Половині українських жінок пропонують роботу з “інтимом"

Половині жінок та десятій частині чоловіків хоча б раз під час пошуку роботи траплялися вакансії з пропозиціями “додаткових” послуг інтимного характеру. А у 27% жінок та 7% чоловіків стикалися з пропозиціями інтимних послуг під час проходження співбесіди.

Як підрахували hh.ua, вакансії з пропозиціями "додаткових послуг" інтимного характеру трапляються жінкам у 4 рази частіше, ніж чоловікам. Пропозицій попрацювати кимось на кшталт "асистента керівника з інтимом" ніколи не отримували 85% чоловіків та менше половини жінок (40%).

Серед тих, кому траплялися вакансії "з інтимом", 44% отримали таку пропозицію під час співбесіди, в ході попереднього листування, розмови по телефону чи в Skype. Для більшості опитаних (51%) такі випадки поодинокі. Лише 11% респондентів отримують такі пропозиції постійно, а ще 15% – досить часто.

Що стосується форми пропозиції, то в 55% таких випадків про інтим у службових обов’язках на співбесіді повідомляли прямим текстом, а в 45% – натяками.

Ті, хто бажає найняти на роботу асистента чи секретаря "з інтимом" висувають до кандидатів високі вимоги. Посада передбачає не лише неформальні відносини з керівником (25%) та супровід його у відрядженнях (27%), але й високі професійні навички (ведення справ фірми, організація зустрічей, переговори з партнерами, володіння мовами тощо) (25%) та ненормований робочий графік (23%).

Оклад посади "з інтимом" у більшості випадків не так великий. 42% опитаних зізналися, що за подібну роботу їм пропонували від 5 000 до 10 000 грн. Ще 28% назвали суму від 10 000 до 15 000 грн. І лише 10% респондентів повідомили, що могли б заробити від 15 000 до 25 000 грн. Серед інших варіантів оплати фігурувала схема "оплата за результатами".

Цікаво, що і чоловіки, і жінки однаково часто погоджуються на роботу з інтимом. У тому, що вони хоча б раз приймали подібну пропозицію, зізналися 4% опитаних жінок та 5% чоловіків. Більшість давала згоду через високу зарплату та вигідні умови (43%). 20% опитаних нарікали на скрутне фінансове становище, неможливість знайти іншу роботу і навіть на труднощі в особистому житті. Чоловіки з-поміж інших причин вказували: "люблю секс", "мені подобається", "приваблива начальниця". Жінки – "не бачу, чому ці обов’язки мають не подобатися".

Більшість респондентів (незалежно від статі) вважає роботу "з інтимом" формою проституції. П’ята частина респондентів вважає цю діяльність способом заробити більше грошей та побудувати кар’єру, але називає такий спосіб аморальним. Ще 26% вважають таку роботу порушенням закону та прав людини, а 22% опитаних вважають вимоги "інтимних послуг" сексуальним домаганням.

В опитуванні взяли участь 3061 респондентів, серед яких 57% – чоловіки, 43% – жінки віком від 20 до 35 років.

Як повідомлялося раніше, в Україні професія "кабінетної повії", чи так званої секретарки з інтимом, ймовірно, скоро отримає офіційний статус. Інтернет переповнений такими вакансіями, а за таку посаду роботодавці обіцяють від 11 тисяч гривень і вище.

Від “Аратти”: неабияка наявність і відкритість пропозицій роботи з "сексуальним пакетом" є очевидною ілюстрацією недієздатності МВС.

Спеціально для работодавців з сексуальним ухилом нагадуємо, що примушування до статтевого зв’язку з використанням службового положення є різновидом згвалтування, і в чинному законодавстві кваліфікується як тяжкий кримінальний злочин, за який передбачено позбавлення волі на довгі роки. Сама ж пропозиція до статевого зв’язку під час співбесіди при прийомі на роботу може кваліфікуватися чинним КК як сексуальне домогання, тобто намір до примусового статевого зв’язку, з усіма наслідками - тобто "путівкою на зону".

Чинний КПК покладає саме на МВС боротьбу з цими видами злочнності, яка включа в себе й профілактику, тобто виявлення та постановку на спеціальний облік осіб, схильних до сексуального насильства. Як бачимо, мільярдні кошти платників податків, які йдуть на утримання армії міліціонерів, мають нульовий ефект в частині захисту наших законних прав.

http://www.aratta-ukraine.com/news_ua.php?id=19202

9%, 1 голос

91%, 10 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Арбузов оказался «лучшим банкиром Восточной Европы» ...

...по версии Арбузова

Кто бы сомневался.


4 декабря украинские и зарубежные СМИ накрыла волна хвалебных сообщений о главе Национального банка Украины Сергее Арбузове. Основным информационным поводом для этого оказалось исследование Кельнского центра межкультурного сотрудничества и коммуникации (ZIKK). В нем «25 немецких экспертов» оценили эффективность действий европейских чиновников в борьбе с кризисом. Наивысшие оценки получили канцлер Германии Ангела Меркель и президент Европейского центрального банка Марио Драги.

