі селюха, який хоче стати «городським» і «общатися» «городською мовою», яку він до ладу не знає. Але при цьому його розпирає гордість, що він цвенькає «язиком». Так ось мова «95-го кварталу» видалась мені якраз таким «язиком» – примітивним і зарозумілим. Та справа не лише в цьому «язиці». Хай би вже ним цвенькали, тішачи своє самолюбство. Але ж ні. Треба було час від часу понасміхатися з «мови», звісно, зі своєї, української. Направду, виглядало це гидко.
  По-друге, мистецька складова. Вона, як і мова дійства, розрахована на невибагливу публіку. Перед очима мерехтіли російські чи російськомовні поп-звьозди – часто до непристойності «блискучі», наче яскраві брязкальця, якими забавляють дитину. А талант цих звьозд часто зводиться до вміння себе «розкручувати». Певно, про мистецьку складову не варто більше й говорити – занадто багато для неї честі.
  Нарешті, по-третє, політична складова. «Затійники» «95-го кварталу» ніби дуже сміливі хлопці. Вони ладні «рознести» нашу політичну еліту в пух і прах, сиріч висміяти. Правда, годі шукати в цьому висміюванні якогось конструктиву. Українські «високі» політики постають в образі примітивних і недалекоглядних персонажів, які не заслуговують ні на увагу, а тим більше – на повагу.
  Звісно, режисери «95-го кварталу» – не простачки. Більше того – люди талановиті; вони знають, як впливати на нашу публіку. Інша річ – на що спрямований цей талант. Як на мене, то дійства «95-го кварталу» доносять своїм глядачам такі «ідеї»: Українська держава – це несерйозно (подивіться, хто править нею!), несерйозною є й державна мова, а української культури взагалі немає – натомість є «блискуча» російська культура (насправді – російська попса). 

Реакція публіки

  Мені також було цікаво глянути, а як публіка реагує на «95-й квартал». Вона реагувала «правильно»: сміялася, точніше реготала, сприймаючи позитивно це дійство. Але чого хотіти від простолюду. На екрані, коли демонстрували пересмішників із «95-го кварталу», камера часом показувала зал, при цьому спеціально вихоплювала VIP-персон із нього. Так ось серед них були відомі політики – як із табору провладного, так і з табору опозиційного. І вони так само заходилися сміхом, як і пасажири «моєї» маршрутки. Воістину – народ і партія, сиріч влада, єдині.

 Печально. Хіба ні? 

Звісно, «95-й квартал» не просто так з’явився на нашому екрані. Як і багато інших медійних продуктів такого штибу. Не просто так його розкручували й розкручують. Бо ведеться жорстка інформаційна війна проти Української держави. Це не дуже розуміє простий люд, бо в нього інший клопіт – він, здебільшого, переймається тим, як вижити. Але ж державна еліта мусила б це розуміти. Бо інакше вона ризикує втратити державу, яка її ж годує. 

Автор: Петро Кралюк – проректор Острозької академії Джерело: Радіо Свобода

Перший міжнародний мегамарш у вишиванках відбудеться у суботу, 25 травня і, як заявляють організатори, стане безпрецедентним явищем у світовій історії. Походи в національному одязі відбудуться одночасно в більш як половині областей України, а також у Польщі, Росії, Англії, Андоррі, Вірменії, Казахстані, Мозамбіці та Словенії.

У Києві хода стартуватиме біля музею «Золоті Ворота» о 13:00 і пройде за наступним маршрутом: музей Золоті Ворота – Софіївська площа – Михайлівська площа – Андріївський узвіз – Контрактова площа – Поштова площа – Європейська площа – Майдан Незалежності – Хрещатик.

Програма заходу в м. Києві:

-          відкриття Мегамаршу;

-          марш центральними вулицями столиці;

-          конкурси;

-          неофіційна частина (похід на фестиваль «Рутенія» пам’яті Костя Єрофеєва) .

Мета маршу – популяризація національного одягу українських традицій та культури.

Захід є позаполітичним. Будь-яка символіка, окрім державної, на заході забороняється.

