Був погожий передвесняний день. В такі дні приємно прогулятися парком під ласкавим яскравим сонцем. І Володя з Олею вирішили не втрачати такої нагоди.

– Подивись, Вовчику, до нас завітав мобільний тир. Дивно, різноманітні атракціони зазвичай приїжджають  літом. Мабуть це знак, що весна буде теплою.

– Ти віриш у всілякі знаки? Просто їм захотілося заробити грошей.

– Вовчику, а давай зайдемо туди. Ти не повіриш, але мені чомусь захотілося постріляти. Хоч я ніколи не тримала в руках зброю, навіть іграшкову.

– Постріляти ? Ти жартуєш? Якщо замерзла, то так і скажи.

– Та не замерзла я.

  Оля навіть трохи образилася, що її хлопець їй не вірить. І твердим кроком попрямувала до тиру.

  В тирі перед тим як передати гвинтівку до рук Олі, Володя показав як її заряджати і цілитись.  Та коли гвинтівка опинилася в руках Олі, відбулося щось неймовірне. Вигляд її дівочого усміхненого обличчя став похмурим і більше схожим на обличчя жінки, доля якій мало дарувала подарунків.

  Вона прицілилась і влучно попала в ціль. Чим здивувала власника тиру.

  Далі дівчина майже перестала прицілюватися, і тим не менше стріляла без промаху. І з кожним пострілом на її обличчі проявлялася все більша лють.

  Її хлопець стояв і розгублено мовчав. Він не находив слів, щоб хоч якось прокоментувати цю ситуацію.

  Лише власник тиру, коли всі цілі були без промахів уражені, якось поспіхом взяв до рук великого ведмедя і протягнув Олі.

  Володя знав, що Олі подобаються великі пухнасті іграшки, але Оля ведмедя не взяла. Вона лише зняла для себе красивий кулон, який чомусь зовсім недоречно висів на шиї іграшки.

– Це буде мій талісман.

  А через декілька днів почалася війна. Оля зібрала необхідні речі і пішла на фронт, Ні сльози матері, ні слова батька не були прийняті до уваги. І через деякий час вона зі снайперською гвинтівкою була на передовій.

  Спочатку Оля старанно вела свою власну бухгалтерію знищених ворогів, а потім перестала це робити. Лють змінилася холоднокровністю. І тільки кожний вдалий постріл породжував ледь помітну іскорку в її очах.  

  КАБи накрили пункт дислокації до того, як його встигли залишити бійці. Оля, стікаючи кров’ю, знала, що через лічені хвилини втратить свідомість. Вона ні про що не жаліла. Дівчина вважала, що сповна виконала своє призначення долі.

  Наостанок стиснувши в руці свій талісман, Оля попрощалася з життям. Звуки вибухів стали глухими, але чомусь не зникли. Крізь їх звук почувся чийсь жіночий голос.

  А ось і янгол за мною прийшов, – подумалося Олі.

– Олю, донечко, ти розламала своє печиво і насмітила на підлогу.

  Дівчина відкрила очі. В її руці був не кулон, а залишки печива, яке вона щосили стискала дитячою рукою. Їй подумалося, що то витівки відмираючого мозку. Але затишна кімната нікуди не поділася. Лише звуки канонади змінилися пташиним співом, що долинав з відкритої квартирки.

  Оля нічого не розуміла. Втім, її пам’ять невблаганно стиралася. І через декілька хвилин вона вже була радісною маленькою дівчиною. Лише сни про війну, примушували дитину кричати і плакати по ночах. А потім і вони перестали снитися.

  Пройшли роки, і якось гуляючи зі своїм хлопцем в парку, Оля побачила мобільний тир. І історія знову повторилася. Тільки на цей раз Оля взяла виграного ведмедя, а кулон залишила. І була надія, що тут пройшло роздоріжжя всесвітів, на якому вдалося цього разу вийти з зачарованого кола. І що через декілька днів наступить тепла весна і все буде добре.

  Коли моя мати була старенькою і її роки добігали до логічного завершення, то вона часто зверталася до мене з одним проханням.

– Доню, коли я помру, то не забувай приходити до мене на могилку. Мені буде приємно бачити тебе.

– Звичайно, мамо, буду приходити.

  Мама сумно дивилася на мене, бо розуміла, що її дочка скептично ставиться до продовження життя після смерті.

