Профіль

ФРАНКО

ФРАНКО

Україна, Львів

Рейтинг в розділі:

Важливі замітки

Виставка творів Петра Марковича "Борислав Івана Франка"



        Петро Маркович народився 1934 року в селі Чорноріки Коростянського повіту (Польща). Навесні 1945 року його сім'ю було депортовано на східний Донбас. У 1947 році відбулося повернення на західні терени з поселенням у Бориславі.
1954 року вступив до Львівського училища прикладного та ужиткового мистецтва на відділ художньої кераміки. Потім навчався у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва. Педагоги з фаху: Р.Сельський, Б.Горбалюк, В.Черкасов. Закінчив його у 1969 році. Відтоді працює викладачем Львівського державного коледжу декоративного та ужиткового мистецтва ім. І.Труша.
У жовтні 2004 року відзначалося 70-річчя від дня народження Петра Марковича. До цієї події було приурочено персональну виставку художника "Борислав Івана Франка" у музеї Івана Франка. Зустріч з творчим доробком Петра Марковича принесла глядачам приємне враження. Більшість творів художника присвячена бориславській тематиці і пов'язана з творчістю І.Франка: з часами, коли Борислав славився видобутком нафти. У роботах головну роль відіграє не колористичний талант, а певна вихована школою культура, що містить у собі щонайсерйозніше ставлення до правди.
Петро Маркович віртуоз художнього шрифту. Шрифтові композиції та екслібрис - складова його творчості. Він учасник всеукраїнських та багатьох обласних виставок кераміки, графіки та екслібрису.
Сімдесять п'ять робіт, представлених на виставці, творять своєрідний світ, співзвучний особистості автора. Його характеризує серйозний ліризм і потреба етичної гармонії.
      1994 року в музеї етнографії відбулася персональна виставка Петра Марковича. У 2002 році його твори експонувались у музеї Івана Франка. Далі твори Петра Марковича були виставленні у музеї-садибі Івана Франка в Нагуєвичах та у Дрогобицькому краєзнавчому музеї. Понад двадцять робіт з бориславської тематики було подаровано музеєві Івана Франка і вони стали частиною постійної експозиції.
Представлена на огляд виставка зібрана з подарованих автором творів, що зберігаються у фондах музею та доповнена чисельними роботами станкової графіки з власних збірок Петра Марковича


.



































Історія відкриття надмогильного пам’ятника І.Франкові



     28 травня 1933 рік. Нарешті Іван Франко дочекався свого намогильника. Рівно сімнадцять років він чекав цієї миті. Сімнадцять літ українська громадськість мріяла про цей день і робила все, що було в її силах, щоб він настав. Шлях був довгий і нелегкий.
    У 1921 році, через п’ять років вічного сну у чужій гробниці, тлінні останки письменника знайшли спочинок у власному гробі. А пам’ятника не було. Хоч створений у ці дні Франківський комітет ставив перед собою і громадою мету до п’ятої річниці смерті поета поставити на його могилі надгробник. Усі газети Львова, а згодом і інші газети Західної України, надрукували звернення Комітету до українців збирати гроші на пам’ятник Франкові.
Але таку, здавалося б, ясну і самозрозумілу ідею – поставити надгробник – було не так легко здійснити, як це могло здаватись. Побудувати пам’ятник Франкові в той час було не просто. У Галичині бракувало достатньої кількості скульпторів. Це по-перше. А по-друге, широкі маси не були підготовлені до вирішення цього питання. Це й привело до того, що Комітет, керуючись, звичайно, найкращим бажанням, закінчився повною невдачею. Узяти хоча б те, що він доручив виконання проекту надгробника І. Франкові не скульпторові, а художникові І. Трушеві. У результаті були витрачені час і гроші, а пам’ятника не поставили.
    У 1926 році, відзначаючи 10-ту річницю смерті Каменяра, Комітет знову виступає із закликом продовжувати збирати кошти на пам’ятник. Цього разу – до всіх українців, які живуть не тільки в Галичині, а й за кордоном.
    Пожертвування почали надходити, але недостатньо, щоб можна було братися за роботу.