Нагадаємо, що традицію Мегамаршів у вишиванках запровадили студенти київських вишів у 2008 році. З того часу в столиці відбулося 10 походів у вишиванках, 3 квартирники, а також низка інших заходів, таких я походи у вишиванках в кіно, на футбол, виїзди на природу тощо. Цієї ж весни лекцією «Як боротися, аби перемогти» Левко Лук’яненко відкрив Вільний університет Мегамаршу.

Організатори обіцяють не зупинятися на досягнутому і радо запрошують приєднатися 25 травня до Мегамаршу у вишиванках у Вашому місті.

 Інформація про захід:

на сайті megamarsh.in.ua та в офіційних групах у соцмережах:

vk.com/megamarsh

facebook.com/groups/marsh.ua

Контакти організаторів:

м. Київ, координатори Всеукраїнського Мегамаршу у вишиванках:

Андрій Бабінський – 093 632 64 85

Олена Базилівська –  097 817 07 82

Влад Гаркавенко – 063 680 39 99

Руслан Пальчук - 093 776 03 28

Сергій Позивайло – 063 183 98 50

 м. Одеса, координатор закордонних Мегамаршів – Наталія Михайленко 063 957 28 00

м. Рівне – Саша Мельничук  097 719 09 10

м. Вінниця – Михайло Згар 097 141 70 87

м. Ужгород – Інна Туряниця 050 820 57 05

м. Полтава Анна Єгорова 0666358229

м. Миколаїв Олекса Сокіл 0638512121

м. Житомир Інна Тюрменка 0636167606

м. Бердичів Катя Ніколаєва 093-597-63-19

м. Коломия Надія Кінащук 095 003 80 55

Крім того, про приєднання до Мегамаршу заявили в Луганську, Сумах, Чернігові та Луцьку.

Джерело: Молодіжна інформаційна спільнота “Сіль”

День Героїв або Свято Героїв — щорічне свято в Україні, встановлене на честь українських вояків — борців за волю України, передовсім, лицарів Київської Русі, козаків Гетьманської Доби, січових стрільців та вояків Армії УНР, УПА та діячів ОУН. В сучасному вигляді відзначається 23 травня, але святкові та вшанувальні заходи проходять весь тиждень, на який припадає свято. 

Довідка про традицію свята: У 1941 році Другий Великий Збір Організації Українських Націоналістів постановив відзначити 23 травня як Свято Героїв. Саме 23 травня 1938 року в Роттердамі вибух бомби, підкладеної агентом НКВС, обірвав життя організатора українського націоналістичного руху, засновника та першого Провідника УВО та ОУН полковника Євгена Коновальця.
У травні поклали своє життя за Ідею багато борців, серед них такі постаті, як Микола Міхновський та Симон Петлюра. В роки німецької, а згодом радянської окупації цей день відзначався у підпіллі та в українській діаспорі. З проголошенням незалежності День Героїв відзначається в Україні.

Станом на 2013 рік не є офіційним державним святом. Сьогодні День Героїв широко святкується передовсім у Галичині, де до нього приурочуються офіційні урочистості, але останніми роками відбулось значне поширення святкування в центральні та східні регіони України.

Три бойові дельфіни, що зникли на початку березня під Севастополем, направляються на антифашистський мітинг в Києві, що відбудеться 18 травня під егідою Партії регіонів. Про це сьогодні, 17 травня, повідомило видання «События Крыма».

На початку березня українські ЗМІ передали резонансну новину про те, що у Севастополі під час тренування в Науково-дослідному центрі Збройних сил України “Державний Океанаріум” загубилися три бойові дельфіни. Довгий час вважалося, що дельфіни пішли в “самоволку” до ставриди, із сусідньої затоки.

І ось, за інформацією видання «События Крыма», сьогодні дельфіни були помічені під Голою Пристаню (Херсонська область) з антифашистськими транспарантами “У Європу – без фашизму та кільки“. Як передають надійні джерела в Херсоні, дельфіни направляються на антифашистський мітинг в Києві, що відбудеться 18 травня. Планується виступ лідера дельфінів-антифашистів зі сцени.

Керівник Центру “Державний Океанаріум” стверджує, що підготовлені дельфіни можуть розвивати швидкість до 100 км/год, а тому протягом доби можуть доплисти з Херсона до Києва, якщо не будуть робити тривалих зупинок. Єдина проблема в тому, що бойовим дельфінам потрібно час на акліматизацію в прісній воді.