  Тепер мені за п’ятдесят і я стала більш сентиментальною. І хоч мої погляди не змінилися, але я частіше буваю на могилі моєї матери. Я з любов’ю протираю від пилу її фото і усміхаюсь їй, ніби вона бачить мою усмішку. Потім поспіхом прибираю могилу і біжу по своїх справах, яких завжди вдосталь в цьому житті.

  Останнім часом мою увагу привернув молодий хлопець біля могили, поруч якої я проходила. Він сидів і дивився кудись в далечінь, не звертаючи уваги на листя, яке падало на його коліна. Могила повністю була вкрита опалим листям, а він, мабуть, і не збирався його прибирати. Це було якось дивно.

  Особливо дивним було те, що в який день і час я б не приходила на цвинтар, а хлопець знову сидів біля могили. Здавалося, що він сидить тут весь час.

  Не знаю чому, але в черговий раз, проходячи поруч,  я привіталася з ним. Він здригнувся і навіть відсахнувся, ніби побачив в моєму образі привида. І лише потім відповів на моє привітання.

– Я бачу у вас з собою немає чим згребти опале листя. Якщо дозволите, то я допоможу вам це зробити.

– Я не проти, хоча не бачу в цьому сенсу. Кому потрібна моя могила? Хіба що двоюрідній сестрі, яка інколи приходить.

– Вашій могилі? Жартуєте, то це добре.

  Протираючи фото на могилі, я звернула увагу на разючу схожість з цим молодиком. Очевидно, це його брат близнюк тут похований. Зрозуміло, чому в нього такий смуток. Але коли побачила на фото шрам на щоці, мурашки побігли по моєму тілу. Адже точнісінько такий шрам був на обличчі хлопця.

– Не лякайтеся, прошу вас. Я не завдам вам шкоди і все поясню.

  В цю мить для мене все перевернулося. Минулі мої переконання розбилися вщент об цю подію.

  Далі була досить довга розмова про те, як він загинув і не встиг забрати у ювеліра в райцентрі подарунок для своєї дівчини. Золотий кулон, про який мріяла його дівчина 

  Хлопець також розповів, як його суперник розповсюдив слухи, що у хлопця є коханка. Що то вона була на цвинтарі під час його поховання. А то, насправді,  була його двоюрідна сестра.

  І тепер він вимушений тут сидіти і його душа залишається неприкаяною, бо він не завершив важливу свою справу у житті.

– Якщо так вийшло, що я тебе бачу, то може я зможу тобі допомогти?

– Як? От якби забрати той кулон у ювеліра і віддати моїй Марічці, то вона б зрозуміла, як я її кохаю. Хоч це в цій ситуації звучить дивно. До речі, кулон вже оплачений, а квитанція в її книзі  «Спокуса Анжеліки».

– Я спробую, може й вийде.

  Двері мені відкрила молода вродлива дівчина.

– Ви ж Марічка? До вас у мене є важлива розмова.

– Заходьте, я вас слухаю.

  Не можу сказати, що розмова між мною і дівчиною складалася успішно. Аж до того моменту, коли ми не дістали з книги квитанцію на виготовлення кулона.

  Потім була поїздка до ювеліра. Я на все життя запам’ятаю емоції дівчини, коли вона читала на звороті кулона: «Моїй коханій Марічці від Максима».

  Я більше не бачила того хлопця біля його могили. Частіше попадалася на очі його дівчина Марічка, яка завжди привітно зі мною віталася.

  Тепер я не мовчу на могилі моєї матері. Я довго розповідаю їй про своє життя. І мені здається, що вона уважно слухає мене.

  Повертаючись з роботи, Сергій побачив біля дверей своєї квартири красивий ніж ручної роботи. Він стояв в кутку, впершись лезом в підлогу, і виблискував оздобленим камінням. На його дзеркальному лезі був малюнок темного кольору у вигляді стріли.

  Взявши в руки ніж і оглянувши його, Сергій помітив, що на іншому боці леза намальована стріла була повернута в інший бік. Каміння, яке оздоблювало ніж, було явно не з дешевих, бо навіть в слабкому світлі яскраво переливалося неймовірними кольорами.

  Мабуть ніж коштував великих грошей, і Сергій вирішив знайти господаря ножа, щоб повернути його законному власнику. Але не сусід поруч, ні взагалі ніхто з під’їзду  не забував ножа на площадці. І Сергій вирішив залишити ніж собі. 

  Ніж виявився гострим як бритва і не думав затуплюватись. Там, де звичайні ножі були безсилі, цей різав все як масло. Мабуть і лезо його було виготовлене з незвичайного надміцного сплаву. Тому ніж в господарстві став просто чудовою знахідкою.