Но сообщение центра акцентировало внимание совсем на другом факте. «Приятным сюрпризом оказалось то, что среди глав правительств и национальных банков Восточной Европы наивысшими оценками немецких экспертов был награжден глава НБУ Сергей Арбузов за успешную борьбу с финансовым и экономическим кризисом», – написано в пресс-релизе.

Из сообщения непонятно, по каким критериям победил Арбузов и почему его первенство следует считать «приятным сюрпризом». Однако заметка, размещенная в иностранных лентах пресс-релизов на четырех языках, разлетелась по всему миру и достигла даже Индии, Таиланда, Японии, Китая и Южной Кореи.

Forbes.ua попытался разобраться, с чьей помощью проводилась пиар-кампания Арбузова в Украине и за границей.

Центр межкультурного сотрудничества и коммуникации находится в жилом доме на окраине Кельна, и о нем почти нет упоминаний в интернете. Единственное исследование, с которым «засветился» центр, было посвящено росту национализма во время президентской избирательной кампании-2010. Тогда эксперты провозгласили Виктора Ющенко и Юлию Тимошенко «радикальными националистами» и посоветовали Украине развивать «права регионов». Интересно, что об опасной тенденции заявили 76% из двадцати опрошенных центром экспертов. Такой же процент неназванных специалистов в 2012 году объявил Сергея Арбузова лучшим борцом с кризисом в Восточной Европе.

На сайте организации гордо написано, что в 2008 году центр получил Liberty Foundation Award. Удивительно, что молодая организация (ее домен был зарегистрирован в конце августа 2008-го) смогла сразу же получить награду. Впрочем, о Liberty Foundation Award информации найти не удалось. Зато известно, что в Украине существовала организация с таким же названием – «Фонд свободы» (в переводе – Liberty Foundation), президентом которого был Игорь Дементьев. В первой половине 2000-х он исследовал социальную роль женщин, предрекал провал «Блока Юлии Тимошенко» на выборах-2002 (как оказалось, безосновательно) и призывал МИД спасаться от мигрантов.

Сейчас Дементьев работает исполнительным директором Центра межкультурного сотрудничества и коммуникации, который и признал Арбузова лучшим руководителем центробанка в Восточной Европе. Переехала в Кельн и еще одна сотрудница и экс-руководитель «Фонда свободы» Антонина Синявская – на нее зарегистрирован сайт центра. Сам Дементьев неохотно говорит как об украинском прошлом, так и о работе в Германии. «В немецком языке есть хорошее слово jain – то есть ja и nein, «да и нет». Я к Украине имею непосредственное отношение, но формально – уже нет», – туманно ответил он корреспонденту Forbes.ua. По его словам, с «Фондом свободы» он уже «напрямую не сотрудничает».

Еще меньше известно о председателе правления центра Юлиусе Кесине. Его имя упоминается только в контексте двух вышеупомянутых исследований центра. Вечером 4 декабря господин Дементьев пообещал Forbes.ua выслать детальные материалы исследования и список экспертов. Но утром 5 декабря корреспондент издания получил письмо от сотрудника центра Петера Купершмидта с отказом. «Приоритетное право на публикацию детальных результатов интересующего Вас исследования уже предоставлено другому изданию», – указано в нем. Издание в письме не называется.

По словам источника Forbes.ua в Администрации президента, пиар-кампанию развернул сам Сергей Арбузов, который хочет посоревноваться за кресло премьера с Николаем Азаровым. Его позиции несколько ослабли после неудачной попытки «протащить» закон о введении 15-процентного сбора в ПФ с продажи валюты физлицами. «Чтобы как-то «отмыться» в глазах Януковича, Арбузов на скорую руку развернул новую пиар-кампанию, и в ход пошли «иностранные» эксперты. В частности решили сделать акцент на том, что Арбузов, в отличие от Азарова, разбирается в финансах и пользуется авторитетом на международной арене», – заявляет источник.

Сотрудники пресс-службы Нацбанка будто бы даже получили задачу «отработать» издания, в которых можно купить соответствующие рейтинги и разместить статьи, а также разместить в городах лайтбоксы с портретом главного банкира страны. «Эти комментарии, в том числе из-за рубежа, должны стать сигналом для Виктора Януковича, что Арбузов – единственный, с кем готовы говорить за рубежом сегодня, в условиях внешнеполитической изоляции», – добавляет источник Forbes.ua.


