Хіба ж це прав не існує?

Хіба ж це прав не існує на життя, Любові хоча б раз непорочній з’явитись?
І в мить твоє життя змінити до забуття! Та в це ж буття так просто не вломитись.

Куди ж не глянь повсюди важка тьма, Й не видно в очах твоїх до мене ласки. Хіба, напевно, це життя мого така карма, Та вже  я точно на лиця не вдіну маски.

Тепер все прозоре, як та вода з джерела, Хитке, немов той маятник на цьому морі. Та я ж таки ту правду твою з чарки пила, Не дивлячись у небо, де світили тоді зорі.

Одні вони не брешуть, не згинуть в синяві, Не гарячіше вони за наші прситрастнії дні. Але таки можуть впасти і лежати на траві, І дощ невпинний не дасть життя іскрині.

Так ось хтось і долі наші близькі пересік, Розколов навпіл, розбив й не озирнувся! Так  цим мені всю душеньку мою обпік, А ти пішов у далечінь й не повернувся.

Лічити досі час мені вже таки набридло, Та стільки я надивилась красивих ролів. Всі вони хочуть поряд зі мною бути, мило! А образ твій у думках моїх ще не зомлів.

Життя ж одне – його повинна я прожити. Та вже без тебе й мене, без твоїх уст солодких. Тобі, напевно, приємно іншу сторожити, Не можеш існувати без очей та рук її легких.

Проходить час та ти вертаєшся до мене, чого? Не той подих мене леліє, не ті слова гріють. Бачиш тепер як цей час пручається проти того, Іди, не повертайся, про таке лиш дітки мріють!

Бачу я постать твою в послідній раз, важка. Ти йдеш, а на душі те саме, ті ж почуття: Ота любов наївна, безмежна та легка, Та вже не зміню я свого теперішнього буття.

Таки твої дії змінили моє життя до забуття! Таки вдалось так просто в буття вломитись Хіба ж це прав не існує на життя? Любові  хоча б раз непорочній з’явитись?

В пошуках незвіданого

Відстань…так далеко. А сніг все замітає твій і так майже непомітній образ, ти йдеш, а краще сказати тікаєш по стежці, а сліди твої замітає метелиця. Їй все одно хто ти, що ти, чи маєш ти значення для когось, найголовніше для неї, зими, заморозити все і всіх. Від маленької частинки клітини до океану. Вона оповила всіх і навіть тебе. Ти попав під її холодні та самотні, як айсберг в океані, чари.

- Тобі не холодно? Що ти кажеш ні?...Ні тобі не холодно. Ти відчуваєш мій подих? Постій не йди, дай подивитись в твої холодні крижані очі. Я там не бачу ні себе ні тебе. Ти розтворився в цій безмежній чаші, вона безмірна та глибока. Ти ще повернешся? Зможеш простити? Та не йди постій і подивись мені у вічі. Там весна квітуча, загадкова, вона лине і їй все одно. Хоче хтось любити чи ні, хоче сміятись, хоче плескатись в радощах розквітлого почуття. Вона пройшла крізь нас. Ти вільний, ти дихаєш, смієшся, зазирнув у вічі – побачив там любов)))

- Ми літо ціле будемо його берегти правда?  Напевно, звичайно, остаточно, воно буде грітись в променях сонця. Розпечене й гаряче, воно житиме в нас : в тобі й мені. Пристрасті не буде меж, бурхливі згадки будуть завжди з нами. Можливо й розбещені, можливо пусті, але вони наші… Ми з тобою як океан, безмежні бурхливі та спокійні, правда…так) ну ось прекрасно. Дивись холодно стало, дощ паплюжить погоду. Листя падають, а наша любов стихає. З зеленого кольору все перетворилось на помаранчевий, червоний, коричневий. Тікаймо ми ж не можемо тут залишитись. Ти що не бачиш, наша любов змінює своє буття, вона розколюється, тримається на ниточці променю сонця.

- Ми витримаємо і наша любов також, ось побачиш…віднеслось ехо десь далеко з гір, а я біжу по хвилям…Я та, яка біжить по хвилям, а в руках половинка серця в пошуках вже не любові, а кохання.

Вона...Свічки...крик та пляма. Ні не на її яскраво червоній сукні, та не на прекрасному лиці, оповитому тінню тодішньої осінньої ночі. Це пляма на її внутрішньому світі...душі, житті, почутті. Що це? Невже вона спотворена і її вже не повернути, а можливо все це проділки життя, яке кралось потайки. Ні-ні-ні. Це просто несамовитий смуток. Такий спокійний, тихий та помірний, викликаний всього на всього самотністю. Душа її відходить, і нічого, нічого не станеться, якщо метушливий світ цього не побачить...все затихне і все буде пусто. Невже почуття такі холодні, де та ніжність, співчутливість та любов? Вона сповільнила своє існування, це є все не потрібно та заважає правильно жити на її думку. «Потрібно все це забути , забути і йти далі без спогадів, сліз і смутку».

У неї є все : чудові батьки, гарна домівка, що ж там говорити, просто незамінні родичі, надання прекрасної освіти, згодом роботи, є все крім кохання… Звичайнісінького кохання. Її серце пусте? Напевно, що так, хоча куди там до віри в кохання,  коли обнадіяння  переповнює її взагалом. Так боляче дивитись в дзеркало і бачити там зеленкуваті очі, з набутим артистичним блиском щастя, а в думці лишень одне питання як його отримати і чи взагалі варта вона сама того щастя. Того маленького клаптика, того незабутнього клаптика «жіночого щастя». Воно немов відірвалось від неї і ніяк не осягне свого тілесного втілення в її буття. Немов орел піднявшись вгору до небес, в пошуку своєї жертви, парила вона довго-довго! Та не довго бути тією мігерою, злодійкою такого щастя, яке оповило свого власника, та врешті решт хижаком. Настає те саме «колись», про яке так довго намагались розказати  рідні, від чого так намагались вберегти. А саме від маленького кроку до бар’єра, після якого хижак стає маленькою, безпомічною жертвою, яка невпинно б’ється в спогадах владарювання над світом. Всьому настає кінець… Але не МОЇЙ вірі. З кожних подихом, з кожною сльозою, посмішкою вона відроджується і набуває гарної, криштальної форми, яку знову ж так легко розбити. Всьому в мені є край і всьому є початок. Не застрахований ніхто. Напевно точніше так : у Бога не застрахований ніхто, хоча і право має на життя, а не на виживання! Можливо не зараз, можливо не завтра, і не післязавтра…Можливо «КОЛИСЬ»…