  Але була у ножа одна дивна особливість. Його рідко можна було виявити там, де він був покладений буквально за хвилину до цього. А наступного дня його можна було знайти навіть в холодильнику.

  Спочатку така ситуація дратувала Сергія і його дружину і була предметом частих суперечок. Але згодом вони змирилися і відносили це на пустощі домовика. Адже інші речі не проявляли себе так дивно.

  Одного разу у Сергія на роботі потрібно було розрізати багато твердого матеріалу. Робота звичайними ножами більше нервувала, чим приносила користі. І він вирішив наступного дня взяти на роботу свого славетного ножа.

  Вранці все було як завжди. Попередивши дружину про ніж, Сергій пішов до роботи. Але ввечері додому він не повернувся. Не повернувся він і наступного дня. На роботі сказали, що він виконав тижневу норму, тому його відсутність нікого не здивувала.

  Лише через п’ять днів Сергій, як ні в чому не бувало, повернувся додому.

– Маріє, що там у тебе є поїсти? За день зголоднів, як вовк.

– Ти де був п’ять днів?! Я не знала що й подумати. Якщо вже почав мені зраджувати, то хоч би телефон не вимикав.

– Що ти таке мелеш? Я цілий день на роботі працював як проклятий. Рук не відчуваю, а ти з якимись дурницями накинулася. Зранку була середа, то чому ввечері має бути інший день?

  В цей час з приймача на кухні диктор повідомив, що в наступну хвилину прозвучать новини за  понеділок. Від почутого Сергій завмер і стояв як статуя з не до кінця знятою курточкою. Його обличчя стало блідим, і я к потім сказала дружина, дурнуватим.

  Від цієї сцени Марія вже готова була повірити Сергію, ніж собі. Добре, що в подальшій розмові було згадано про взятий на роботу ніж. І подружжя прийшло до думки, що то не простий ніж. Можливо на ньому є печать чарів. Такі речі не спроста з’являються під дверима.

  Вирішено було продати ніж. Навіть не так його, як оздоблюване ніж каміння. Але ювелір похилого віку, явно з великим досвідом, сказав, що він не знайомий з таким камінням. Тому ніж був проданий на базарі якомусь молодику, який був просто в захваті від покупки.

  Повернувшись додому, на подружжя чекав неприємний сюрприз. На кухні на самому видному місці в бетонну стіну був встромлений майже на все лезо їх проданий ніж…

  Вийняти ніж зі стіни не вдавалось ніяким способом. Хай би й стирчав, так після цього випадку дні у Сергія і Марії почали плутатись між собою. Ніхто з них напевно не знав в який день ввечері прийде з роботи. Було лише відомо в який день вони туди йдуть. І тому досить швидко вирішено було продати квартиру з ножем і з’їхати подалі від цього місця.

  Але не все було так просто. Потенційні покупці, побачивши ніж в стіні, відмовлялися від покупки. Не допомагала навіть суттєва знижка. І лише коли для огляду квартири прийшла жінка похилого віку в якомусь середньовічному вбранні, з’явилась надія таки продати квартиру.

– Ооо, ніж стріли часу! Я неодмінно купую вашу квартиру. Даю задаток прямо зараз.

  Подружжя не стало на радощах розпитувати про ніж, і квартира була продана. Речі були вивезені в той же день. Лише за деякими, які залишилися, Сергій з Марією прийшли через декілька днів.

  Але на їх подив там, де стояв будинок, шумів віковими деревами затишний парк. Той, який вирізали на їх пам’яті для будівництва будинку. Прохожі з подивом дивилися на подружжя після запитання куди подівся будинок.

  Мабуть стріла часу якимось дивним чином зробила коло в цьому місці і стерла те, що було тут деякий час. Лише декому вдалося зберегти спогади про примарні миті часу. Часу, який є справжньою загадкою, і через який ми летимо кудись у вічність.

  Шкільна лінійка в далекому 1976 році. Змужнілі хлопці десятого класу і неймовірно привабливі дівчата в святковій шкільній формі нетерпляче очікували, коли директор школи закінчить свою промову і можна буде розійтись.

  Неочікувано до столу, за яким сиділи вчителі, підійшов молодий чоловік. Одягнений він був в джинси, футболку і кросівки, які були вершиною бажання кожного, і які можна було придбати хіба що в магазині «Берізка».

   Він показав директору якесь посвідчення, після чого всі вчителі піднялися зі стільців, наче до них підійшов сам міністр освіти. А директор після цього звернулася до учнів школи.

