Історії про Стасіка. Історія 1-ша. "Стасік і Бодхісатва"

Стасік прокинувся під парканом.

Паркан був зелений, пошарпаний і обгажений численними волоцюгами.

Стогнучи від сморіду і похмільної нудоти, Стасік підвівся і почав роздивлятися. З напису на паркані він дізнався, що знаходиться на вулиці Лєніна.

Нажаль, вулиці Лєніна є скрізь, тому ідентифікувати місто з першого погляду Стасік не міг. Не міг і з другого. Люди, що вешталися навкруги, були чужими і незнайомими, більш того, вони здавались схожими на іншопланетян: були чорні, смердючі і вдягнені в якесь химерне лахміття. Будинків (якими їх звик бачити Стасік) не було взагалі, проте, захлинючись в сірих калюжах, стояли напіврозвалені фанерні халабуди та коробки від холодильників з прорізаними вікнами, за якими можна було побачити дурнуватих мешканців. Поряд з цим страхіттям, немов наслідок недбалого фотомонтажу, височили розкішні палаци, прикрашені золотом, незрозумілого походження камінням, зображеннями оголених дівок та головами бідолашних слонів.

Стасік підійшов до зсутуленого дідуся, що намагався запхати в рота шматок чогось схожего на їжу, і запитав:

- Шановний, а де це я?

- Чи ти дурний, синку? Ось написано тобі – «вулиця Лєніна». Очі розплющ краще замість того, щоб відволікати поважних людей від термінових справ! – насмішливо відповів старець, плюючись шматками свого їдла.

- Ні, шановний, ви скажіть мені назву міста. – похмуро продовжував Стасік.

- О, Боги! Цей йолоп мабуть добряче вчора хильнув браги! – дід вже реготав без сорому.

Раптом він припинив свій сміх, витер лице рукою, нахилився до самого стасиківського вуха і прошепотів:

- Це Джайпур - місто магів, золота і смерті!

Сказавши це, старець зник у провулку, залишаючи позаду себе сліди брудних ніг.

Стасік стояв і намався розібратися в своїх хаотичних думках. Те, що Джайпур знаходиться в Індіїї, Стасік знав, не знав він як він тут міг опинитись, зважаючи на те, що вчора ввечері пив з Едіком горілку, і це було ажніяк не в Індії, а на балконі п’ятиповерховки на вулииці Фрунзе в Полтаві.

Стасік не спромігся надати якесь пояснення такому випадку, зрозумілим було одне – сталося щось загадкове, магічне і  похмуро-фатальне.

Стасік купив індійського пива, забив цигарку залишком травички, яку приберігав «на чорний день», відкоркував, випив залпом і закурив.

- Ось, друже, чорний день і прийшов, - промовив він сам до себе, - місто магів, золота і смерті, чи як там казав старий поц? Отакої!

Ідучи по вулочками, що потопають в лайні, Стасік будував плани на найближче майбутнє, коли раптом зустрівся очами з худим, волохатим, смердючим чолов’ягою, що усміхнено дивився на Стасіка і махав рукою.

- Вітаю, тебе, любий Стасіку! Як тобі це місто, що ніби-то зветься Джайпур, але насправді є лише частиною всесвітнього балагану, такою ж ілюзорною як і все інше? – єхидно прижмуривши оченята, сказав незнайомець.

- Привіт, мужчіна, а ти власне хто такий, і звідки мене знаєш? Чи не ти, часом, мене затягнув в цю діру? – Стасіка переповнювала цікавість.

- Я - Бодхісатва Самантабхадра. Я той, хто вбив у собі раба, хто зрозумів ілюзорність життя, хто вирвався із Сансари і впритул наблизився до блаженної Нірвани, але, через всеохоплюючу любов, залишаюсь в світі, щоб вказувати іншим шлях! – випалив чолов’яга.

- То вкажи мені шлях до Полтави! – Стасік похмуро посміхнувся.

- Дурень, до тебе святий промовляє, а ти про якусь там Полтаву! Ось послухай, що я можу для тебе зробити – я покажу тобі всі твої минулі інкарнації, і ти зрозумієш всю нікчемність гонитви за задоволеннями і зможеш стати на шлях істини, свободи і справжнього вчення! Як тобі така перспектива, нікчемо? – Промовляючи це Бодхісатва хутко вихопив У Стасіка цигарку, зробив жадібну затяжку і почав натхненно хекати і плюватися.