"ОБКОМ" http://obkom.net.ua/news/2012-12-05/1855.shtml


Про жидів і євреїв

Мабуть усі знають про скандал на фейсбуці через висловлювання депутата від Свободи Ігоря Мірошниченка, що Міла Куніс є не українкою, а жидівкою. Моя думка - слово "жид" є необразливим, і є літературним в українській мові, що немає нічого спільного із антисемітизмом, а усі ці крики про фашизм, образу і антисемітизм є нічим іншим як комплексом неповноцінності, і проявом безкультурщини і малоосвідченості тих, хто навіть неспроможний вивчити мову держави, де проживає усе своє життя - отут є прояв образи, а не слово "жид", що скрізь і завжди вживалось як у повсякденній українській мові, так і в літературних творах Шевченка, Франка, Гоголя і інших.
В українській мові слово "жид" було завжди нормативним етнонімом для євреїв до 30-х років 20 сторіччя, що отримав негативний зміст під впливом російської мови. Існують переклади Біблії, у якій послання "До євреїв" перекладається як "До жидів". М.С.Хрущов писав у своїх мемуарах, що коли у 1939 році виступаючи пееред євреями "визволеної" Західної України, називаючи їх, звичайно "євреями", останні ображалися, вважаючи це проявом архаїзму.
В польській, словацькій, чешській і інших слово "жид" з української перекладається як політкоректне, а не образливе. Наголошую ще раз - слово "жид" було завжди нормативним етнонімом на Україні для євреїв до 30-х років 20 сторіччя, що отримав негативний зміст під впливом російської мови. Так що, пани жиди, чи то євреї, ви занадто русифіковані як на тих, хто усе своє життя живе на Україні, будьте ввічливими і шанобливими до країни де ви живете, і проявляйте повагу до її цінностей, а не паплюжте все що вам є незрозумілим.

Ось знайшов ще на сайті http://toldot.ru у розділі "Спитайте у равина" пояснення щодо слова "жид":
-Здравствуйте,уважаемый Рав! Почему в Польше национальность Евреи называют Жидами? С уважением, Н. PolskaІ
-
Уважаемая Н.! Слово «жид» в славянских языках происходит от итальянского слова idъ. В России с течением времени это слово приобрело пренебрежительный оттенок, в то время как в других славянских языках (польском, словацком, чешском) оно сохранило своё значение — «еврей» — без какого-либо пренебрежительного оттенка.

С уважением,

Реувен Куклин

Ссилка на це запитання: http://toldot.ru/urava/ask/urava_4535.html



І на додачу, чудова гуморестка (між іншим - теж класика, чи тепер варто заборонити пана Глазового) із сумним підтекстом, що відображає сутність сьогоднішніх подій:

П.Глазовий


Якось внук спитав маленький
В бабусі своєї:
- Чом, бабусю, гумористи
Майже всі євреї ?
А бабуся так сказала:
- Різні є народи.
Що євреї гумористи,
То все від природи.
Всяк єврей у цьому ділі
Здорово кумека.
Він вам турка передражнить
Чи хохла, чи грека.
Перекривить його мову
З дурацьким акцентом,
Хоча був би він міністром,
А чи президентом.
Люди слухають, сміються
І мають потіху.
А єврея передражниш,
Буде не до сміху,
Бо він тебе опаплюжить
Перед цілим світом,
Назве тебе «бандерою»
І антисемітом.
Він наляпає на тебе
Стільки грязі й бруду,
Що не здереш і не змиєш
До Страшного Суду.
Не чіпляйся, голубчику,
До їхнього брата,
Дражни хахлів і кацапів -
Вони як телята...

PS: як-то кажуть - без коментарів.


На додачу опитування.

9%, 3 голоси

91%, 29 голосів

0%, 0 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Харон «сплавляє» національну спадщину

Таємний музей Десятинної церкви є юридичною ширмою для загарбання історичних охоронних земель УПЦ Московського патріархату, вважають науковці
Тарас ЗАКУСИЛО   (http://umoloda.kiev.ua/number/116/0/77746/)

На вершині айсберга цього скандалу — знов «музейна справа». Цього разу йдеться про новостворений, дивний Музей історії Десятинної церкви. Дивний тому, що музею як такого немає, він лише «в проекті», «архітектором» якого є УПЦ Московського патріархату, а президентський указ про створення цієї установи приховали від широкої громадськості. Частина наукових співробітників тулиться у непристосованому напівпідвальному приміщенні на вулиці Володимирській, 6, а решта їхніх «колег», тобто більшість штатних співробітників — монахи. Написавши днями відкритого листа міністрові культури Михайлові Кулиняку, наукові співробітники музею відкрили очі громадськості на залаштункові ігри УПЦ МП.

Музейники наголошують, що «музей, прихований від очей громадськості», має на меті знищення автентичних решток Десятинної церкви князівської доби, перетворення заповідної Старокиївської гори на вотчину Московського патріархату, а директор–церковник запровадив в установі зовсім не наукові підходи, наприклад, на зборах примушують читати молитви, а при проведенні екскурсій заборонено розповідати про дохристиянські часи, вживати слово «культ» тощо.