    Не поталанило Комітетові й з проектами. Якість проектів, що були надіслані на конкурс, викликала одне велике розчарування. Пам’ятника на могилі знову не поставили. Хоч у Харківському журналі «Всесвіт», № 10 (1926 р.) з’явилася світлина з підписом: «Пам’ятник І. Франкові, відкритий на могилі письменника у 1926 році». Насправді, це була фотографія погрудного портрета письменника роботи львівського скульптора А. Коверка3, який ще у 1924 році зробив цей портрет І. Франка, мріючи, щоб він став намогильником письменника. Погруддя було виконано в дереві і ніколи в інший матеріал не переводилось. Першим із галицьких скульпторів, хто ще на початку ХХ ст. звернувся до образу Івана Франка був М. Гаврилко. Згодом авторами скульптурних портретів письменника були Мар’ян Панасюк (1929 р.) і Елеонора Блох (1931 р.). У 1925 році скульптурний портрет І. Франка виконав український скульптор О. Архипенко, що проживав у Нью-Йорку, а у 1932 р. – Сергій Литвиненко.
І хоч конкурс проектів надгробника було продовжено ще на рік, результату це не принесло. Чомусь у конкурсів брало участь більше архітекторів, ніж скульпторів. І коли молоді митці намагались видобути з себе хоч з мізерним успіхом максимум уяви і енергії, старші поставилися до справи легковажно, без будь-якого завзяття.
   Весною 1928 року журі, не маючи змоги призначити першої нагороди ні одному з проектів, вирішило нагородити третьою нагородою проект, який представив на конкурс один із членів журі, що категорично заборонялося. Зчинився скандал, про який заговорила вся преса. Комітет опинився у тяжкому становищі: з одного боку два провали спроби побудувати пам’ятник, з іншого – недовіра громадськості.
Минуло стільки часу, затрачено стільки енергії і коштів, а справа не зрушила.
Згодом мистецтвознавець Микола Голубець у статті «Надгробник Франкові» напише, що «… коли брати до уваги низку безвартісних надгробників, розкинутих по цвинтарях усієї української території, і таких же пам’ятників-примітивів, поставлених західноукраїнською провінцією, переважно Шевченкові і Героям визвольної боротьби, то матимемо перед собою наш наближаючий «пам’ятниковий успіх» (Газета «Діло», 13. 05. 1932 р.).
Це було однією з причин, що народило думку запросити до конкурсу когось з-за кордону, хто б своєю творчістю міг дати хоч невелику надію на успішність такого кроку.
    Насамперед, звернулися до скульптора О. Архипенка. На жаль, він не був детально поінформований про характер пам’ятника, тому виготовив наспіх рисунок архітектурного проекту, який розходився не тільки зі смаком Комітету, але і з формальними в таких випадках вимогами. Відхилили також проект, який на замовлення виконав відомий український скульптор М. Бринський (1888 – 1958 рр.), який отримав освіту у Відні, і там прожив майже 40 років свого життя. М. Бринський – автор багатьох пам’ятників і скульптур. Наприклад, виконаний ним проект пам’ятника Т. Шевченкові для Харкова був удостоєний у 1932 році другої премії. В основу проекту пам’ятника І. Франкові автор поклав ідею вірша «Каменярі», але, як вважали члени журі, там не відчувалася сила духу І. Франка.
Проекти інших авторів, запропонованих на конкурс, були слабо пов’язані з проблемами тогочасного національного розвитку і, особливо, з мистецько-літературними процесами у Галичині, або носили характер побутовизму, як, наприклад, робота скульптора, що виступав під псевдонімом «Галичанин».
Минав час. Розтрачувалися на експерименти з трудом зібрані кошти, і громадськість, не бачачи кінця цій справі, перестала присилати гроші, доки з-за кордону не прибув до Львова молодий, талановитий і перспективний скульптор Сергій Литвиненко.
    Уже в грудні 1931 року він подав для огляду Асоціації Незалежних Українських Мистецтв і Товариства прихильників українського мистецтва проект намогильного пам’ятника І. Франкові. Цей проект найбільше відповідав вимогам, що їх ставив Комітет будови пам’ятника. Тому Комітет поставився до молодого скульптора з повною прихильністю. Цьому сприяли також схвальні відгуки преси про інші роботи митця.
     Бажаючи остаточно утвердитися у своїх думках, і, одночасно, лякаючись своєї некомпетентності, Комітет звертається до осіб, близьких до мистецтва і до мистецьких угруповань, з проханням висловити свою думку про проект, з яким вони мали можливість познайомитися як в оригіналі, так і з фотографії. Мистецьке журі підтримало Комітет. Було вирішено, що після врахування деяких незначних зауважень, проект скульптора С. Литвиненка можна затвердити.
Правда, деяким критикам проект здався занадто імпресіоністичним і не підходив на пам’ятник І. Франкові. Асоціація Незалежних Українських Мистецтв їм пояснила, що «через натуралістичну обрібку не досягається монументального проекту, про який ходиться в першу чергу… Надгробник мусить бути стильовий і монументальний і, крім синтези франківської творчості, повинен рівно ж бути, як документ часу, висловлений в мистецьких досягненнях сучасності»(журнал «Мистецтво», ч. 2 – 3, Львів, 1932 р.).
    Молодий скульптор, окрилений позитивними відгуками, з завзяттям узявся до втілення в життя свого проекту, ідея якого була провідною для літературної і громадської діяльності І. Франка – ідея каменярів-будівників. Моделлю фігури каменяра був студент-медик М. Загайдиківський.
Комітет міг на певний час відійти в сторону. Черга була за скульптором і громадськістю, яка повинна була матеріально підтримати його реалізацію.
Щоб люди могли краще познайомитися з проектом надгробника, Комітет видає поштівки з його фотографією, мріючи таким чином, з їх реалізації зібрати трохи коштів (як відомо, не вернулися навіть гроші, витрачені на їх видання). Будова пам’ятника з фундаментом, матеріалом, відлиттям фігур каменярів мала коштувати 30 тисяч золотих. Комітет мав готівкою лише 21 тисячу золотих і 3 тисячі примірників збірки творів І. Франка «Пісня і Праця», яку підготував і видав у 1926 році М. Возняк. Увесь дохід від її реалізації призначався на будову намогильного пам’ятника письменникові. Комітет знову виступає в ролі прохача. Під зверненням підписались: голова Комітету Василь Мудрий, члени: Ю. Мудрак, Д. Паліїв, М. Рудницький, доктор І. Свєнціцький, доктор М. Стехів.
Основним матеріалом пам’ятника був граніт і бронза. Відливати каменярів повинні були на Львівській ливарній фабриці «Йоліс».
Наглядати за якістю роботи ливарників Комітет створив спеціальну комісію з інженерів-сталеварів. І тільки після їх фахової оцінки Комітет міг прийняти надгробник і передати його у власність української громади. Ось що пише у своїх спогадах ливарник Дмитро Тирусь, якому фірма доручила цю почесну місію – відлити у бронзі каменярів на пам’ятник І. Франкові: «У роботі мені допомагав ливарник Тадей Олег. Скульптуру від мене приймали скульптор С. Литвиненко і голова Комітету» (Фонди музею Івана Франка).
   Але й тут не обійшлося без прикростей. Станіславська газета «Нова зоря» (редактор О. Назарук) виступила проти встановлення на могилі І. Франка пам’ятника і закликала людей не збирати гроші на його спорудження, бо це, нібито, поширюватиме культ І. Франка-атеїста. Газета «Діло» у відповідь на своїх сторінках друкує ряд спогадів і літературознавчих статей, які заперечують атеїзм письменника  і говорять про його глибоку віру у Бога.
Зовсім інакше поставився до цього питання також католицький тижневик «Неділя», який всіляко намагався сприяти цій справі. У своїй редакційній статті «Будуємо надгробник Франкові» газета наголошує на величі Івана Франка і говорить про його заслуги в національному пробудженні української нації: «… За всяку ціну, хоч би шляхом загальнонаціонального оподаткування, – пише газета, – мусимо доставити Комітетові фондів, без яких скорий хід праць над закінченням надгробника не дасть наслідків. Тому кличемо всіх, що завдячують Франкові непохитні основи громадськості і національно-політичного світогляду, оплатити довг вдячності пам’яті великого Каменяра» (журнал «Неділя», 29 червня 1932 р.).
З подібними закликами виступили й інші газети. Наприклад, газета «Діло» писала: «Могила Івана Франка чекала 16 літ на надгробник, який повинен бути нічим іншим, тільки скромною ратою на покриття цього великого довгу, що його має сплатити наше громадянство пам’яті свого найкращого сина. На жаль, наше громадянство не дуже переймається і просьбами Комітету будови, щоби бодай цю скромну і першу рату свого довгу вирівняти» (газета «Діло», 22 вересня, 1932 р.).
    Хоч повільно, але кошти, все ж таки, надходили. Наприклад, Організація українських робітників «Надія» з Перемишля прислала 200 золотих, «Маслосоюз» – 600 зол, Товариство українських письменників і журналістів імені І. Франка передало фондові 25 доларів, Товариство прихильників українського мистецтва – 200 зол, філії «Просвіти» у повітах – 250 зол. Роман Дмоховський «віруючий і практикуючий католик» вніс на будову пам’ятника 25 золотих і звернувся до галичан із закликом взяти участь у пожертвуваннях на цю благородну справу.
Учні Рогатинської головної української гімназії, директором якої був доктор Денис Лукіянович, влаштували академію на честь І. Франка і зібрали на будову надгробника 43, 72 золотих. На закінчення свята учні виступили з поетичним і глибоко зворушливим фрагментом із життя українських Січових стрільців за сценарієм Лукіяновича.
    Справа будови пам’ятника посувалася.