– Увага! Зараз кореспондент з телебачення зніме невеликий сюжет про нашу школу. Поводьтеся чемно і достойно.

  Далі директор продовжила свою промову, а дивний чоловік почав нібито знімати відео на дивний пристрій розміром з блокнот.

– Дивіться, це якась вистава. Щоб щось знімати, потрібна відеокамера на плечі розміром з чемодан, а не отой клоунський блокнот.

– Та то якийсь кегебешнік. Бачили, як перед ним вчителі прийняли стійку струнко?

  Шепіт серед десятикласників раптом стих, коли кореспондент направився до них. Він підходив до деяких учнів і промовляв настільки дивні фрази, що ті не знали як на них реагувати.

  Миколо, а ти точно хочеш стати лісівником?

  Ніяким лісівником Микола стати не хотів. Він мріяв поступити в політех. Це вже через роки він згадає запитання того чоловіка, коли не поступить в політех і подасть документи на лісфак.

  Потім кореспондент підійшов до однієї учениці і його обличчя стало сумним.

– А давай ти уявиш, що в тебе зараз є можливість звернутись до своєї внучки. Що б ти хотіла їй сказати?

– Вибачте, дядьку, але я навіть не знаю, коли вийду заміж, а ви вже про мою внучку.

– Ну, ви ж всі вважаєте, що я тут влаштував спектакль. То чому ж тобі в ньому не зіграти достойну роль?

  Учениця погодилась, і дивлячись на дивний блокнот, досить довго говорила, ніби звертається до своєї внучки Катрусі.

  Пройшли десятки років. Та учениця вийшла заміж і народила доньку Оленку. Але дочекатися на внучку так і не змогла. Коли її донька Оленка була ще малою, жінка невиліковно захворіла і померла. А через ще багато років вже і Оленка вийшла заміж і народила доньку. Назвала її Катрусею, навіть не знаючи про ту дивну історію з її молодою мамою.

  Якось на електронну адресу Оленки прийшло повідомлення від невідомої людини з вкладеним відео.

  Відкривши відео на моніторі ноутбука, Оленка була шокована настільки, що не могла і поворухнутись. З екрана до неї зверталася її мама, коли була ще ученицею і про дочку взагалі не могла знати.

– Привіт, Оленко. Позови Катрусю. Скажи, що з нею хоче поговорити її бабуся.

  Після цих слів учениця не змогла втримати сміх, але через мить з усмішкою на обличчі продовжила говорити.

   Врешті, опанувавши собою, Оленка позвала Катрусю.

– Катрусю! Йди но сюди, з тобою хоче поговорити твоя бабуся.

– Бабуся?. Ти ж казала, що вона померла, коли ти була ще малою.

– Не питай мене, Катрусю, не питай.

  На екрані молода, жива і усміхнена мама Оленки все говорила і говорила щось своїй внучці, хоча ні про ім’я якої, ні про саме існування її знати не могла.

  А по щоках Оленки все текли і текли сльози. Навіть після численних повторних переглядів цього неймовірного відео.

  Оленка не пам’ятала ні своїх батьків, ні обставин, за яких потрапили до дитячого будинку. І на відміну від деяких інших дітей, зла на свою маму ніколи не тримала. Значить так потрібно було скластися долі.

   Росла Оленка тямущою і доброзичливою дитиною. Тому і подружки були в неї такі ж за вдачею. А от ті, в яких були проблеми з людяністю, завжди сторонилися Оленки. А все тому, що будь який її кривдник  зразу ж потрапляв у такі численні халепи, що підсвідомо починав їх пов’язувати з недружніми діями до Оленки. Вона навіть прізвисько відьми отримала.

  «Та яка я відьма?» – думала Оленка. Але мусила відмітити, що завдане їй зло ніколи не забувала. Вона навіть подумки завела собі тоненький зошит, куди заносила ім’я кожного кривдника і його проступок.

  За весь час перебування в дитячому будинку  ніхто не виявив бажання її усиновити. Поодинокі бажаючі кидали на неї погляд і йшли до інших дітей. Можливо причиною були очі Оленки. Чорні, як вуглини, вони були бездонними. Від одного погляду в них ставало моторошно.

  На зміну маленьким прикрощам при перебуванні в дитячому будинку прийшли зовсім не маленькі проблеми, коли Оленка переступила поріг дорослого життя. І одного разу один службовець завдав такого душевного болю Олені, що на життєвий бумеранг вона не стала покладатися.

