В. Глинянський ДЕ СОНЦЕ З ДНЕМ СТРІЧАЄТЬСЯ

ДЕ СОНЦЕ З ДНЕМ

СТРІЧАЄТЬСЯ Мені в село бажається, У дні моєї юності. Можливо, щось там знайдеться, А може щось і збудеться.

Можливо там… Під вербами. Перша любов зустрінеться, І станеться щось з нервами, Та жаль. Ніщо не зміниться.

Лиш відіб’ється в пам’яті Життя, покрите мороком, І пом’яки зів’януті, Й дорога, вкрита порохом.

І чебрецеві запахи Дурманом вдарять в голову, Та ще ті владні забавки, Що нас морили голодом.

А ще долоня мамина, Що гладила нам голови, І відгукнуться драмою До нас слова промовлені.

Мені в село бажається, Туди, де світ весь сходиться

Де сонце з днем стрічається І жито добре родиться.

ДОБРИЙ ДЕНЬ Добрий день. Мої роки далекі.

З Вами зустрітися знов я хочу. Щоб спитати: «Чи мої лелеки У гнізді своїм ще скрекочуть?..»

Щоб на гойдалці погойдатись, Підлітати під саме небо, Сонцю прямо в лице сміятись: Просто так. Як тоді… Без потреби.

Щоб з любов’ю за руки взятись, У степи просто так побігти, Й ворогам прямо в очі сміятись. Та не знаю: чи зараз зміг би?..

Добрий день. Моя юність мила. Пригадай: як колись ми жили?.. Як долали невдач ми брили, І від зради і болю вили.

Добрий день. Моя вперта зрілість. Ти плугами пройшлась по долі. Ти вгризалась у років цілість І блукала в широкім полі.

Добрий день. Мої сиві роки. З Вами в піжмурки – ще зіграю. Подивіться: «Живий ще поки, Ще зустрінемось. Вас впізнаю».

Я візьму тоді ранець на плечі, Покладу туди свої роки І якісь, ще дитячі речі, Та й піду собі в світ широкий.

РІДНЕ СЕЛО Люблю в село я приїжджати,

Щоб цій землі віддати звіт, Де перший раз сповила мати, Де появився я на світ.

Туди, де вперше босі ноги Ступили кроком, ще малі,

Туди, де сходяться дороги Моєї рідної землі.

Туди, де найсиніше небо, Де часу зовсім інший біг, Де виникає завжди потреба Ступить на батьківський поріг.

Де жовті верби над ярами, Заліза шмаття по війні, І на руках мозолі в мами Про все нагадують мені.

Там люд простий веде розмову: Про хліб, про мову, про життя, – Коріння там і просить слово Якогось може каяття.

За те, що може забуваємо, Де ми родилися людьми, За ті слова, якими граємо, Які народжені з пітьми.

Я там завжди усім прощаю: Образи і потоки сліз, І яничарам, що штовхають Мій потяг чесний під укіс.

Лише собі я не прощаю, Що щось невстиг, недолюбив, Що рідко був у своїм краї, А може дещо й розгубив.

Та все ж, коли я приїжджаю У те село, у ті гаї, Я певен, що десь тут, я знаю, Коріння вкопані мої.

Коментарі

Гість: lyo Dnepr

118.07.11, 19:40

Oll@

218.07.11, 22:16

Ностальгія за малою Батьківщиною....

Геліос

318.07.11, 22:37Відповідь на 1 від Гість: lyo Dnepr

Дякую Лю за розуміння. Мені справді приємно почути добре слово, а воно (добре слово) в наші часи має велику вагу.

418.07.11, 22:42Відповідь на 2 від Oll@

Ностальгія за малою Батьківщиною....Я завжди радію, коли молоді розуміють і шанують старше покоління, бо це продовжує життя. Сердечно дякую Вам на добрім слові. Мої щирі вітання Вам і всім Тернополянам. З повагою.