    Українські газети Львова регулярно інформували громадськість про хід роботи на Личаківському цвинтарі.
Комітет будови, обнадієний ходом робіт, навіть планував призначити відкриття надгробника на 23 жовтня 1932 року, а святочна Академія мала відбутися 22 жовтня. Робота біля пам’ятника була на викінченні, але, як завжди, не вистачало ще деякої суми. Реалізація марок з портретом І. Франка, медалей з його портретом, які виготовили бориславські робітники, принесла зовсім мало коштів.
    У музеї І. Франка зберігається гіпсова фігура коваля з молотом, у наковальні – отвір для пожертвувань. З такими «касами» ентузіасти йшли від села до села, з метою збору коштів розігрувалося в лотерею погруддя І. Франка роботи скульптора С. Литвиненка, але й це не спасало ситуацію. Тому відкриття намогильника треба було переносити на пізніший час. Однією з перших, що надрукувала припущення, що, напевно, доведеться перенести дату відкриття пам’ятника на пізніше, була газета «Неділя». А через деякий час Комітет будови на своєму засіданні поміняв рішення: «… З уваги на те, – сказано в ньому, – що досі не зібрано вистарчаючої кількості фондів на викінчення надгробника… і з уваги на те, що вокально-музична частина… вимагають довгого часу для належної підготовки – відкладається свято відкриття надгробника до травня 1933 року». Підписались: голова Комітету В. Мудрий, інженер Ю. Мудрак, редактор газети «Новий час» Д. Паліїв, доктор М. Рудницький, доктор І. Свєнціцький, редактор газети «Самоосвіта» М. Стахів.
Художня частина робіт була виконана. Залишалися суто технічні роботи на цвинтарі, пов’язані з оформленням скали і монтуванням фігур. Працювали вдень і вночі.
    День відкриття надгробника Іванові Франку наближався.
Майже за тиждень до цієї події газета «Новий час» писала, що промову на відкритті пам’ятника виголосить голова Комітету будови Василь Мудрий. Потім відбудеться дефіляда усіх учасників свята тільки перед пам’ятником, бо похід містом влада не дозволила. Газета повідомила також про те, що після відкриття пам’ятника, за розпорядженням Комітету, будуть продаватися значки з зображенням надгробника – металеві по 50 сот, і жовті по 40 сот.
У Львові розпочалися святкові заходи, присвячені відкриттю намогильника Каменяреві.
    За день до цієї дати, тобто 27 травня 1933 року, в Успенській церкві, куди часто за життя навідувався І. Франко, відправили панахиду.
Заходом Комітету будови пам’ятника також відправили панахиду по І. Франкові, відбулася читана Служба Божа. Панахиду відправляли: парох церкви отець Дем’ян Лопатинський, о. Бозюк, о. Громницький, о. Дзерович і о. радник Василів. На відправі співав хор «Сурма» під диригуванням І. Охримовича. На панахиді була родина Івана Франка.
    У залі Музичного товариства НТШ засідала Академія всіх секцій товариства. Збори відкрив голова НТШ доктор В. Левицький, наголосивши на особливих заслугах І. Франка, зокрема для Наукового товариства імені Т. Шевченка. З доповідями про письменника виступили доктор І. Свєнціцький і доктор Я. Гординський. Усіх членів товариства запросили завтра взяти участь у святі відкриття надгробника.
Великий святковий концерт під диригуванням М. Колесси і А. Рудницького відбувся у суботу 27 травня в залі кінотеатру «Атлантік».
Слово про великого письменника виголосив Богдан Лепкий.
    Поезії Івана Франка з великим натхненням прочитав актор Геник Березовський.
Відділ товариства «Просвіта» оголосив, що відкриття пам’ятника на Личаківському цвинтарі відбудеться 28 травня о 9 годині ранку. А за три дні до його відкриття технічна секція Комітету будови надгробника повідомила, що відкриття пам’ятника переноситься на 7. 30 ранку. Видно, це було пов’язано з побоюванням напливу великої маси людей. Ще скоріше (25 травня) газета «Діло» писала: «З огляду на обмежене місце на цвинтарі, на цвинтар може ввійти лише невелика частина учасників свята, які будуть допущені: рідні пок[ійного] Івана Франка, члени Комітету, члени парламентарної репрезентації, делегати центральних установ і організацій, гості з-поза границь Галичини, делегати повітових установ і члени хорів та оркестр, які виконують похоронні точки на цвинтарі». На цвинтар пропускали тільки за спеціальними Легітимаціями Комітету будови пам’ятника за підписом голови Комітету Василя Мудрого, секретаря Івана Полюги і круглою печаткою Комітету (одна з таких Легітимацій є у фондах музею Івана Франка). Виняток було зроблено лише для груп з Дрогобицького повіту, як родинного повіту І. Франка.
    Відповідальними за проведення свята на Личаківському кладовищі були поет Володимир Макарушка, Петро Петрик і колишній старшина УГА Михайло Клименкевич. Програму свята склали Левко Лепкий, Василь Сафронів-Левицький і Роман Пашківський. Технічна секція Комітету мала стежити за проведенням свята і допомагати гостям орієнтуватися в місті.
   День 28 травня 1933 року з самого ранку був ясним і теплим.
Вулицями Львова йшли люди до Личаківського цвинтаря. Йшли колони «Соколів», «Каменярів», хлопців і дівчат, робітників, селян, інтелігенції.
«На вулицях у тихий ранок, – писав Федір Недільський, – стоять тихі ряди. Жива зелень вінків, золото написів і червоних гарасівок і райдуга стрічок на дівочих одягах. Коли стати при брамі Личаківського кладовища і глянути перед себе – то на всіх вулицях, що збігаються до тої пристані смерті, видно море голів, що довгими смугами губляться десь ген у далечині» (газета «Неділя», 4. 06. 1933 р.).