  «Відьма, кажете? От ми й перевіримо» – в розпачі вирішила Олена. Але ж ні про які ритуали і закляття вона й гадки не мала. А з іншого боку хіба в ритуалах сила? Проведи їх пересічна людина і отримає в результаті пустий пшик. Вся справа в силі того, хто нею наділений. А ритуали то лише антураж. Можливо вони лише допомагають сконцентруватись і зібрати свої сили в один кулак.

  І Олена вирішила на скору руку придумати свій ритуал. Не відступати ж від вікових традицій.

  Глухої ночі, коли був повний місяць,  кандидатка в відьми накопала коріння першої потрапившої до її рук рослини. Із-за жаб’ячих лапок вона не стала полишати життя безневинної жабки, а обмежилася хвостиком миші, яка потрапила в мишоловку.  Ще декілька зібраних на свій розсуд інгредієнтів завершили бажаний комплект.

  Результат проведеного ритуалу перевершив всі очікування. Олена не знала, чи страждав від болю Стівен Гокінг, але скрученому в таку ж позу її кривднику не допомагали ніякі знеболюючі. Він волав на всь лікарню, поки не помер.

  Олені навіть стало його шкода. Не хотіла вона такого покарання. Але врешті вирішила, що та людина мабуть завдала не тільки їй болю. Що Олена всього лише знаряддя в руках долі. Адже в цьому світі нічого не буває просто так. І якщо Всесвіт наділив її такою силою, то так було потрібно. Її сила, то знаряддя для покарання тих, хто на те заслуговує.

  Розмірковуючи про свою силу, Олена згадала про свій тоненький вигаданий зошит з покараннями винних і подумки замінила його на великий і товстий.

  Молодій дівчині Олені час від часу снився один і той же хлопець. Ніби нічого дивного в цьому не було, якби не його вбрання. Було враження, ніби він приготувався зніматися у фільмі про середньовіччя.

  Снився він весь час на лузі, де стоїть великий пагорб, і де вікові вітри видувають на піску залишки старовинного глиняного посуду. Хлопець завжди сидів на схилі того пагорбу і чекав, коли на луговій дорозі з’явиться постать Олени. А при наближенні її, піднімався і йшов назустріч.

  З часом хлопець Олені став настільки близьким, що поза сном їй здавалося, ніби він справді сидить за річкою на тому пагорбі і терпляче на неї чекає. Та й сама вона вже чекала, коли він знову їй присниться.

  Якось під час чергової зустрічі уві сні хлопець подарував Олені неймовірно красивий золотий перстень з великим прозорим каменем, що грав на сонці всіма кольорами веселки. Ледь помітне його рожеве забарвлення змінювалося на блакитне, якщо змінити кут погляду на нього. А якщо швидко змінювати погляд через його грані, то було видно, як в ньому по пустелі скаче в латах вершник на коні.

– Ти ж розумієш, що все це сон. І що прокинувшись, я не матиму твого подарунку.

– Наші зустрічі не випадкові. Ти просто загубилася в часі. Пройдуть століття, і ми с тобою ще прогуляємося цим лугом. Але вже не уві сні. А зараз цей перстень я покладу у пісок ось під цим кущиком. Прийдеш вдень і забереш його. Він буде для тебе і талісманом, і як  оберіг, а також нагадуванням, що я на тебе чекаю десь у віках.

  Олена проснулася з приємними відчуттями і усмішкою на обличчі. Присниться ж таке. Хоч бери та йди на пагорб. Звісно, що вона туди в той день не пішла, бо сни є сни, і з них в реальність нічого не візьмеш.

  Після того сну хлопець перестав Олені снитися. Але спогади про нього не полишали дівчину. А щоб їх поновити, вона вирішила одного дня сходити за річку до того пагорба. І коли вона йшла луговою дорогою, було відчуття, що хловець дивиться здалеку на неї.

  Присівши на те саме місце, де колись вона сиділа уві сні з хлопцем, їй впав в око знайомий кущик. Олена обережно розгребла пісок під ним і…обімліла. На сонці засяяв той самий перстень, який був їй подарований.

  Першою думкою Олени було те, що і зараз це лише сон. Але отямившись, вона зрозуміла, що це реальність. Дівчина наділа перстень на свій палець і їй здалося, що на неї дивиться той хлопець і усміхається. Але поруч нікого не було.

  Життя Олени склалося найкращим чином. І вона не сумнівалася, що оберіг її вдалої долі  є подарований крізь віки перстень. Оскільки хлопець більше їй не снився, то про нього залишилися лише теплі спогади. Та красивий перстень на її пальці.