«Музеєм» (заради справедливості поставимо його в лапки) керує Павло Дорошенко, якщо він у рясі — то ієродиякон Ярослав, настоятель тієї каплички, що її, попри відсутність дозволів, звела УПЦ МП в історично охоронній зоні, за крок від фундаменту Десятинної церкви в Києві. Музейного досвіду пан Павло не має, свого часу працював у будівельних фірмах, і саме він керував рейдерським захопленням землі для згаданої каплички. «Рішає питання» ж його безпосередній керівник — настоятель «Десятинного монастиря» архімандрит Гедеон (Харон). Назву монастиря теж подаємо в лапках, бо де–факто він теж не існує. Наразі так само, як і «музей Десятинної церкви», він — лише «юридична особа», якщо можна так висловитися про обитель слуг Божих. У планах Московського патріархату — звести монастирський комплекс на Старокиївській горі, на відвойованих в Історичного музею — і в історії відповідно — територіях.

З розкопками та всілякими запилюженими «пережитками історії», як і з науковою думкою, ніхто з «прийдешніх» попів «Десятинного монастиря» церемонитися не збирається. Харон, як ідеться у листі науковців до міністра, заявив, що «рештки Десятинної церкви є не історико–культурною пам’яткою, а власністю УПЦ МП, і ніякі археологи не завадять йому будувати на стародавніх фундаментах такий храм, як він забажає». І вже звільнив з посади Ларису Ганзенко, кандидата наук, співробітника Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім.Рильського, яка виконувала обов’язки заступника директора з наукової роботи і розробляла проект реального музею «Десятинки».

Отже, бачимо запеклу боротьбу науки та релігії. А якщо без жартів, то середньовічне мракобісся однієї з релігійних конфесій у самому центрі «європейської столиці».

У планах Московського патріархату — зведення на сакральному місці натомість історичних руїн нового храму з монастирем та прибудовою, де розміститься отой «музей», що виконує для цієї афери роль юридичного прикриття. Такої думки дотримується й Ігор Луценко, керівник громадянської ініціативи «Збережи старий Київ». «На чолі громади агресорів стоїть архімандрит Харон, котрий не є громадянином України, — пише Луценко в «Українській правді». — Але хто фінансує озброєну охорону «храму», хто забезпечує невтручання Державної архітектурної інспекції, пожежної служби, міліції, прокуратури, керівництва КМДА?» На думку Луценка, це люди з «сім»ї Президента»: коли у квітні цього року було видано таємний указ про створення «музею», Віктор Янукович приїздив у «монастир» і зустрічався з Хароном, а у вересні призначення Павла Дорошенка директором музею пролобіювала в Мінкульті адміністарція Президента.

Ефект «Української правди» спрацював. Учора депутат В’ячеслав Кириленко надіслав міністру Кулиняку запит щодо проблем, порушених у відкритому листі музейників. Запит лишився без відповіді. Годі говорити, що подібним чином відреагували у Міністерстві культури і на питання «УМ», мовляв, коментар вивісимо на сайті надвечір. Тільки в який вечір — не сказали...


Особливості донбаської міфології

Петро Кралюк, проректор Острозької академії, Радіо Свобода

Не скажу, що досконало знаю донецьких. Однак раніше, а особливо тепер доводилося спілкуватися з ними. Я далекий від того, щоб стригти їх всіх під одну гребінку – є серед них різні люди.

Та все ж специфіка формування й розвитку Донбасу, його географія, особливості господарювання не могли не накласти відбиток на цих людей, на їхнє світосприйняття.

Щоб розібратися з цим світосприйняттям, варто було б провести об’ємне дослідження. Зупинимося лише на одному моменті, дотичної до цієї проблеми, – донбаській міфології.

Не так давно мав можливість познайомитися з нею в повній красі. Мені довелося бути модератором на одній конференції, яка стосувалася питань євроінтеграції України. Були там представники з різних країв України, а також гості з ближнього євросоюзівського зарубіжжя. Серед учасників виявилася одна серйозна дама з Донбасу – не лише доктор наук, а й радник Донецької держадміністрації. Її спіч, де вона розповідала про свій край – це якраз і був популярний виклад донбаської міфології. Не думаю, що всі жителі Донбасу приймають ці міфологеми. Та все ж варто говорити про їхню поширеність.

Взагалі нинішній Донбас нагадує пана Журдена зі славнозвісної мольєрівської комедії «Міщанин-шляхтич». Журден мав достатньо грошей. Але зрозумів, що не лише в грошах щастя; важливим також є те, як тебе сприймають у суспільстві. З цим у Журдена якраз були проблеми. Він – простолюдин, і благородні на нього майже не зважали, а то й насміхались над ним. Журден вирішує стати шляхтичем. Чи принаймні – подібним до шляхтича. Для цього вирішує прилучитися до елітарної культури, поширеної в шляхетському середовищі. Спеціально наймає вчителів, намагається вчитися. Правда, його «культурне прилучення» виглядає комічно. Хоча, з іншого боку, прагнення цього міщанина «окультуритися» можна сприймати і як позитив. Адже людина прагнула хоча б частково змінити себе.

Так само й нинішня донбаська еліта. Грошей у неї кури не клюють. Але ж у «великому світі» дивляться не тільки на твій банківський рахунок, але і на те, хто ти, з якої країни, яка культура стоїть за тобою. Із цим у донецьких якраз і проблеми.