Повідомляється, що місцеві жителі цілий місяць дозволяли дельфінам-антифашистам ночувати у своїх колодязях, щоб ссавці звикли до нових умов. Акліматизація дельфінів відбувалася настільки успішно, що вже 9-ого травня дельфіни не тільки змогли по підземних річках доплисти до Одеси, але й взяти участь у Параді Перемоги.

Щоб уникнути провокацій з боку опозиції, вжиті відповідні заходи: для забезпечення безперешкодного пропливу дельфінів через каскадні системи Дніпровських ГЕС правоохоронні органі разом з Укррічфлотом взяли під посилений контроль усі судноплавні шлюзи.

Верховна Рада проголосувала за законопроект "свободівців" Олега Тягнибока, Руслана Марцінківа і Андрія Міщенка про відзначення подвигу героїв бою під Крутами.

"За" проголосувало 339 нардепів. За законопроектом, кожного року день бою під Крутами тепер мають відзначати на державному рівні.

Разом з тим, нардепи проголосували і за відзначення 150-річчя з дня народження Володимира Вернадського і 240-річчя з дня народження Василя Каразіна. До цього Партія регіонів провалила голосування за ці проекти. За словами нардепа-регіонала Ганни Герман, її колеги просто не розчули прізвища.

До вашої уваги історія учасника 2-ї Світової війни, українця, реального героя, яким варто пишатись і шанувати все життя, на відміну від ряжених клоунів, обвішаних металевими бляшанками на грудях, які почали бойові дії, якщо вірити їхнім метрикам про народження - із 5-річного віку.


"МЫ И БЕЗ УКРАИНЫ ПОБЕДИЛИ БЫ" (В.Путін)
Бездержавні нації нидіють під пресом державних, які намагаються  їх  поглинути, а чоловіків використовують, як гарматне м'ясо.
(«Per  aspera  ad  astra»  Ігор Копотієнко)
Юрій Миколайович Коваленко народився 13 травня 1926 року. Після закінчення сьомого класу мати віддала Юрка у льотну спецшколу до Києва. 1941 року Коваленко закінчив Київську спеціальну авіаційну школу. Коли німці напали на Радянський Союз, він написав заяву добровольцем на фронт. Але його, 15 річного, відправили додому. Тоді він дописав собі 2 роки і Печерський військкомат на початку липня направив його на місячні курси саперів у школу молодших командирів, після закінчення яких призначили командиром взводу мінерів.

Німці вже взяли Житомир і рвалися до Києва. Взводу було поставлене завдання: замінувати поле за Голосіївським лісом. Під час наступу один німецький танк прорвався через мінне поле і піддав обстрілу радянські позиції. Командир показує на німецького танка: "Сержант Коваленко, это твоя работа?!!".
Довелося виправляти прорахунки. Зв'язав 5 пляшок із сумішшю Молотова і поповз 300 метрів до танка. Запалив суміш і закинув на броню. Коли танк спалахнув, німці почали вискакувати з люків. Він перших трьох по черзі перестріляв. Четвертого узяв живим. Виявилося, що це командир танкової роти. Полоненого захотів допитатити сам командуючий фронтом Михайло Кирпонос. За цей подвиг Коваленку вручили медаль "За бойові заслуги" і присвоїли звання лейтенанта".