   Задовго до призначеної години відкриття пам’ятника біля нього зібралися члени Комітету будови разом із його автором – скульптором Сергієм Литвиненком, члени найближчої родини письменника, представники українських центральних установ, гості з Волині, Буковини і Закарпаття, представники преси.
Настрій у всіх був святковий. Була восьма година ранку, коли голова Комітету будови пам’ятника Василь Мудрий виступив з промовою, яка через мегафони розносилася ген далеко за межі цвинтаря.
   З огляду на те, що текст його виступу після 1933 року з ідеологічних міркувань ніде не друкувався, ми вирішили, з деякими скороченнями, запропонувати його тут:
   «… Ніякі, ні чужі вороги, ні свої темні сили, ні тюрми, ні переслідування не спиняли цього великого каменяра ломити скалу темряви, пересудів, ренегатства і некультурності у нашому народі. Повний віри у перемогу правди, не випускав ні на хвилину молота з рук і вливав цю віру у серця інших:
«Лупайте скалу, – кликав, – нехай ні жар, ні холод не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу й голод, бо вам призначено скалу сесю розбить!»
У такій надлюдській праці і боротьбі за поступ і правду шукав виключно тільки заспокоєння свого громадського і суспільного сумління, бо передусім громадські і суспільні справи були гідними виповнити зміст його життя. «Суспільна праця утяжлива. Зате ж вона плідна, та головно – вона одна лиш може заповнить без дива життя людини, бо вона одна всіх сила, всіх дум чуття, стремління людини жадає, їх вичерпує до дна».
Ясно, що хто так розумів життя і такі ставив до нього вимоги, в того було або дуже мало або зовсім не було місця на заходи для угрунтування особистого життя і забезпечення особистих вигод. Франко жив і працював для інших, а особисті приватні справи стояли у нього на задньому далекому плані. Вони були в тіні. І тому він каже про своє життя: «Я згадую минулеє життя спокійно та без радості, без туги, одно із нього виніс я чуття, що я не був у нім щасливим другом».
Здавалося б, що саме тепер повинен нас усіх томити сором за те, що перетерпів великий покійник несправедливо від наших деяких груп громадян за життя.
… Відкриваючи нині від Комітету будови надгробника Іванові Франкові і передаючи його українському громадянству, нехай мені вільно буде підкреслили, що цей надгробник здвинула нашому громадянинові і поетові вся українська живуча рать, та сама рать, що боролась і гинула за його ідеали, що томилась і кровавилась на всій широкій українській землі за здійснювання його заповітів, та сама рать, що йшла і йтиме «у мандрівку століть з його духа печаттю», та сама рать, про яку він писав:
І підуть вони в безвість віків,
Повні туги і жаху,
Просувати в ході духові шляхи
І вмирати на шляху
(Газета «Діло», 29 травня 1933 р.)
    Після промови, В. Мудрий під звуки музики, відслонив зелене покривало з пам’ятника. Перед взором тисяч людей стали могутні постаті каменярів, що «лупають сю скалу». Над цвинтарем залунав могутній спів зведених хорів «Сурма» і «Бандурист» під керівництвом Івана Охрімовича. Заспівали «Ви жертвою в бою» і «Присягу Богові». Обидві композиції Станіслава Людкевича.
Першими приступили до могили робітники Дрогобицького повіту, які привезли срібну урну з землею з місця, де стояла хата у Нагуєвичах, у якій народився Іван Франко.
   «Туристичне товариство «Підгір’я» в Дрогобичі, – згадують учасники цих подій, – рішило закупити срібний кубок і невеличку посуду з кришкою. В цій посуді мала бути вміщена жмінка землі, де стояла рідна хата поета в Нагуєвичах. На срібному кубку вигравірували відповідний напис [Рідна земля Івана Франка]. Кубок, з вміщеним у нього посудом з землею, мав передаватися з Нагуєвич до Львова естафетою наколісницької секції… Велосипедисти Роман Сасик і Нестор Коцюба в’їхали коло 10 години на Личаківський цвинтар, де передали кубок голові Комітету будови пам’ятника, який посуд з землею закопав у могилу, а кубок передав (здається в Український Національний музей у Львові (Фонди музею Івана Франка). Сьогодні кубок зберігається у Франковому музеї.
Під час урочистостей біля самого пам’ятника стояли рідні І. Франка: син Тарас з дружиною Катериною і доньками Зиновією і Любою, дружина Петра Ольга і їх доньки Віра й Іванка, а також дочка Ганна, що приїхала на відкриття надгробника з села Довге на Закарпатті, де вона тоді мешкала зі своєю родиною. Дружина Івана Франка Ольга Федорівна через тяжку хворобу на відкриття пам’ятника чоловікові прийти не змогла.
Були присутні також письменник Василь Стефаник і композитор Василь Барвінський.
По закінченні офіційної частини розпочалася дефіляда перед пам’ятником, що тривала півтори години. Перед могилою письменника пройшло більше 20 тисяч людей. Першими йшли діти у барвистих українських строях, серед них внучки великого І. Франка. Повз могилу йшли повіт за повітом, громада за громадою, установа за установою – майже всі з національними прапорами або з вінками.
Першою поклала до підніжжя пам’ятника вінок із живих квітів Франкова родина. У музеї письменника експонується шарф із цього вінка з написом: «Найдорожчому Татові і Дідові – діти і внуки». Потім ліг вінок від українців Канади. А далі вінки від кожної організації, від кожної групи. 130 вінків з усіх боків огорнули пам’ятник письменникові.
    Хоч в оголошенні  писалось, що вінки мали бути тільки із зелені або з живих квітів, були й винятки. Наприклад, робітники Борислава принесли металевий вінок у формі дубового листя з китицями калини. Зверху на вінку – два переплетені металеві молоти. Жителі Миколаєва поклали вінок із позолочених ялинових шишок, що символізували нев’янучу, невмирущу силу Франкового слова і духу. Вінок із законсервованих пальмових гілок – від жителів Яворівщини. На білих клаптиках полотна, що були прикріплені до вінка, – печатки організацій і прізвища людей, які жертвували гроші на вінок. Усього 194 підписи. Внизу – металева пластинка з написом: «Яворівщина. 28 травня 1933 рік». Ці вінки зберігаються у нашому музеї.
Щирі вітання з нагоди такої визначної для всієї нації події прислали українці, яких доля закинула далеко поза межі Галичини. З Праги свої вітання надіслали: Український Вільний університет за підписом ректора д-ра І. Горбачевського, Український жіночий комітет, Союз українських журналістів і письменників на чужині, Деканат факультету права і суспільних наук Українського Вільного університету, Товариство українських інженерів, Центральний Союз українського студентства, Український Січовий союз, Український Академічний комітет, Український Високий Педагогічний інститут ім. Драгоманова.
З Польщі: Український центральний комітет (Варшава), Відділ українського культурного комітету в Торуні, Українська Колона в Ченстохові. З Болгарії прийшло вітання від зорганізованої української еміграції (Софія).
    Особисті привітання прислали: письменниця Уляна Кравченко із Перемишля, професор д-р Іван Зілинський із Кракова, д-р Дмитро Левицький і Торгаштайн із Австрії, президент ЗУНРу Євген Петрушевич, Проць Іван і Володимир Бандрівський із Берліна, а також багато вітань від українців із Закарпаття (Угорщина).
Але, на превеликий жаль, у цей визначний день були не тільки квіти, а й каміння. Гурт молоді, якій не сподобалась участь  у святі луговиків, вирішила на цвинтарі висловити свій своєрідний протест. Не говорячи про те, що перед могилою такого генія українського народу мав право скласти поклін кожен, хто цього прагнув. Адже на відкритті пам’ятника Франкові були представники й інших національностей: поляки, євреї, чехи та ін.
Всі, хто прийшов на відкриття надгробника великому українцеві, міг сповна виконати свій національний і людський обов’язок перед могилою Каменяра.
Наступного дня після всіх тих подій Комітет будови надгробника І.Франкові на своєму засіданні одноголосно прийняв постанову , в якій стверджує, що бажанням і метою Комітету «було дати змогу всьому  українському громадянству віддати поклін і шану пам’яті генія української нації та найкращого сина Галицької землі. З уваги на те, ніяка українська національна група не могла бути позбавлена права участі у святі. Тому Комітет не може брати ніякої відповідальності за останні жалюгідні події, які, на сором, вийшли від частини впорядників, що добровільно зголосилися до сповнення такого почесного громадянського обов’язку. До речі, до останніх днів вони бойкотували відкриття пам’ятника, аж перед самим відкриттям звернулися до Комітету з просьбою взяти їх «до удержування порядку під час свята, щоби лиш дістати відзнаки упорядників. Це ще раз говорить про те, що ця акція була спланована заздалегідь.
Комітет будови пам’ятника також доручив керівництву технічної секції, яка несла відповідальність за порядок на цвинтарі в день відкриття  пам’ятника, взнати прізвища учасників тих прикрих подій, і в найкоротшому часі назвати їх українській громаді і дати їм відповідну оцінку.
    Родина Івана Франка висловила щиру подяку голові Комітету будови пам’ятника Василеві Мудрому і всій українській громаді за спорудження пам’ятника, гідного Франковому генію, і влаштування величавого свята в честь його відкриття.



