О Хургада, Хургада… (ч. 2)

II.   І  ПОЧАЛОСЯ…

         О другій ми потрапили до свого номеру. Не лягли – упали на білі простирадла й  досить швидко потрапили в полон до Морфея. Тепер уже нам нічого не снилося, зовсім.

         Уранці нас розбудив не спів пташки, а настирливе свердління чи то дрилю, чи зварювального апарату. Я визирнула у вікно й побачила непривабливий ландшафт – частину готелю приводили в належний стан. Спустившись до рецепції, ми попросили інший номер, і нам навдивовижу швидко його поміняли.  Тепер наш балкон виходив на басейн, а номер був просторим і зручним.   Єдине, чистоти б побільше, але араби не дуже на ній зациклюються.

         Далі – прослухали чергову надокучливу лекцію туроператора «Алекс-туру» Ахмеда, який наполегливо впарював найдорожчі екскурсії, ледь устигли на другий сніданок, і нарешті отримали таке бажане, омріяне серед листопадової грязюки  море! Ми насолоджувалися ніжними доторками лагідного сонця,  м’якими хвилями Червоного моря і піщаним (!) берегом. Уклендавшись на біленькі шезлонги, закутавшись в оливкового кольору махрові рушники, аж тепер відчули себе білими людьми  - чистими, спокійними, вдоволеними. А надвечір нас чекала запланована подорож містом.

         Сонце сідає тут рано, після  сімнадцятої.  Тож перед вечерею ми покинули територію «Сигалу».

         Ви запитаєте, чи чіплялися до нас араби? Не те слово – приклеювалися намертво! Скільки чоловічих рук мене не мусолило впродовж доброго десятка років, а я дуже не люблю, коли порушують кордон моєї інтимної зони.  Гарячі арабські скакуни пропонували нам  доволі зрозумілою російською всілякі непотрібні речі: магнітики, шарфики, пашмини, туніки, футболки, рушники, сумочки із «справжньої крокодилячої» «шкіри». Оскільки вдома такого добра вистачає, то ми ввічливо відмовляли. Та продавці ніяк не хотіли розпрощатися з надією розкрутити наївних туристів на добрий десяток доларів, тому відволікали своїми «заморочками»: то просили підписати рекламний плакат, то дарували маленькі сувеніри на згадку, а один  прямо в тісному магазинчику  нахабно почав наносити доні маску на обличчя. Ми скористалися тим, що його відволікли покупці, й дали дьору, дорогою стираючи маску;  араб же  репетував нам услід своєю,  уже арабською, і, підозрюю, щось не вельми приємне…

         Останньою краплею було те, що за нами ув’язався абориген із зловісним виразом обличчя. Тягнув нас, як тузік грілки, в різні сторони, фотографувався, заманював у мало освітлені місця,  замовляючи нам зуби. Ми, дві дорослі тітки, по-справжньому злякалися, адже на моїй шиї привабливо красувався солідний золотий ланцюжок,  у вухах блищали сережки, і не дуже хотілося, щоб сьогоднішній вечір став поминальним для моїх цяцьок.

         Тож ми зробили несподіваний кульпіт й рвонули від  араба через дорогу, мов навіжені. То нічого, що услід ревіли авто, які в Єгипті навіть не роблять спроби пригальмувати, але нам було байдуже – різнокольоровими вогниками нас зустрічав рідний готель!