Етнічна мішанка і козацький дух

Донецький степ почав активно заселятися й формуватися як промисловий осередок лише з кінця ХІХ століття, а «індустріальна слава Донбасу» припала на радянський період. Населення краю (і це закономірно) становило таку собі мішанину різних етносів, людей різних культур. Водночас це були мігранти, відірвані від своїх коренів, для яких їхня питома культура не мала вже особливого сенсу. Правда, основним етнокультурним пластом Донбасу був пласт український з вираженим «козацьким акцентом». Один донбаський професор-політолог із Луганська свого часу мені серйозно доводив (російською мовою, звісно), що донбаський менталітет найбільше відповідає менталітету козацькому. Може, й так. А ще один професор-киянин, який часто буває в Донбасі, стверджував, що в донецьких живе козацький дух – треба його лише розбудити. Правда, як на мене, цей український дух серйозно приглушений. Зрештою, продовжує глушитися.

Про культурну «плинність» Донбасу свідчить хоча б назва столиці цього краю. Протягом якихось ста років місто кілька разів міняло назву – спочатку було Юзівкою, потім стало Сталіним (ніби від сталі), після цього зробилося Донецьком (буцімто від ріки Сіверський Донець, правда, ця річка через місто не протікає, а через нього тече Кальміус), знову зробилося Сталіним (певно, вже від Йосипа Сталіна) і, нарешті, стало Донецьком.

Донбаські міфологеми

Але давайте повернемося до серйозної дами з її донбаської міфологією. З самого початку вона зізналася, що зараз в Україні донецьких, м’яко кажучи, не дуже люблять. Добре, що є усвідомлення цього. Але чи щось реально роблять донецькі, аби ця нелюбов зникла? Продовжують заганяти незгодних у свій «донецький рай»?

До речі, про «донецький рай». Дама визнала, що екологічна ситуація в краї є далеко не найкращою. Більше того – продовжує погіршуватися. Але при цьому не переставала описувати красоти Донбасу й розказувати про те, що край надзвичайно привабливий для туристів. Якось дивно поєднується туристична привабливість із екологічною катастрофічністю – чи не так?

Як приклад туристичної привабливості дама наводила проведення Євро-2012 на Донбасі. Мовляв, приїхало сюди багато вболівальників із Заходу і були вони задоволені, їм було цікаво. Звісно, цікаво. Вони ж на футбол приїхали. Та й суворі реалії Донбасу з його радянською символікою для іноземців – це екзотика. Таких «чудес», звісно, на Заході немає. То чого б не подивитися? Але чи захочуть іноземці ще раз сюди приїхати? Та інших загітувати?

Не переставала дама говорити про доброту, гостинність донбасців, їхню толеранцію, зокрема, релігійну. Це виглядало як анекдот. Навіть іноземці, які не дуже знають наші реалії, почали стримано посміхатися. Не витримавши цього словесного потоку, я навів деякі приклади такої «толеранції». На що дама безапеляційно заявила, що я недостатньо поінформований. Буває…

Окрім тем туристичності, толеранції Донбасу, не могла дама оминути питання культури регіону. Схоже, ця тема для донбаської еліти – одна з пріоритетних. …І болючих. Адже ця культура, фактично, не сягає глибше радянського періоду. Складалося враження зі слів авторитетної дами, що Донбас ледь не головний центр науки й техніки на теренах колишнього СРСР, а ще… музики та балету. Зокрема, згадала дама, що тут народився Сергій Прокоф’єв. Навіть сказала таке: можливо, хтось не знає, що таке Донбас, але коли йому кажуть: «Звідти походить Прокоф’єв», то відразу є реакція – звісно, позитивна. Словом, думаємо Донбас – кажемо Прокоф’єв, думаємо Прокоф’єв – кажемо Донбас.

Правда, називаючи культурні постаті Донбасу, дама геть «забула» українських культурних діячів. Чи, може, вона про них не знає? А з Донбасу ж походив Володимир Сосюра – автор знаного вірша «Любіть Україну»; тут виріс і сформувався Василь Стус, звідти походить Іван Дзюба, відомий, зокрема, своєю книгою «Інтернаціоналізм чи русифікація». Ці люди так і не поціновані належним чином на своїй малій батьківщині. Зрештою, донбаське походження мав Микола Скрипник, вірний соратник Володимира Леніна, якого люблять і шанують на Донбасі – бо там пам’ятники Іллічу ледь не на кожному кроці. Та ось про Скрипника на Донбасі не знають. Бо той, окрім того, що був ленінцем, ще став провідним ідеологом українізації. А для «крутих донецьких» українізація – це як ладан для чорта. До речі, дама, про яку йде мова, вперто спілкувалася на «общєпонятном».