    А ілюстрований журнал української молоді «Українське юнацтво» ( №2, червень, 1933 р.) висловив жаль, що Комітет, зробивши таку велику роботу, не подбав про те, щоб було « злагоджено… окрему могилку в церкві та прикрашено її терновим вінцем з китицями червоної калини! Чей же на це заслужив собі автор «Мойсея»? Подібно і при відслоненню надгробника зроблено кривду нашому Каменяреві, не дбаючи бодай про звичайне посвячення надгробника».
Втішно, що свято відкриття пам’ятника Франкові не закінчилося одним днем. Ще майже два тижні організовано йшли делегації з інших міст, учні шкіл з вінками і квітами на його могилу, клялися вірно служити його ідеям. А священики відправляли по ньому панахиду й освячували намогильник.
Пам’ятник Франкові став окрасою Львівського цвинтаря. «А той надгробний граніт, – писав Р. Купчинський, – це тільки дрібна частина скали, яку лупав найбільший Каменяр галицької землі» (газета «Діло», 28 травня 1933 р.).
   Тепер «два велетні української культури – один з Великої України, інший з Галичини протягують собі руки. Коли стати над Збручем і глянути на Наддніпрянську Україну – Шевченко, коли на Галичину – Франко. два огненні стовпи рідної літератури, яким нема рівні. Пройшли літа, пройдуть роки, а їхнє полум’я не погасне. Навпаки – розгоряється і буде розгорятися ще більше». Так писав про двох геніїв української літератури в день відкриття надгробника Іванові Франкові на Личаківському кладовищі у Львові  Чіпка Галактіон (Роман Купчинський) (там само).