  Одного разу, купуючи в ювелірному магазині подарунок для своєї дочки, на перстень Олі звернув увагу сивочолий продавець-ювелір.

– Ви не бажаєте продати свій перстень? Я вам за нього заплачу великі гроші.

  І продавець запропонував таку суму, що від подиву у Олі округлились очі.

– Ого! Я стільки гривень не те, що не тримала в руках, а й не бачила.

– Ви мене не правильно зрозуміли. Я пропоную вам суму в доларах.

  Олена від такої фрази впала в оціпеніння і не могла нічого сказати. А коли опам’яталась, то подумки в пам’яті перебрала все своє життя. І в ньому найвищою цінністю ніколи не були гроші.

– Знаєте, є речі, які не продаються. Особливо подарунки від дорогих людей.

  Вже в глибокій старості, коли в вічну подорож був зібраний букет найкращих спогадів із життя, Олена з усмішкою і вдячністю долі, тримаючи в руках дивним чином подарований колись перстень,  повільно закрила очі…

  Вже через мить Олена відчула на собі подих свіжого літнього вітру, наповненого запахами лугових трав. Вона відкрила очі і побачила перед собою лугову дорогу, якою йшла. А поруч з нею йшов хлопець з її давніх снів. І вони були такі молоді і такі щасливі.

  За селом, яке розкинулося на поліських рівнинах, стояв досить чималий пагорб. Правильної конічної форми, він виглядав якось недоречно серед зелених луків, які його оточували. Але вид з нього відкривався на всю околицю пречудовий. І мало хто, йдучи дорогою повз нього, не вирішував піднятися на саму вершину, щоб помилуватися чудовим краєвидом.

  Пагорб був вкритий нетиповою для околиці травою, яка росла  на майже завжди сухому піску і не думала висихати. Але з південної сторони навіть вона не могла вижити під випалюючими променями сонця. І там вітри переносили пісок, час від часу видуваючи з глибин віків щось древнє і цікаве.

  Одного разу місцева молода жінка йдучи повз пагорб, побачила яскравий блиск віддзеркалених променів на білому піску. Виявилося, що то блищав на сонці срібний старовинний хрестик. Тонкої ручної роботи він був надзвичайно красивим. Тому не дивно, що згодом хрестик прикрашав шию тієї жінки.

– Олю, де ти такого красивого хрестика придбала? Я теж хотіла б такий  купити.

– Та я його знайшла на Лисий горі. Правда красивий?

– Він то красивий, але я чула, що чужі хрестики не можна носити. Це ніби ти перекладаєш хрест долі тієї людини на себе. Ти ж не знаєш яка була доля тієї людини, котрій належав цей хрестик. Та й взагалі, під хрестом долі в першу чергу мають наувазі негаразди долі.

– Дурниці. Це простий православний хрестик і його призначення якраз захищати людину від тих негараздів.

– Так. Захищати законного власника, а не того, хто його привласнив. Але то твоя справа. Можливо повір’я і не має під собою реального підґрунтя.

  Минали дні і доля ніби відвернулася від Олі. То покрівлю на її хліві вітром знесе. То градом городину поб’є. І тільки у неї. І задумалась вона, що може її подруга була права. Тому вирішила віднести хрестик на те місце, де його знайшла.

  Той день був похмурим. Йшов дрібний дощик, але Олю це не зупинило. На схилі гори вона зняла з себе хрестик і закопала глибоко в пісок. А поруч з ним поклала декілька смаколиків власної випічки.

– Пробач мені, господарю хрестика, що я без твого дозволу його носила. І прийми від мене в знак примирення цей скромний гостинець.

  І в той момент ніби хтось руками  хмари розігнав. Яскраве сонце осяяло околицю. І Олі здалося, ніби вона почула чийсь голос. Можливо то був вітер чи птах якійсь. Але на душі у неї стало так легко і приємно, ніби камінь с плечей скотився. А може то і був чужий хрест, на плечах якого не їй нести.

  Дві сестри, які народилися в один день, проживали в невеликому провінціальному містечку. Вони майже ніколи не сварилися і їх дитинство проходило в атмосфері порозуміння і дружби. Їх батьки намагалися виховати доньок добрими і співчутливими. Такими вони і росли.

  Коли дівчатам виповнилося 18 років, вони вирішили подарувати одна одній щось цікаве і незабутнє. Ходячи рядами місцевого базару, вони зустріли циганку, яка продавала різноманітні речі.