Під час однієї важкої розвідки боєм, у якій загинуло 182 бійці, Коваленко бере у полон німецького кулеметника, за що його нагороджують медаллю «За відвагу» і присвоюють чергове звання.
У Сталінграді для поповнення роти Юрію Коваленку пропонують рокосовців, (колишніх засуджених). Він звертається за порадою до політрука, старшого лейтенанта Сміщука. Той без вагань радить:
 – Бери рокосовців. Ці не підведуть. Комуністів-кар’єристів і комсомольських вискочок не бери.
Розвідрота рокосовців стала для Юрія Коваленка дружним родинним домом. І коли його поранив німецький снайпер, він не відлежується в госпіталі, а втікає до своїх рідних розвідників, не дочекавшись закінчення курсу лікування.
На пораненні Юрія Коваленка якийсь майор медслужби зробив сенсацію. Він надрукував у "Віснику воєнно-польової хірургії" статтю із патетичним заголовком "Людина поранена в серце" і розмістив рентгенівський знімок, на якому зображено траєкторію польоту кулі у тілі Юрія Коваленка: від ключиці через ділянку серця і до хребта. Коваленко прочитав її, написав звернення до начальника лікувального закладу: "Прошу виписати мене, оскільки відчуваю себе здоровим. Уколів не потребую, бо вони нічого не дають. Я йду у свою роту до своїх гвардійців. У роті я швидше одужаю. Прошу не вважати мій вчинок втечею".
 Начальник шпиталю передав цю статтю зі зверненням Юрія Коваленка начальникові Головного політуправління та заступнику наркома оборони Левові Мехлісу – мовляв, дивіться, який патріотизм демонструють радянські бійці у Сталінграді: поранений у серце відмовився від лікування, втік у свою роту!
Мехліс із цією статтею до Сталіна. Той проглянув, викликає головного хірурга Радянської армії генерал-полковника медичної служби Ніла Бурденка.
 Діалог Юркові Коваленку передав сам Бурденко:
 – Читали?
 – Нет, товарищ Сталин, — відповідає Бурденко.
 – Почему?
 – Времени нет.
 – Так что, у товарища Сталина есть время читать ваши медицинские статьи, а у вас не хватает? Немедленно на аэродром и в Сталинград. Разыскать, спасти и обратно ко мне. Хочу сам посмотреть этого героя.

У Сталінграді знайшли Юрія Коваленка і привели до Бурденка. Після огляду головний хірург пояснив, що Юрія врятувала доля секунди, на яку стиснулося серце. І куля пройшла повз, не зачепивши його. Бурденко підшив, підлікував і повіз Юрія Миколайовича, уже в званні капітана, у Москву до Сталіна.
У передній кімнаті був Мехліс, який провів Юрія Коваленка до Верховного Головнокомандувача.
 – Это ты, капитан, человек, раненный в сердце? — почав Сталін.
 – Да, я, — машинально відповів Юрій Коваленко.
 – Как ты думаешь, мы удержим Сталинград?
 – Конечно, товарищ Сталин.
 – А почему ты так думаешь?
 – Потому, что так надо, товарищ Сталин.
Після цього виникла довга пауза. Юрій Миколайович, не дочекавшись команди, вирішив сам просити дозволу залишити кабінет.
 – Подожди, капитан, я хочу выпить за твое здоровье.
 – Я не пью, товарищ Сталин, – почав відмовлятись Юрко.
 – А что, по-твоему, товарищ Сталин пьет?
У цей час принесли в кабінет  пляшку грузинського вина "Сапераві" і два келихи.
 – Это самое лучшее в мире вино, – продовжував Сталін. – А еще оно знаменито тем, что это любимое вино товарища Сталина.
Сталін повільно відпив трохи вина з келиха. Кілька ковтків зробив Юрій Коваленко.
 – Ну что, капитан, будешь генералом? – запитав Сталін.
 – Нет, товарищ Сталин, не буду.
 – А почему?
 – Не хочу быть военным.
 – А кем хочешь быть?
 – Художником...
 – Ты, пока послужишь, генералом станешь, а потом... Давай еще раз за здоровье. Будешь жить сто лет и станешь художником...
Після цього келиха Юрко знову попросив дозволу вийти.
 – Разрешаю, кивнув Сталін.

Я – УКРАЇНЕЦЬ!
Тим часом у Сталінграді стало відомо, де розташувався штаб Паулюса. Радисти запеленгували, що німецькі команди ідуть з триповерхового універмагу на розі вулиць Радянської і Пензенської. Навколо універмагу стиснули кільце. Однак прорватись до штабу Паулюса ніяк не вдавалось. Кожен квадратний метр був під прицілом снайперів.
В архівах Сталінградського міськвиконкому було знайдено план каналізаційних колекторів. З ними ознайомили Юрія Коваленка і кинули на взяття штабу Паулюса. Через один з люків три бійці взводу на чолі з Коваленком потрапили в каналізаційний колектор і пробралися в двір універмагу.