м. Львів                                                                                                                                                                                                          Зиновія Стець


«Іван Франко у творах художника Івана Крислача»






       Заслужений художник України Іван Крислач художник-графік. Його творчість - це конструювання та ісюстрування книги, але мабуть найважливішим твором в його житті - це довершення будови церкви у рідному селі Станимирі Перемишлянського району Львівської області, яку односельчани почали будувати ще у 1939 р. Є в нього така фотографія, де він тримає в руках макет білостінної церкви - макет, який він виготовив власноручно, аби сільським майстрам було легше здійснити задум архітектора Ярослава Філевича. Вісім довгих років і храм завершено. Багато праці і мистецького хисту доклав Іван Крислач, для остаточного завершення будови - це ведення будови, проект розписів, вітражі, мозаїка, хрести, а іконостас майже повністю творіння його рук. Іван запросив до Станимира митців зі Львова, зокрема скульптора Емануїла Миська, тоді ректора Львівської національної академії мистецтв, і Бориса Возницького - Героя України, директора Львівської галереї мистецтв. Вони схвально оцінили не лише ентузіазм свого колеги і його односельчан, а й високімистецькі якості храму. Борис Возницький сказав: "Це є одна з 300 нових церков, яку можна показувати як зразок: по-перше - класична архітектура і в гармонії з нею прекрасні розписи та іконостас Івана Крислача, які по праву є продовженням неовізантиїзму М. Бойчука, Ю. Мокрицького".
      Іван Крислач гордий з того, що йому вдалося здійснити у чистоті проект архітектора. Бо він сам дуже добре знає, як почувається мистець після чийогось безцеремонного вторгнення в його творчий задум. А такого в житті Івана Крислача було більш ніж достатньо. Та попри все ним ілюстровані книжки виходили - і "Захар Беркут", і "Бориславські оповідання" Івана Франка і новели В. Стефаника, М.Яцківа, скоромовки С. Руданського - Крислач був відданий українській класиці. А із сучасників радо ілюстрував дитячі книжки М.Петренка, Б.Стельмаха, П.Козланюка, А.Волощака. І знову франкові "Абукасимові капці", - розкішне, як на той час, багатоілюстоване видання, що на одному із республіканських конкурсів було удостоїне другої премії. Крім книжкової справи, ще одна грань його творчості -станкова графіка. Він у Львові - місті графіки -справедливо вважається одним з визнаних майстрів цього мистецтва. Ліногравюра, офорт, літографія - їхню технологію він опанував досконало. Особливо, що стосується ліногравюри. Тут його різець упевнений і натхненний, штрих і лінія чисті, вишукані і співучі, чи то йдеться про значний формат, чи ілюстрації до книжок, чи мініатюрні гравюри до поштових марок для пошти України.
Популярність у станковій графіці І.Крислача почалася із образу Кобзаря. 10 березня 1964 р. Львівська молодіжна газета видрукувала портрет Тараса Шевченка на першій сторінці, по всій ширині її - від краю до краю - Тарас Шевченко задумливий, суворий, урочистий. Це був рік святкування 150-ліття від дня народження Тараса Шевченка. Навіть всесоюзний журнал "Юность" видрукував цю ліногравюру до статті Івана Драча "Син вольності".
      Окремий розділ у творчості І. Крислача займає екслібріс, які залюбки творить для своїх друзів та знайомих і для тих, кого хоче вразити несподіваним сюрпризом. Так було з Олесем Гончаром, якому він надіслав книжковий знак до ювілею. Козак з шаблею захищає поруйнований собор - явний натяк на автора і його мужній "Собор". Письменник віддячив книжками з теплими словами автографів. Створив Крислач екслібріс і для книгозбірні нашої славетної "Могилянки" -його роботу на міжнародному конкурсі було визнано найкращою.
Не дивлячись на роки Іван працює плідно. У 2007 році виконаний портрет Соломії Крушельницької, Василя Кука. У 2008 році вийшли з друку книжки з його оформленням та ілюстраціями: Ілько Колодій "Гопачок", Микола Гоголь "Тарас Бульба", Зінаїда Левицька "Прибитій дорозі". Трипних "Крути" присвячений тим, що полягли за волюУкраїни.
      Автопортрет із храмом... з книгою... навряд чи Іван такий чистолюбивий, щоб клопотатися, як подати себе нащадкам. Він більше стурбований тим, як відчинити двері до храму краси, храму національної культури своїм сучасникам. І, здається, тут йому багато що вдалося.
Василь Глинчак





















     Іван Крислач... Жива легенда мистецького світу сучасності. Рвійний, як вітер; юний, як вічне тривання життя, він вривається своєю енергією у елегійну повінь імпрез та презентацій, вечорів та зустрічей, таким свіжим і неперевершено цікавим дійством слова. Однією своєю присутністю розбурхує мляву атмосферу зустрічей.
     Аристократично вивершений у слові і дії, він дивно задивлений у себе і у... будучину. Здається, просто носить її у серці, як бажання високого світу доско¬налості. У плині його рисунків - пульсує оте довершене прагнення досконалості світу як найбільшого блага. Вміння відчувати поєднання лінії і форми - складає особливий художній світ Івана Крислача, який народжує мелодію чуття. Пульсуючий, почасти просто оголений нерв його малюнків рвійно не передбачуваний. Зорі скапують у долоні, ховаються за розкішні сувої прив'ялого листя; вітри розколихують калинове гілля. І бажання поколихати зорю у долонях, впіймати все це одночасно, в одному семантично-часовому ключі.
    Ця новелістична заглибленість композицій диво-творів Івана Крислача складається у романістично вивершену епоху внутрішньої візії часу. Його роботи відзначаються заглибленістю у внутрішній світ речей та явищ. Тут дихає вічне Франкове бажання: знайти таку ноту, що "міліони порива з собою". А таки порива. Споглядаємо роботи Івана Крислача - і щось особливо урочисте народжується у душі. Відчуття свята, вічного пориву до світла, до довершеності.
    Львів впізнає свого Маестро. Він летить на його крилах, на крилах його високого мистецького лету. І зорі, зорі падають у розкрилля його мистецьких робіт. І він виколихує їх у долонях. І відпускає у простір часу, аби світили людям своїми неповторними гранями.

