Спадок древнього роду.

   В одному лісовому селі, історія котрого налічує тисячоліття, жила в старенькій хатині справжня відьма. Не з тих сучасних, які гадають на картах та здатні завдати людині лише дрібну неприємність. Подумки спалити чиюсь хату чи зробити людину зі втраченим розумом для неї було дрібницею.

  Такі здібності передавалися в її роду мабуть ще з тих давніх часів, коли первісні люди жили в печерах. І передавалися вони від бабусі до внучки, а доньки були звичайними жінками. І щоб зберегти свій відьмацький рід і захистити доньок від гонінь, їх підкидали в місті чужим сім’ям майже відразу після народження.

  Доньки виростали не знаючи нічого про свій рід. А коли вже їх донька, і внучка відьми, підростала, вона в день свого повноліття зникала і дивним чином з’являлася на порозі своєї бабусі з фразою: «Бабусю, я прийшла». Очі її ставали чорними, як темна ніч, і відьмацький рід продовжувався.

  Внучка відьми, проживаючої на даний час в тому селі, вже була зі своєю бабусею. І чим старішою ставала бабуся, тим більше здібностей отримувала внучка. В фіналі вона ставала невразливою. Саме ця надсила зберегла рід від багать інквізиції.

  Улюбленою справою внучки були польоти на мітлі. Що не дуже подобалося бабусі.

– Будь обережною, внучко. Остерігайся столітніх дубів. Вони для тебе небезпечні.

– Я не боюся тих дубів. Дерево, як дерево. Що воно може мені зробити?

– Не смій мені перечити. В місячну ніч дуб здатен забрати твою силу.

  І все ж таки це сталося. Олеся, як звали внучку, вночі при польоті на мітлі задивилася на місяць і врізалася в столітній дуб. Вона боляче впала на його коріння, і їй здалося, що дуб сміється з неї.

   Сівши на свою мітлу, Олеся хотіла продовжити політ, але не тут то було. Здібність до польоту була втрачена. А вдома на неї чекала розлючена бабуся.

– Тепер ти не можеш бути відьмою. Подивись в дзеркало, в тебе навіть очі сталі світло сірими. І ти не зможеш залишатися в селі. Це для тебе небезпечно.

– І що, я тепер ні на що не здібна?

  Видно було, що старій відьмі не хотілося відповідати на це запитання.

– Ну, як би тобі сказати. Матимеш одну незвичайну здібність. Але вона чужа для нашого роду. І я тобі не раджу її використовувати.

– Бабусю, то яка та здібність?

– Ти зможеш повертати до життя щойно померлих. В якомусь роді ти тепер янгол. Але сама ти будеш вразливою, як звичайна людина. Уявляєш, чим може обернутися для тебе твоя здібність? Тож тобі прийдеться жити звичайним людським життям. Завтра зберешся і поїдеш до міста, де тебе ніхто не знає.

– А я зможу повернутися до своєї матері?

– Можеш. Але ні слова, де ти була і що з тобою сталося.

  Олеся так і зробила. І як мати не намагалася дізнатися, де була її донька більше року і чому її очі стали ніби прозорими, Олеся мамі так і не призналася.  Вона закінчила курси крою і шиття, та й працювала собі в одній майстерні для пошиття одягу.

  Якось її хороша подруга, дістаючи нитки з високої полиці, впала з драбини і смертельно вдарилася головою об долівку. Медики швидкої розвели руками і забрали з собою вже мертве тіло подруги.

  Олесі ледь вдалося вмовити супроводжувати тіло подруги. В машині швидкої вона схилилася над бездиханним тілом і щось шептала, шептала. І через декілька хвилин її подруга відкрила очі.

– Зупиніть машину, ми вийдемо.

  Широко відкриті очі медпрацівників і скрип гальм довершили і так незвичайну картину. Але справжній шок був у співробітниць наступного дня, коли Олеся з живою подругою зайшла в приміщення майстерні.

  Вийти зі складної ситуації для Олесі цього разу виявилося легко. Мовляв, медпрацівники помилилися і то була лише тимчасова втрата свідомості навіть без струсу мозку.  Ніхто не звернув увагу на те, що очі Олесі стали трохи темнішими.

  Але смерть, яка до глибини душі вразила Олесю, знову випала на її долю. Якось повертаючись з роботи, вона стала свідком автомобільної аварії. Виживша в аварії мати ридала над своїм загиблим сином і не давала забрати тіло прибулій запізно швидкій. 

– Відійдіть всі!

  Слова Олесі прозвучали, як грім і примусили всіх розступитися. Вона схилилася над мертвим молодим хлопцем і знову щось шептала.

  Через декілька хвилин хлопець відкрив очі. 

– Ти янгол? Ти забереш мене  з собою?

  Олеся нічого не відповіла. Коли всі прийшли до тями, вона вже скрилася за поворотом вулиці, залишивши невимовну радість матері хлопця і безліч запитань натовпу.

  Але цим дана історія не закінчилася. Хлопець запам’ятав обличчя своєї рятівниці і днями шукав її на вулицях міста. Він тільки не впевнений був в кольорі її очей, Бо вони тоді зі світло сірих перетворились у просто сірі.

  Власне, Олесю знайти було не складно, адже вона поверталася з роботи тією ж вулицею. Їх зустріч була хвилюючою. Зрештою все закінчилося одруженням. Він її називав своїм янголом, а вона жартома відповідала, що вона відьма.

  Через рік в них народилася донька. Аж до самої старості вони прожили щасливе життя. Дочекалися, коли вже і їх білява світлоока внучка підросте. Але в день її повноліття замкнені двері квартири Олесі раптом самі відкрилися і на порозі з’явилася постать внучки. Тепер чорні, як ніч її очі зловісно поблискували.

– Бабусю, я прийшла…