«Я був першим радянським офіцером, який з двома солдатами увійшов до кімнати штабу і побачив генерала-фельдмаршала барона фон Фрідріха Паулюса – розповідає Юрій Миколайович. – Велика кімната, посередині великий стіл. І він стоїть: високий, стрункий, років за п'ятдесят. Він глянув на нас, забрьоханих, у валянках, шапках-вушанках, кожушках, все зрозумів і опустив погляд.
- Ви полонені. Прошу здати особисту зброю, – скомандував я.
Паулюс мовчки зняв ремінь, на якому висіла кобура з маленьким браунінгом. Я відгорнув кожуха, одягнув ремінь на себе. (Пізніше я просив Ватутіна і Єрьоменка, щоб цей ремінь лишили мені, але не залишили).
Потім зателефонував керівництву і доповів про арешт фельдмаршала. Надійшла команда, куди виводити. Пам 'ятаю, тоді в одній з московських газет – чи то в "Правде", чи в "Красной звезде" – була стаття під заголовком  "Вони взяли в полон Паулюса". Було ще чотири фотографії: ми всі у кожушках стоїмо. Представили всіх чотирьох до звання Героя Радянського Союзу. Приємно було, що там говорити».

У кабінеті командувача Сталінградським фронтом Андрія Єрьоменка відбулося нагородження тих, хто брав у полон Паулюса. У президії сиділи Єрьоменко, Рокосовський, Ватутін, Хрущов. Маршал Жуков вручав нагороди. Коли дійшла черга до Юрія Коваленка, маршал зупинився.
-  Что, еще один хохол?
-   А я не хохол, – знайшовся Коваленко.
-   А кто же ты?
-   Я – украинец!
-   Какая разница – украинец, хохол!
-   Большая!
-   Интересно, а какая же?
-   Я по национальности – украинец, а хохол  –  это оскорбление.
-   Что же тут оскорбительного? Я, Жуков, – русский. Хоть десять раз назови меня русским, я не обижусь.
-   Если я, товарищ маршал, десять раз назову вас русским, вы, конечно, не обидитесь. А если я один раз скажу кацап — обидитесь.
-   Так ты, оказывается, националист? – підсумував Жуков.
-  Який націоналіст! Ви мене запитали – я вам відповів.
(Отоді я вперше почув слово "націоналіст". До того часу я й поняття не мав, що воно таке).
Чую, тиша, мовчанка серед генералів – чути, як муха пролітає. Застигли всі, зрозуміли, що ситуація загострилась. Я також відчув тривогу... (На той час моя свідомість була невисока. Я не розумів всієї глибини цього діалогу)».
Після цього Жуков підійшов до тумбочки, взяв орден Червоного Прапора і вчепив Юрію Коваленку.
- Ему, комфронт, и «боевика» (Орден Бойового червоного прапора) достаточно. Я, комфронт, из националистов героев не делаю. (Жуков – відомий дєлатєль «дєланих гєроєв»).
Так його викреслили із героїв.
Юрій Коваленко вийшов з кабінету. Згодом звідти стали виходити Єрьоменко, Хрущов, Ватутін.
«Поглядають на мене скоса, бояться й підходити. Підходить до мене Рокосовський – високий, до двох метрів, дуже красивий чоловік.  (Ватутін, Жуков, Хрущов були невисокого росту.)
- Ну, капітан, молодець! Дай руку! Ти – справді герой, мужня людина. Є поняття хоробрість, і є поняття мужність. Це різні речі, капітане! Хоробрість проявляється на війні, а мужність на килимах, у кабінетах. Таким будь, капітан, на все життя. Бачив таких генералів, увінчаних бойовими орденами у хоробрості яких сумнівів не було, а на килимі їм мужності бракувало. Але врахуй, капітан, ти нажив собі небезпечного ворога.
- Я Жукова знаю ще з Монголії. Це дуже жорстока, злопам'ятна і мстива людина. Я тобі раджу не потрапляти йому більше на очі».

ДО РЕЧІ - ПРО «ХОХЛОВ»:
30 квітня 1945 року, о 14-ій годині 25 хвилин лейтенант Берест Олексій Прокопович та сержанти М.Єгоров і М.Кантарія підняли над Рейхстагом Прапор Перемоги.
Русскому і грузину – звання Героїв, лейтенанту Бересту (українцеві), – Орден Бойового червоного прапора і замовчування.
Так, у протокольному документі тих років «Боевая характеристика знамени», підписаному командуючим військами 3-ї ударної армії, генерал-полковником Кузнєцовим та членом Військової ради армії генерал-майором Литвиновим, зазначено: «Отважные воины: коммунист лейтенант Берест, комсомолец сержант Егоров и беспартийный младший сержант Кантария установили знамя над зданием германского парламента».