Марія Якубовська



Музей Франка



Історія створення та діяльності музею

        Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка створено згідно з  постановою Ради Народних Комісарів УРСР від 8 травня 1940 року.
        Музей відкрито 10 жовтня 1940 року  у   будинку,  в  якому  І.Франко  прожив останні чотирнадцять років. Під час Другої світової війни музей не діяв. Його працівники під керівництвом відомого науковця М.Деркач  перевезли експонати частинами до Національного музею, міської бібліотеки та Наукового Товариства ім. Т.Шевченка.  У травні 1944 року    на подвір’ї музею розірвалася  бомба, будинок було дуже пошкоджено. Музей відновлено і відкрито для відвідування у липні 1945 року.
Першим директором музею був син письменника Петро, згодом музеєм керували:  поет, знайомий І.Франка П.Карманський (1944-1946), син Тарас (1947-1949), громадсько-політична діячка М.Кіх (1959-1970), син українського письменника В.Стефаника С.Стефаник (1970-1980).
Експозиція музею  знаходилася  у двох будинках: у меморіальному («Життя і творчість І.Франка») і в сусідньому будинку М. Грушевського («Значення творчості письменника і вшанування його пам’яті»),  що був переданий музеєві у 1944 році.
     У 1986 у будинку І.Франка відповідно до спогадів доньки Анни Франко-Ключко, синів Петра і Тараса та знайомих письменника відтворено меморіальну квартиру.
    У 2006 році до 150-річчя від дня народження І.Франка у музеї створено дві нові експозиції – «Родина Івана Франка», розміщена у двох кімнатах на другому поверсі будинку письменника,  та літературна.
У 1998 році в будинку М.Грушевського відкрили його музей. Літературна експозиція музею Івана Франка була створена у сусідньому будинку, який побудований у 1924 і був власністю польського  підприємця  А.Ув’єри. У 1939-41 роках   тут проживав Петро Франко. З приходом німців мешкав німецький староста, за радянських часів будинок належав військовим структурам. Тепер тут розміщені фондосховища, виставкові зали та літературна експозиція.
    Музей організовує і проводить щорічні «Франківські читання», на яких з франкознавчими доповідями виступають співробітники музею та інших наукових установ.
     З 2000 року виходить щорічний «Науковий вісник музею Івана Франка у Львові», у якому публікуються, в  наукові праці співробітників музею,   дослідження, листування з І.Франком, спогади про нього,  хроніка діяльності  музею.
    З 1993 року у музеї запроваджено щорічні у травні Дні пам’яті І.Франка. У «Франковій вітальні» організовуються  виставки, проводяться літературно-мистецькі зустрічі, свята, вечори.
    З 1993 музей очолює Р.Горак – член Національної спілки письменників України, лауреат премій ім. І.Франка  та ім. акад. М.Возняка, лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка заслужений працівник культури України.

Теплоход «Иван Франко»

Больно смотреть на смерть судов, я Ивана Франко еще с детства помню, мог бы еще жить....
Короткая история судна:
15/06/1963 Заложен на верфи.
07/10/1964 Испытательные рейсы.
Доставлено 14 ноября 1964 на Черное море и передано в ЧМП, Одесса, СССР.
Добавлено в состав круизных судов ЧМП.
1997 Продано Polluks Shipping, Кингстаун, Сент-Винсент. Переименован в "FRANK".
21/07/1997 Прибыл в Аланг, Индия для разделки на металлолом.









 Страна постройки: ГДР
Место постройки: Mathias Thesen, Висмар
Год постройки: 1964
Длина наибольшая, м.: 176,14
Ширина наибольшая, м.: 23,6
Осадка м. : 8,11
Brt/ Dwt. 19861/ 6007
Машина: Два 7-цил, Sulzer Werkspoor дизеля.
Мощность: 15666 kW.
Скорость узлов: 20,4
Пассажировместимость:
- каютная: - 750
- палубная: - 500
Численность экипажа, чел.: 347
Автомобиле-вместимость: 26 (до переобору-дования)
IMO 5415901

В 1964 - 1972 гг. на верфи им. Матиаса Тезена в ГДР были построены для ЧМП и БМП пять судов неограниченного района плавания типа „Иван Франко". Из них 3 судна: «Иван Франко», «Тарас Шевченко», «Шота Руставели» - поступили в ЧМП, а остальные два: «Александр Пушкин», «Михаил Лермонтов» - в БМП.
Суда типа „Иван Франко", несмотря на грузопассажирскую концепцию в 70-е гг. составили основное ядро круизного флота. Надежные в эксплуатации они обеспечивали рентабельную работу во всех формах эксплуатации при полной загрузке. В 1972 г. началось переоборудование судов этого типа, которое было продолжено в последующие годы. На первом этапе переобору­дования были расширены общественные помещения в результате сокращения грузовой функции, установлены успокоители качки. На втором этапе была дооборудована часть пассажирских кают, не имевшая ранее индивидуальных санблоков и проведена общая модернизация интерьеров кают и общественных помещений.
Будучи однотипными по конструкции, лайнеры различались художественным оформлением внутренних помещений. Суда «Александр Пушкин» и «Михаил Лермонтов» были оформлены в традиционно русском стиле, «Иван Франко», «Тарас Шевченко», «Шота Руставели» в национальном украинском и грузинском стилях.
Суда типа «Иван Франко» совершали круизные рейсы во всех районах мирового океана. Лайнеры работавшие в ЧМП преимущественно обслуживали Крымско-кавказскую линию и совершали океанские круизные рейсы.
Так уж случилось, что слова «первый», «впервые» сопутствовали «Ивану Франко» мно­гие годы его биографии. Это было первое, головное судно серии из пяти первоклассных, по тем временам, океанских лайнеров, спущенных на воду в Висмаре (ГДР).
Человеком, стоявшим у истоков рождения нового судна, его первым капитаном был Михаил Иванович Григор. Он не только формировал и возглавлял первый кол­лектив «Ивана Франко», но и участвовал в разработке про­екта судна.
В экипаж «Ивана Франко» — первого крупного пасса жирского лайнера страны — были направлены классные специалисты, лучшие моряки пароходства: главный механик Г.Я. Ермошкин, старший электромеханик Д. А. Белов, старпом А.И. Макоед, пассажирский помощник капитана Л.Н. Кялова, помощник по ПТЧ Е.Н. Подгорный, боцман В.Л. Ясинский, столяры В.П. Веселовский, Н.А- Лупашко и другие.
Перед экипажем «Ивана Франко» была поставлена трудная и почетная задача — новому лайнеру предстояло завоевать признание зарубежных туристов, стать полноправным участником между­народного туристического бизнеса где признанными монополистами были тогда судовладельцы Греции, Италии, Норвегии, других запад­ных стран. И он справился с этой задачей.
Появление на круизном рынке нового лайнера высокого класса положило начало развитию отечественного пассажирского флота, рождению новых туристических линий в районе Средиземного моря, а затем и в других рай­онах Мирового океана.
Коллектив быстро освоил новую технику, опыт «Ивана Франко» в дальнейшем пере­давался на новые суда серии, а затем и на другие пассажирские лайнеры. Особый, «франковский» сервис, доброжелательная атмосфера на борту, отличная морская выучка экипажа, прекрасная кухня принесли популярность «Ивану Франко» на международном фрахтовом рынке, а с ним и другим нашим судам.
В заграничном списке фирмфрахтователей «Франко» — известные компании: «СТС», «Транстур», «Гранди Виаджи», «Райзебюро», «Средиземноморский клуб», «Италнорд», «Трэвел Плэн», «Зееадлер Кройцфартен». Прочные деловые многолетние связи установились с та­кими авторитетными фирма­ми, как «Неккррман», «Италтурист», «Ян Райзен».
Первым из советских пассажирских судов «Иван Франко» совершил в 1966 году пла­вание через Атлантику к Малым Антильским островам. Моряки судна были первыми людьми нашей страны, побывавшими на островах Антигуа, Кюрасао, Тринидад, Гренада...
Первым из наших судов пришел «Иван Франко» в порты Аяччо и Бастия на острове Корейка, Ольбия на острове Сардиния, первым прошел норвежскими фиордами. Впервые после гражданской войны в Испании и падения в 1938 году Испанской ре­спублики порты этой страны посетил теплоход под нашим флагом — Барселону, Кадис, Пальму, Маон...
Первопроходцы международных пассажирских морских линий продолжали осваивать новые для наших судов районы плавания. Южная Америка, Австралия, Новая Зеландия, Новая Каледония, экзотические острова Фиджи, Самоа, Новые Гебриды, Таити, Тонга, Раратонга... Теплоход совершил несколько «кругосветок», побывал в зоне айсбергов и районах китового промысла Антарктики, про­шел известный жестокими штормами пролив Дрейка, до льдов в районе Шпицбергена...
Быть первыми — всегда нелегко. Успешной работе экипажа способствовал хороший микроклимат, установившийся здесь с первых дней. До­брая, «франковская» атмосфера, доброжелательность и мягкость во взаимоотноше­ниях, ставшие на судне традиционными, — во многом это заслуга первых руководите­лей судна, капитанов М.И. Григора и Ю.А. Орлова, первых помощников Ф.В. Виног­радова и Т.К. Тупицына, а также капитана В.П. Давыдо­ва, возглавляющего экипаж с ноября 1979 года пятнад­цать лет.

