Хіба ж це прав не існує на життя?

Хіба ж це прав не існує?

Хіба ж це прав не існує на життя, Любові хоча б раз непорочній з’явитись?
І в мить твоє життя змінити до забуття! Та в це ж буття так просто не вломитись.

Куди ж не глянь повсюди важка тьма, Й не видно в очах твоїх до мене ласки. Хіба, напевно, це життя мого така карма, Та вже  я точно на лиця не вдіну маски.

Тепер все прозоре, як та вода з джерела, Хитке, немов той маятник на цьому морі. Та я ж таки ту правду твою з чарки пила, Не дивлячись у небо, де світили тоді зорі.

Одні вони не брешуть, не згинуть в синяві, Не гарячіше вони за наші прситрастнії дні. Але таки можуть впасти і лежати на траві, І дощ невпинний не дасть життя іскрині.

Так ось хтось і долі наші близькі пересік, Розколов навпіл, розбив й не озирнувся! Так  цим мені всю душеньку мою обпік, А ти пішов у далечінь й не повернувся.

Лічити досі час мені вже таки набридло, Та стільки я надивилась красивих ролів. Всі вони хочуть поряд зі мною бути, мило! А образ твій у думках моїх ще не зомлів.

Життя ж одне – його повинна я прожити. Та вже без тебе й мене, без твоїх уст солодких. Тобі, напевно, приємно іншу сторожити, Не можеш існувати без очей та рук її легких.

Проходить час та ти вертаєшся до мене, чого? Не той подих мене леліє, не ті слова гріють. Бачиш тепер як цей час пручається проти того, Іди, не повертайся, про таке лиш дітки мріють!

Бачу я постать твою в послідній раз, важка. Ти йдеш, а на душі те саме, ті ж почуття: Ота любов наївна, безмежна та легка, Та вже не зміню я свого теперішнього буття.

Таки твої дії змінили моє життя до забуття! Таки вдалось так просто в буття вломитись Хіба ж це прав не існує на життя? Любові  хоча б раз непорочній з’явитись?