Мирослав Вересюк.
«БЄЗ УКРАІНИ Б ПОБЄДІЛІ»
У вашу душу я не лізу,–
 Душа для кожного святе.
 Тоді чому, мов у валізу,
 У мою душу лізете?
 Як міг, імперський недомірок,
 Байстря проекту КГБ
 Собі дозволити цей вирок
 І так принизити тебе:
 „Бєз Украіни б побєділі…”
 Мільйони дочок і синів
 Твоїх здригнулися в могилі
 Від цих страшних, цинічних слів.
 Всі твої жертви, Україно,
 Із вуст правителя Кремля
 Були даремні? То ж повинна
 Розверзнуться під ним земля!
 Не провалилася! Змовчали:
 Промовчав Уряд, Президент,
 У Раді також не вбачали
 Це за серйозний інцидент.
 Як цим мільйонам розказати,
 Що їх даремна смерть була?!!
 Не треба їм було вмирати,–
 Росія б так перемогла…
 Коли принижують заслугу
 Мого народу в Перемозі,
 По рабськи зносити наругу,
 Терпіти мовчки – я не в змозі.
 Це глум над пам’яттю святою
 Усіх полеглих у ті дні
 І тою страшною ціною,
 Що мій народ сплатив війні.

Надія Коваленко «НАОДИНЦІ ІЗ СОВІСТЮ»,

Мужність для обраних

Все віддайте – набутків і слав пустоцвіт
          (Навіть з листям лавровим укупі)
         Лиш душі не продайте, бо цей дефіцит
         Ні по якому блату не купиш.
                                           (Олена Матушек)
Дуже складними були фронтові дороги Юрія Коваленка. Не раз доводилося брати німецьких "язиків", ходити у розвідку, виконувати доручення командуючого фронтом. Під час битви за Київ куля розтрощила кістки на нозі.

Коваленко на Західний фронт вже не повернувся, лікувався аж у Свердловську. Перекваліфікувався на льотчика, переганяв американські "Дугласи", "Боїнги", "Кобри" з Аляски до Комсомольська-на-Амурі, до Чити. Юрій Коваленко здійснив дев'ять бойових вильотів під час війни з Японією. В останньому був збитий на висоті шість тисяч метрів.
Після закінчення війни написав Сталіну листа із проханням перевести на службу до Київського військового округу. У посланні перераховував поранення, власні бойові ордени.
Відреагувати на листа було доручено Левові Мехлісу. У резолюції зазначалося, що він неправильно розуміє поняття Батьківщини.
Відтак Юрія Коваленка призначили командиром ескадрильї на станції Бада на Забайкаллі.