– Я бачу, що ви шукаєте подарунки одна одній. Купіть у мене ось цю вазу. Вона не проста. Це ваза щасливої долі.

– Але ж вона у вас одна, а нам потрібно два подарунки.

– Хай буде ця ваза подарунком одним на двох.  Щастя, яке вона принесе, вистачить сповна кожній.

  І хоч сестри були вже дорослими, але в тому віці, коли віра в чудеса і казки ще живе в серці людини. І вони вирішили придбати вазу. Але циганка запросила за неї досить високу ціну. І погодилася продати вазу, якщо дівчата віддадуть їй свої сережки. Оскільки сережки були з розряду дешевої біжутерії, дівчат не довелося довго умовляти.

  Коли вже сестри малися йти, циганка попередила їх про одну особливість вази долі.

– Якщо одна із вас зрадить взаємній дружбі, то все взаємне щастя долі перейде до неї. Розумію, що це несправедливо, але є спосіб змінити ситуацію на користь ображеної і зрадженої. Достатньо розбити цю вазу. Тоді щастя залишить кривдницю і перейде до скривдженої. Не забувайте про це.

  Пройшло декілька років. Сестри не були обділені удачею і вважали себе щасливими. Одна із них, яку звали Олею, перша зустріла своє кохання. То був привабливий чоловік із значними статками. І невдовзі Оля переїхала в великий будинок, А її сестра Галя залишилася жити в батьківській невеликій квартирі.

  Галею опанувала заздрість. Виходить, що циганка збрехала, Виходить, що ніякого щастя для обох не існує. І вона вирішила підступними методами переманити до себе сестриного бойфренда. Що і досить успішно зробила.

  Після цього життя сестер докорінно змінилося. Тепер Галя жила в просторому будинку і ні в чому себе не обмежувала. В той же час Оля втратила роботу. Кожного дня на неї сипалися якісь негаразди. Її батьківську квартиру весь час затоплювали сусіди зверху, і вона втомилася робити ремонти. Так і жила в облізлій квартирі, перебиваючись з хліба на воду.

  Але що дивно, Оля не тримала зла на свою сестру, хоч і пам’ятала слова циганки. Галя ж, в свою чергу, бачачи, як змінилася її доля і доля її сестри, на всяк випадок забрала собі куплену на двох вазу і замкнула її у міцну скляну шафу.

   Так і стояла та ваза за товстим міцним склом. Але одного дня вона розсипалася на дрібні шматочки. Першою думкою Галі була підозра, що то її сестра розбила вазу, щоб забрати всю повноту щастя собі. Але поліціянти сказали, що замок не був зламаний і не було проникнення в шафу сторонньої особи. І ймовірно ваза була виготовлена з напруженого скла, шо й спричинило її руйнування.

  Після того дня, коли ваза долі зруйнувалась, все життя Галі пішло шкереберть. Її чоловік збанкрутував і втік в невідомому напрямку. Будинок і все майно забрали за борги, і Галя повернулася в порожню на той час батьківську квартиру. Бо Оля в результаті докорінної чергової зміни долі перебралася в велику квартиру великого міста, де отримала дуже хорошу роботу. А згодом зустріла своє справжнє кохання, вийшла за між і народила дитину.

  Оля часто намагалася налагодити стосунки зі своєю сестрою Галею. Адже ніколи не тримала на неї зла і скучала за тими молодими роками взаємного щастя. Можливо якраз тому щаслива доля самовільно обрала якраз її. Навіть вазу долі не прийшлось розбивати. Власне, Оля про таке ніколи і не думала.

  Галя ж за останні роки поневірянь зрозуміла, якого болю в свій час завдала своїй сестрі. Вона готова була на колінах просити пробачення у своєї сестри, але не впевнена була, що та її пробачить.

  Сестри зустрілися випадково, коли щось вибирали у циганки на базарі. Зайняті оглядом речей, вони навіть не помітили одна одну.

– Що, сестрички,  не зберегли вазу долі? То хоч збережіть свою дружбу. Доля кожної це достойно оцінить.

   І сестри за багато років знову обійняли одна одну. Сльози радості текли по їх обличчю. А щоб відмітити цей чудовий день, сестри поїхали додому до Олі. А її чоловік Василь, поки вони добиралися, встиг накрити стіл і запросив приєднатися свого брата Миколу.

  Коли усміхнені сестри зайшли до квартири, Миколу ніби підмінили. Він не міг відірвати погляд від Галі.