Коли завершився цей урок міфології, я, розуміючи, що немає сенсу говорити про українські реалії Донбасу (дама цього все одно не зрозуміє – вона ж бо людина російської, точніше радянської, культури), нагадав, що біля витоків індустріалізації її рідного краю, насправді, стояв не Джон Х’юз, пам’ятник якому красується в Донецьку, а греко-католик Нестор Кукольник, завдячуючи якому була побудована через степ Донецький залізниця Харків-Таганрог, після чого почалося освоєння корисних копалин регіону. Це ім’я викликало жваву реакцію гостя зі Словаччини, який був присутній на конференції. Він займається вивченням діянь закарпатців, які зробили великий внесок в російську культуру. Серед них був батько Нестора Кукольника. Словацький гість навіть нагадав, що в «пушкінські часи» у Росії Нестор Кукольник як російськомовний письменник був більш знаний і значимий, ніж Пушкін. Але, схоже, цього дама не знала. Бо ж на Донбасі досі існує культ Пушкіна.

Загалом складається враження, що Донбас шукає для себе ідентичність, яка дала б йому можливість самостверджуватися. Він вперто дистанціюється від українства (хоча не знаю, чи це дистанціювання піде йому на користь), намагається «дотягнутися» до «високої російської культури» – правда, це «дотягнення» не завжди є вдалим. Але зрозуміло, що від результатів цих пошуків буде залежати не лише доля Донбасу, але, в якійсь мірі, й доля України.

Порошенко прибере російську мову зі своїх шоколадок

47-річний міністр економіки і власник кондитерської корпорації "Roshen" Петро Порошенко повернув на свої шоколадки українську мову.

"В мене є правило – не втручатися у діяльність компаній, акціонером яких я є. Це стосується і "Кореспонденту", і "5 каналу", і "Roshen", - написав Порошенко на власній сторінці у соціальній мережі "Фейсбук". - Сьогодні "Roshen" - це не просто бізнес, це один з брендів України в світі. Питання, які стосуються мови, суверенітету і територіальної цілісності - це державні питання. Тому я ініціював обговорення цієї теми на Раді директорів корпорації "Roshen", в результаті якого мої аргументи були сприйняті: українські товари на українському ринку мають бути українською мовою. Це так само важливо, як й те, що в Україні має бути єдина державна мова – українська. Це моя позиція: вона була, є і буде незмінною".

Нагадаємо, "Roshen" змінила україномовні обгортки на шоколадках і шоколадних батончиках на російськомовні. Це обурило українців. З'явилися фотожаби "рошенівського" шоколаду з підписами "Екстрачорна русифікація. Зрадиш мову за шоколадку?" Не купувати цей шоколад закликали український письменник Іван Андрусяк та науковець, громадський діяч Максим Стріха. Президент "Roshenу" В'ячеслав Москалевський в інтерв'ю Gazeta.ua назвав таких людей тролями та зауважив: "Коли я піду на пенсію, я теж писатиму якісь листи".

"Коли дізнався, що сказав із цього приводу Порошенко, зрадів. Значить, ще є сенс боротися, - сказав Gazeta.ua Максим Стріха. - Для мене важливі дві речі. Перше - громадськість може домагатися свого і може впливати на бізнес. Друге — бізнесові зараз потрібно доводити, що відмова від української мови — це прямі збитки, принаймні, в деяких секторах. Бізнес повинен усвідомити, що найбільш наша успішна компанія, яка досі була — це "Купуй українське", з допомогою якої вдалося почистити ринок від засилля малоякісних іноземних товарів у харчовому сегменті. Вона була успішною саме через те, що "Купуй українське". З варіантом "Покупай украинское" я не певен, що вона досягнула б свого результату. А люди зі свідомістю і рівнем світогляду пана Москалевського, очевидно, цієї простої речі не усвідомлюють. І, відтак, крім усього, відкривають український ринок напливові товарів в російськомовних обгортках, оскільки емоційної різниці між тим, купувати російськомовну обгортку якогось, умовно кажучи, "Roshenа" чи російськомовну-таки обгортку якогось білоруського виробника уже немає.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Нам треба вижити" - президент "Roshen" про заміну україномовних написів на цукерках російськомовними

Стріха також зауважив, що тепер купуватиме продукцію "Roshen".

"Якщо "Roshen" змінив свою позицію, чому ж я їх не буду купувати? Звичайно, я купуватиму україномовні упаковки. Звертатиму увагу, якою мовою вони оформлять свій шоколад. Почекаю, поки кудись подінуться ті коробки з "Ассорти" і "Шоколадным замком". Але надалі, звичайно, у мене нема ніяких упереджень проти того, щоб купувати україномовні коробки "Roshen". Я вважаю, що фірма має бути винагороджена покупцями за те, що вона все-таки відрефлектувала цю позицію громади і змінила, я сподіваюсь, реально змінила, що це виллється у якісь справи, а не просто заяви".


Аліна СТРИЖАК

http://gazeta.ua/articles/life/_poroshenko-pribere-rosijsku-movu-zi-svojih-shokoladok/469225
Джерело: <a href="http://gazeta.ua/articles/life/_poroshenko-pribere-rosijsku-movu-zi-svojih-shokoladok/469225">Gazeta.ua</a>

Історія ізраіле-палестинського конфлікту.