У дні тридцятиріччя "жовтневої революції" бурятська інтелігенція зібралася на Великий Хурал, який прийняв звернення до Сталіна, в якому йшлося про те, що при створенні СРСР бурятів принизили. Хурал просив Сталіна через 25 років виправити помилку і створити умови для виходу із СРСР, щоб приєднатися до Монголії і утворити Бурят-Монгольську національну республіку.
 І тут почалося.
З Москви до станції Бада прибув каральний загін. Юрій Коваленко зустрівся з його командувачем підполковником і запитав, яке завдання поставлено перед ними.
Той відповів:
- Усмирять бурятов.
На запитання, у чому полягає провина бурятів, почув знайоме:
- Излишне болезненная любовь к своей нации. А такая любовь враждебна коммунистической партии...
Однак буряти влаштували для загону в горах обвал. Усіх карателів перебили. Тоді з Москви прибув другий ешелон, вже з танками. Але буряти знову влаштували обвал і знищили 60 танків. У Москву полетіла телеграма про невдачу. А звідти до командувача Далекосхідним військовим округом маршала Родіона Малиновського прилетів помічник Сталіна генерал Поскрьобишев з наказом завдати бомбових авіаударів по гірському хребту, спровокувати обвал і знищити бурятську інтелігенцію, що зібралася на Великий Хурал, разом з їхнім храмом. За наказом Малиновського командувач військово-повітряними силами округу генерал-полковник Красковський викликає з Бади в Хабаровськ командира ескадрильї Юрія Коваленка.
-  Слушай боевой приказ. Надо полететь и уничтожить банду бурятских националистов.
- Товарищ командующий, надо бы приказ в письменном виде, — почав капітан Коваленко. — Ведь, как я буду объяснять личному составу это боевое задание?
Втрутився в розмову Поскрьобишев:
-  Это задание партии.
-  Я — беспартийный, товарищ генерал.
Почувши це, Поскрьобишев закипів:
- Что такое, командующий?! Вы здесь бюрократию развели! Вместо выполнения приказа — волокита. Нам такие офицеры не нужны!
Коваленко повернувся в Баду, а його тут викликають у політвідділ гарнізону. За столом — генерал-полковник Красковський і начальник політуправління Далекосхідного військового округу генерал-лейтенант Бєлов.
- Мы, товарищ Коваленко, готовили вас к присвоению очередного воинского звания — майора. А как вы знаете, старшие офицеры должны вступать в партию, — почав начальник політвідділу.
-  А я не собираюсь вступать в партию, — відрізав Коваленко.
-  Почему?
-  Не готов, товарищ генерал-лейтенант.
На цьому розмова з Бєловим закінчилась. Красковський попросив Коваленка залишитись з ним наодинці.
- Капитан, надо выполнить приказ — загрузить по полной боевой бомбы и вывалить груз на хребет.
- Я такого приказа не читал, товарищ генерал-полковник, — почав гнути своє Юрій Коваленко.
- Давай не будем. Об этом мы говорили в Хабаровске. Загружайся и ночью проведешь бомбометание вслепую по ведущему. Кабины самолетов заклеить, подняться, сделать десяток восьмерок, зайти на цель и выбросить груз. Потом еще раз повторить. Причину бомбометаний объяснить следующим образом — монгольскую границу перешли китайские банды.

Юрій Коваленко вислухав усю маячню і дав команду пілотам ескадрильї готуватись до виконання "бойового завдання".
Під час заходу у зону бомбардування капітан відвів ескадрилью на 20 км вбік від гірського хребта і скинув смертоносний вантаж у тайгу. Почалася пожежа. Літак-розвідник усе це відзняв на плівку. Вранці генерал Красковський викликав Юрія Коваленка у штаб гарнізону, показав знімки і промовив:
- Твоя военная карьера, капитан Коваленко, закончена. Удирай из армии подальше.
Юрія Коваленка було розжалувано з капітана до сержанта і позбавлено офіцерських нагород. Після цього майже три роки він служив авіамеханіком в Оренбурзькому військовому училищі.

У 1950 році – демобілізувався, повернувся до Києва і вступив до інженерно-будівельного інституту на архітектурний факультет. Переддипломну практику проходив на будівництві готелю «Україна» в Москві.
Пізніше (десь на початку 60-х) в підмосковному закритому селищі  відбулася зустріч Юрія Коваленка з однополчанином, Героєм Радянського Союзу (указ від 9.09.1957р, медаль 11108), льотчиком-випробувачем полковником авіації А.К.Стариковим, учасником операції по знищенню бомбовими ударами Великого Хуралу бурятів.
За зустріч випили, згадали минуле. Дружина Старикова розплакалась: «Разве ты герой, как ты мог? Вот Юрка – герой, он знал, что ставит крест на своей карьере, может и на своём будущем, но сбросить бомбы на головы невинных людей не смог».

Так сумно закінчилася зустріч бойових друзів, росіянина – героя  і українця – двічі невизнаного героя.

Хвиля могутня у зграї збиває
Тих, хто по одному – тихше води…
Бути сміливим не страшно у зграї,
Є заховатись за кого завжди…
… Вовче самотній, не зраджуй сумлінню,
Не забувай про рубці на спині,
Чуєш – не вір в колективне прозріння,
Істина завжди у однині!
Зграя і милує, і роздирає,
Сильних ненавидить  і слабаків,
Зграя ніколи в свій клан не приймає
Гордих і мудрих самотніх вовків.