– Олю, чому ти приховувала від нас таку красуню і ніколи не казала, що у тебе є така сестра?

– То довга історія. Але хай вона залишиться в минулому. Що, запав на мою сестру?

  Микола весь почервонів, що саме по собі не потребувало відповіді.

  Сміх і радість панували за столом, і Галя не відразу помітила, що на підвіконні стоять квіти в вазі, яка дуже схожа на ту саму вазу долі.

– То часом у тебе не ваза долі стоїть на підвіконні?

– Та яка там ваза долі? Я купила її у магазині старих речей. Звичайна скляна ваза.

– А так схожа на ту вазу щасливої долі. Пам’ятаєш, на ній ще знизу була щербина і ми пожаліли, що так дорого за неї заплатили.

  Сестри якось дивно переглянулися і як по команді побігли до вікна.  На нижній частині вази на тому самому місці була та сама знайома щербина…

  А десь далеко на базарі одна циганка подивилась в далечінь і загадково усміхнулась.

  Однієї весняної ночі Миколі приснився дивний сон. Інший  на такий сон не звернув би уваги, але для Миколи то був неймовірний сон. Сон-казка, сон неймовірного злету почуттів. А приснилася йому дівчина, якої він ніколи не бачив. Дівчина, від погляду якої Микола втрачав відчуття реальності. Власне, то і не була реальність, а лише сон, в якому його уява малювала чарівну картину щастя.

  Одначе, незвичайним був не лише сам сон, а й те, що він снився Миколі майже кожної ночі. Усмішка дівчини зі сну мала таку магічну силу, що хлопець ставав ніби зачарованим, і тільки міг захоплено на дівчину дивитись, не в змозі зв’язати й пару слів.

– Як тебе звуть, козаче? Що, забув? Якщо згадаєш, приходь до річки. До речі, мене звуть Марійка.

    Не дочекавшись відповіді, дівчина подарувала Миколі ще одну чарівну усмішку і, щось тихо наспівуючи, попрямувала до річки.

   Микола проклинав себе за нерішучість в своїх снах. Але згодом між Миколою і Марійкою налагодилися теплі дружні відносини, які з кожною ніччю лише зміцнювалися. І то вже була не просто дружба, а щось значно більше. В той же час реальне життя Миколи стало здаватись якимось несуттєвим і віддаленим. Єдиним бажанням хлопця було дочекатися ночі, щоб знову побачити Марійку, в яку він закохався.

  Дивно, коли кохана дівчина є лише витвором уяви в безкінечних снах. Тому Микола не переставав вдивлятися в постаті дівчат поза межами сну в надії побачити свою дівчину в реальному житті. Інколи Миколі здавалося, що він бачить її в натовпі людей. Але він знову і знову помилявся. І лише уві сні Марійка знову приходила до нього.

– Знаєш, з часом ми з тобою зустрінемось поза межами цього примарного світу. Я в це вірю. Ти тільки чекай і не втрачай надію. Я тільки не впевнена, що там тебе згадаю. Але ж ти допоможеш мені?

– Неодмінно, Марійко. Я з нетерпінням буду чекати на нашу зустріч.

  Після тих слів і тієї ночі дівчина перестала Миколі снитися.  Це було справжньою трагедією для хлопця. Він змарнів і перестав бути схожим на себе. Зранку до вечора він блукав містом, в надії зустріти Марійку в реальному житті.

  Одного літнього сонячного дня на вузенькій вулиці старого міста Микола побачив знайому постать.

– Марійко! Марійко! Зачекай!

– Хіба ми знайомі? Щось я тебе не пам’ятаю. І звідки ти знаєш моє ім.’я?

– Ми знайомі цілу вічність. Ти просто цього не знаєш.

– Вічність, кажеш? Ну, тоді пішли, а по дорозі розкажеш мені про ту вічність.

  І вона усміхнулась хлопцю тією чарівною усмішкою, яка не залишала сумнівів, що то і є та сама дівчина з безкінечних снів Миколи. Вони йшли поруч, а Микола все розказував і розказував Марійці про свої сни. А вона в свою чергу не переставала дивуватись звідкіля цей хлопець так багато про неї знає. Навіть те, що ніхто не міг знати, окрім неї самої. І зрештою вона повірила Миколі.

  Вузенькою вулицею старого міста йшла щаслива пара, і здавалось, що під їх ногами іскряться промені справжньої казки. А старе місто тим часом готувалось до чергової ночі, щоб дарувати іншим молодим людям сни незабутнього щастя.