  • 25.11.12, 14:27
Хочу порекомендувати для перегляду цікавий документальний фільм про історію ізраіле-палестинських відносин. Фільм розповідає про факти, які старанно приховують ЗМІ, про створення однієї держави за рахунок гноблення іншої. Фільм про причини виникнення цього конфлікту, про рух, що передував фашизму - про сіонізм.

Ось зсилка на фільм, де можна скачати його безплатно через торрент-файл: http://www.torrentino.com/torrents/375686

Перегляньте задля власного розширення світогляду на цю проблему, а то в неті багато суперечок щодо цього конфлікту.

Чим скінчиться галицька мобілізація?

Результат ВО «Свобода» на минулих виборах, безперечно, є однією з топ-тем останніх двох тижнів. Здається, лише патологічно лінивий аналітик не прокоментував цю «сенсацію». Не важко помітити і певну розгубленість, якою позначена чи не більшість матеріалів, присвячених панові Тягнибоку і Ко.

Втім, ніякої несподіванки в успіхах «Свободи» немає – це закономірна реакція галицького виборця на відверто антигалицьку політику обтяженого владою «біло-блакитного» Києва.

Упродовж останніх років антигалицькі інтенції, що звучали у риториці офіційних осіб та посадовців, матеріалізувалися у якості освітнього і культурного продукту. Вкотре перелічувати всі ці неподобства немає ані сенсу, ані бажання. Ми всі пам’ятаємо і відредаговані підручники з історії України, й антигалицькі дитячі журнали від Міносвіти, і все інше. Не оминуло антигаличанство й економіки. Блокування Держказначейством коштів Львівської міськради – лише окремий епізод, але епізод на тлі тенденції: державні фінансові потоки спрямовані передусім на Донецьк, а решта країни отримує кошти за залишковим принципом. Коли напередодні виборів уряд роздавав дотації місцевим бюджетам, Донецькій області «перепало» майже 830 млн грн, а Львівській – трохи більше, ніж 40 млн… Нема чого дивуватися, що немало галичан проголосували за нарваних хлопців, які обіцяють перейти Дніпро і зробити зле «синьож*пій банді».

Втім, зводити ситуацію до «побутового» конфлікту на ґрунті ксенофобії одних і обурення інших – неприпустиме спрощення. Все це – лише епізод у боротьбі двох проектів майбутнього України. Розмови про «галицький» і «донецький» проекти України вийшли з площини історіософії ще у середині 2000-х. Тоді соціологи з Луганська та Дрогобича вивчили це питання на емпіричному рівні, провівши низку крос-регіональних досліджень. Сьогодні можна стверджувати, що Галичина і Донбас є «полюсними регіонами», що задають тон міжрегіональним стосункам в Україні. Узагальнений «Київ» за роки незалежності так і не виробив власного проекту, будучи лише адміністративним важелем, за який змагаються регіональні еліти.

Обидва проекти, хоч і відштовхуються від визнання української держави як політичної даності, в більшості аспектів є протилежними.

Так, проект Галичини передбачає формування етнонації на основі української мови та європеїзованої культури, а також євроатлантичний зовнішньополітичний вектор. Генеалогія сучасної України у цій версії сягає Київської Русі і проходить через князівство короля Данила, УНР, держави Скоропадського і аж до драматичних змагань за державність у середині ХХ ст.

Натомість «донецький» проект передбачає формування громадянської нації. Щоправда, в основі її – не західні ліберальні уявлення про відкрите плюралістичне суспільство, а радше радянський «інтернаціоналізм», що на практиці виявляється україно-російським бікультуралізмом (зокрема білінгвізмом). Цьому відповідає проросійська зовнішньполітична орієнтація і бачення України спадкоємицею УРСР та колоніальних утворень Російської імперії.

Звичайно, в інтелектуальному середовищі існує чимало варіацій цих моделей, однак на низовому рівні вони мають досить спрощений вигляд. Найбільш наочно сфера впливу «галицького» і «донецького» проектів виявляються під час виборів. Мапи електоральних вподобань, що ділять країну майже навпіл (Захід та Північ vs Південь та Схід), зберігаються майже незмінними з часів перших виборів у незалежній Україні. Найбільш видовищним зіткнення «двох Україн» було 2004-го, хоча і нинішні події довкола виборів драматизмом не поступаються. Власне кажучи, нинішня хвиля антигаличанства (що нерідко переходить у відверте антиукраїнство) є своєрідним реваншем «донецьких» після образливої поразки 2004-го.

Інтрига найближчої перспективи полягає в тому, чи не захлинеться нинішній «галицький контрнаступ» у парламентських інтригах і наскільки він буде результативним. Не менш цікаве питання – чи відбудеться у відповідь «донецька» мобілізація?