Надія Коваленко, «НАОДИНЦІ ІЗ СОВІСТЮ»
Олена Матушек, уривок з вірша «Самотній вовк».
(Підбірка і редакція Володимира Степаненка)

PS: Ось фото цієї мужньої і хороброї людини.
Мені приємно, що він за національністю - УКРАЇНЕЦЬ.
Слава йому, здоров*я, і довгих років життя.

Під час футбольного поєдинку між краснодарською "Кубанню" і пітерським "Зенітом" фанати "Кубані" розгорнули плакат із зображенням козака і написом українською - "За Батьківщину". Матч завершився нічиєю - 2:2.

Ось зсилка на новину:

http://kp.ua/daily/290413/391739/

Історія, яка набула розголосу в українських ЗМІ стосовно конфлікту Ростислава Камерістова з Луганщини з лікаркою, яка вимагала від нього розмовляти виключно російською мовою, дійшла до логічного завершення. Хлопець за направленням відвідав психолога і поряд із діагнозом «здоровий» отримав від неї подяку за сміливість відстоювати державну мову в рідному місті.

«Я таки пішов до психолога. Прийняла вона мене добре. Я пройшов тест, питання, здається, були стандартними. Розмовляла психолог зі мною українською мовою. Вона також сказала, що їй соромно за таких людей, котрі “граються” з вогнем. Мовляв, в Україні повинна бути єдина державна мова. Також додала, що рада, що є такі люди ще на Сході, а тому є шанс, що все буде нормально. Побажала багато сміливості та вдачі. А потім віддала мені довідку, потрібну для отримання сертифікату (російською мовою). Завтра я повинен забрати сертифікат», – розповів Ростислав Камерістов «Погляду».

Хлопець додав, що донині не до кінця розуміє, чому його відправили до психолога.

«Мені просто потрібно було підписати сертифікат, що я здоровий. У кількох лікарів все пройшло без казусів, незважаючи на те, що я вимагав підписувати державною мовою, бо планую поступати до Львова. Через те, що я розмовляв українською, було, звичайно, нерозуміння, але без категоричної агресії. В одному із кабінетів довелося по буквах диктувати лікарці, як українською пишеться моє прізвище. І лише в останньому кабінеті виник конфлікт», – розповів Ростислав.

За його словами, лікарка розпитувала, чому він вирішив поступати саме до Львова, нащо йому українська мова, яку школу він закінчує, що так наполягає на українській і в доволі агресивній формі вимагала від нього розмовляти виключно російською мовою.

«Не знаю, можливо, її розізлило те, що я періодично дивився в телефон на годинник. Можливо, вона мені написала проходження психолога через те, що я роздратувався через розпитування про українську мову. Але уся ця ситуація мене справді трохи розізлила. Коли я запитав, «за що до психолога?», вона мені просто відповіла «разгаварівай па рускі». Тому я думаю, що причина була саме в мові», – пояснив «Погляду» хлопець.

У направленні до психолога Ростиславу написали необхідність перевірити «структуру мислення» та «рівень психоналізації».

«Можливо, я був неправий, що назвав лікарку шовіністкою, але ситуація мене роздратувала. Я не йшов туди із наміром створити конфлікт. Просто хотів отримати сертифікат і просто розмовляв українською. Добре, що все закінчилося нормально. Психолог підтвердила, що я здоровий і не псих», – розповів Ростислава Камерістов.

Також хлопець поділився, що йому не до кінця зрозуміло, чому ця історія набула такого розголосу. «В наших краях така ситуація є доволі звичною. Тому я справді здивувався, коли до мене з”явилося стільки уваги”, – зазначив Ростислав.

До речі, хлопець цьогоріч планує поступати до ЛНУ ім. Івана Франка у Львові на політолога або історика. Щоправда, дещо хвилюється. «Ще багато чого потрібно вивчити. І я не впевнений у своїх знаннях української. Дуже її люблю, але багато чого ще не розумію», – додав Ростислав Камерістов.

Нагадаємо, позавчора ЗМІ облетіла інформація про хлопця з Артемівська, який пішов до лікарів за медичним сертифікатом, необхідним для вступу у ВНЗ, а зіткнувся із нерозумінням, бо розмовляв з ними… українською мовою.

Джерело: Погляд