- Обережніше, святий, не захаркай мене, будь-ласка, - Стасік із сумом спостерігав як «наближений до Нірвани» викурював його косяка, не припиняючи хекання,- Тобто, ти можеш повернути мене у всі мої минулі тіла і змусити знову відчути всі радості і страждання одразу? Це дуже цікавий «експірієнс», - промовляючи це слово Стасік зробив розумне обличча, - а яка тривалість цієї..гм…мандрівки, якщо не секрет?

Бодхісатва Самантабхарта дивився на Стасіка доброзичливими обкуреними очима, і трошки підстрибував на місці, немов індіанський шаман. Тільки зараз Стасік помітив, що з одягу на святому був лише шотландський кілт, і дивакуваті тріснуті окуляри. Кінцівки Бодхісатви були сірі, худі і волохаті, і схожі на кінцівки мерця, а волосся на голові  - довгим і заплутаним.

- Ти питаєш про час? Це безглуздо, бо часу не існує. Мить і нескінченність – це одна й те саме, з огляду на те, що все є ілюзорним, значення має лише прагнення до звільнення від Майї. Тож, бажаю успіху, недолугий алкаш! Хай прибуде з тобой світло вчення великого Будди Шакьямуні! – Вимовивши це, Бодхісаттва викинув недопалок і доторкнувся пальцем до місця на лобі Стасіка, де, як вважається, знаходиться третє око.

В голові Стасіка запаморочилось.

Перед обличчам проносилися картини, в очах лунали звуки, але найголовнише те, що Стасіка перепрвнювали емоції, від тваринного жаху до всеохоплюючого задоволення. Серед цього хаосу Стасік почав вихоплювати окремі фрагменти: ось він солдат, що тремтить в окопі, через мить – кучерява дівчинка, що біжить на побачення, потім – старий дідусь, що бавиться з онуками, далі  - жаба….

Стасік прислухався до відчуттів і намагався затримати якомого надовше стан перебування жабою. Це було незвично й цікаво. Стасік-жаба сидів на березі болота й ловив язиком комах. Він не відчував нічого, окрім спокою, смаку мух і якогось дивного жаб’ячого щастя. Раптом Стасік зрозумів, чого йому завжди не вистачало, і про що він підсвідомо постійно мріяв. Ось воно! Життя у вигляді жаби. Буття жабою. Це була не просто жаба, а втілення самої ідеї існування жаби, трансцедентна жаба, жаба в собі! Жаба нічого не хотіла, і ні до чого не мала потреби. Стасік-жаба зрозумів слова Бодхісатви про звільнення від полону ілюзій. Він більше не мав ілюзій. Він просто був жабою. Навіть так: він просто був.

Але раптом картинка змінилася – Стасік знов побачив брудні вулички Джайпуру, і відчув своє людське тіло. Перед ним, все так же посміхаючись, стояв Бодхісатва Самантабхарта.

- Зроби мене знову жабою! – крикнув він.

- Я не можу, вибач, я просто показав, ким ти був.

- Але ж якщо я був ТАКОЮ жабою, то чому я не залишився в цьому вигляді?

- Всі ми змінюємо форму, щоб наблизитсь до істини і розчинитися в Нірвані.

- Ти дурнуватий покидьок, невже ти не розумієш, що я-жаба був настільки близьким до нірвани, наскільки можливо! Я був не просто жабою, я був Жабою-Бодхісатвою! – Стасік лютував від того, що втратив таку нагоду.

- Ще рез вибач, але я нічого не можу для тебе зробити. Як би ти був Бодхісатвою, ти не міг би вмерти і перевтілитися в людину. Ти кури не так багато, щоб дурня всяка в голову не лізла, а краще зроби висновки із всього, що побачив і йди шляхом істини, - з тону Бодхісатви було зрозуміло, що він вже втомився патякати зі Стасиком, та й трава відпускала.

«Він знущається з мене» - зрозумів Стасік, і в ту ж мить вдарив Бодхісатву в обличча, потім, ще раз, ще, і ще…

Стасік лупцював святого мужа, доки сонце не почало заходити за палаци й лачуги смердючого Джайпура.

- Ось, маєш, нехристь! Досить свою єресь разносити світом, йди до себе в печеру, чи де ти там живеш, і, якщо я тебе побачу у нас в Полтаві, взагалі приб’ю! – промовивши це, Стасік покинув Бодхісатву Самантабхарту лежати й стогнати на обгаженій вулиці Лєніна в центрі Джайпура і поблукав на захід в бік Полтави, понуривши голову.

Так закінчилось знайомство Стасіка з індійською філософією.