Схоже, що ні. І за «галицьким», і за «донецьким» проектом стоять певні політичні угруповання та інтелектуальна обслуга з числа інтелігенції, митців і науковців. Але «донецький» проект, на відміну від «галицького», має вкрай слабку здатність до мобілізації суспільства. Це було помітно ще за часів акції «Україна без Кучми», хоч тоді обидва проекти ще не набули виразних обрисів. А от під час Помаранчевої революції все стало очевидним – «біло-блакитний майдан» нагадував радше добровільно-примусову «свєрхурочку», ніж громадянську мобілізацію. Те саме стосується і подій останніх місяців, коли противники мовного законопроекту билися з «Беркутом» і голодували, а його прибічники спромоглися лише на кілька млявих мітингів на своїй території. Навряд чи можна (за аналогією зі «Свободою») вважати мобілізацією цьогорічне зростання рейтингу КПУ в Донбасі, позаяк там комуністи – це одвічна безальтернативна альтернатива чи, як хтось влучно висловився в Інтернеті, «ще один спосіб проголосувати за ПР».

Різниця у мобілізаційних потенціалах є очевидною й у позавиборчий період. Взяти хоча б Львів з його «маршами вишиванок», вшануваннями ОУН та УПА, різними вічами та парадами. Скажімо, в Луганську побачити щось схоже можна хіба 9 травня. Та й то до розгортання кілометрових георгіївських стрічок доводиться «мобілізувати» школярів. І ця пасивність спостерігається не лише стосовно ідеологічних та ціннісних приводів. Минулорічні протести донецьких чорнобильців попри видовищну штовханину під Верховною Радою скінчилися… вставанням навколішки (!) перед чиновниками Донецької облради і благанням «вислухати». Тому навряд чи варто чекати, що під час гіпотетичного скасування закону Ківалова-Колєсніченка з «Беркутом» будуть битися вже «донецькі», а міліція та СБУ будуть «в’язати» радикальну молодь за підрив погруддя Бандери.

Але і радіти нема чому. Як показав досвід тієї таки Помаранчевої революції, Донецьк (точніше, тамтешня політична еліта) дуже тяжко реагує навіть на тактичну поразку, вдаючись до сепаратистської риторики. Як у тому, прости Господи, анекдоті: «Злі ви, піду я від вас». Це доволі небезпечні ігри, в які краще задля годиться не влазити.

Зрештою, за певних обставин вигнати «синьож*пу банду» можливо, але чудес не буває. Навіть коли останній регіонал чи комуніст сяде у потяг «Донецьк-Москва», Луганськ не перетвориться на Львів (чи бодай на Рівне). Перемога однієї політичної групи над іншою – навіть остаточна – не знімає з порядку денного проблеми інтеграції суспільства і, власне, питання про основи цієї інтеграції. А тут лише вольового рішення недостатньо. Вочевидь, для того, аби претендувати на статус загальноукраїнського проекту майбутнього, одного мобілізаційного потенціалу замало – потрібен ще й потенціал інклюзивний (тобто потенціал залучення). А от з цим, на жаль, що у «галицьких», що у «донецьких» - чималі проблеми.

Джерело: 
ZAXID.NET
Автор: Максим Віхров

Священник віддубасив українських "Пуссі Райот"

У ніч з 8 на 9 листопада у церкву св. Миколая, що у селі Барвінків, Верховинського району Івано-Франківської області, вдерлось четверо чоловіків з колготками на голові. Злодіїв, що виявились івано-франківським гуртом Dick Revolt, і які планували у церкві виконати пісню “Богородице, Януковича прожени!”, спочатку знешкодив, а тоді передав міліції сільський священик о.Василь, повідомляє Правда.if.ua.

Ми вже два роки граємо панк-рок музику, але народної слави поки так і не здобули, – розповідає учасник “Dick Revolt” Любомир Толоконниківський, – Одного разу наш друг розповів нам про російський гурт Pussy Riot, і про те, як вони прославились на весь світ. Ми вирішили повторити їх успіх. Перейменувались в Dick Revolt, придумали смішну пісню про президента Януковича, придбали жіночі колготки різних кольорів – чорного, білого та тілесного – і вже готові були зробити наш перший перформанс у церкві. Але тут, як грім серед ясного неба, прибіг отець, озброєний кадилом. Він орудував ним як нунчаками. Давно нам так не роздавали “дюлєй” – ще з часу нашого останнього концерту в Коломиї. Ех, не говоритимуть про нас у світових ЗМІ, Мадонна не виступить на наш захист, в інтернеті не жартуватимуть…
 
За словами отця Василя, він саме збирався йти до дому і вже гасив свічки, коли почув, як до храму вдираються невідомі люди з гітаро-подібними предметами в руках і жіночими колготками на головах.
 
Я подумав, що це ті – як їх там(?) – мародери. І кинувся захищати церковне майно. Якби ж я знав, що вони прийшли з такою благородною політичною місією… я б ще дяка в підмогу покликав – він у нас сильний баритон!” – додав священик.
 
У слідчому ізоляторі хлопці на довго не затримались. Після спілкування з “українськими Pussy Riot” о.Василь забрав з міліції заяву і їх, через відсутність складу злочину, відпустили.