http://ships.at.ua/news/kto_ugrobil_chmp_byt_li_ukraine_morskoj_derzhavoj/2010-06-30-3
http://ships.at.ua/forum/5-130-1
http://moryakukrainy.livejournal.com/615633.html


120-річчя від дня народження Олени Степанівни

Бо пора се великая єсть:
     У завзятій, важкій боротьбі
     Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь,
     Рідний краю, здобути тобі!  
                                 І.Франко


 7 грудня 2012 року Львівщина святкуватиме 120-ту річницю від дня народження Олени Степанів-Дашкевич.




    Олена Степанів - одна з тих славетних жінок в історіїУкраїни, котра багато зробила для незалежності нашої держави. Її ім’я ставлятьпоряд з такими жінками, як Маруся Чурай, Олена Теліга, Настя Лісовська. Цюнапрочуд сміливу і стійку дівчину зі священичої родини не лякали ніпереслідування, ні мордовські табори. Вона відважно стояла в рядах січовогострілецтва.
   Олена Степанів народилась у 1892 році, випускниця Львівського університету.Саме там вона познайомилась з багатьма молодими українськими патріотами, яківідвідували молодіжні військові формування в очікуваній у майбутньому боротьбіза незалежність нації. 13 січня 1915 року австрійська газета ”Neues WienerTagblatt“ опублікувала величезну статтю про Олену Степанівну з її портретом напершій сторінці і описом як українська молода жінка-патріот відважно боретьсяна фронті Першої Світової Війни. В зимовій сомпанії 1914-1915 рр. В Карпатахвона в складі 2-го батальйону УСС прийняля участь в рейді по тилам російськихпозицій, ціль котрого була розвідка і потреба відвернути увагу від основнихсил. Кожного дня батальйон долав в горах, при нелегких зимових умовахпересування, до 60-ти кілометрів. 10 листопада 1914 року командир австрійськоїдивізії генерал Флейшман, котрому були підпорядковані й Українські СічовіСтрільці, вручив медалі ”За хоробрість “ 2 класу двом жінкам УСС – СофіїГалечко і Олені Степанів. В травні 1915 року Олена Степанів була призначенакомандиром стрілецького відділу (40 чоловік) у 2-му батальйоні і прийнялаучасть в боях на схилах гори Маківки, де російські війська були розбиті тавідкинуті назад. Наприкінці травня 1915 року їй присвоєно звання хорунжого(молодшого лейтенанта) і нагороджено срібною медаллю ”Tarferkeit“. Трагедійнимвипадком 31травня в запеклих затяжних боях вона разом з групою інших українцівпопала у ворожий полон і провела тяжкі для неї дні у російському таборі длявійськовополонених в Оренбургу, а потім у Ташкенті, де відсутні булиелементарні норми санітарії. І тільки в липні 1917 року, дякуючи стараннямЧервого Хреста, вона була звільнена і через Петербург, Фінляндію, Швецію іНімеччину дісталася до Відня. Столиця зустріла її почестями як героїню війни.Восени 1917 року Олена Степанів повернулася в Легіон УСС щоб зустріти свогонареченого – сотника (капітана) артилерії Романа Дашкевича. На жаль він бувполонений на початку 1917 року російськими військами, діставшими на той часвелику перевагу в силі, і відправлений до Трансбайкальського табору длявійськовополонених.
   В листопаді 1918 року після проголошення незалежної Західно УкраїнськоїНародної Республіки та створення Української Галицької Армії (УГА), де стрільцібувшого Українського Легіону відігрівали рішаючу роль, Олена Степанівповернулася в діючу армію і служила у штабі групи ”Схід“, яка невдовзі булаперейменована на 4-ту Золочівську Стрілецьку Бригаду УГА. В березні 1919 рокубригада приймала участь у боях за повернення міста Львів, за що Олена булапіднесена до звання четаря (лейтенанта). В липні 1919 року, після того, як УГАповинна була залишити Західну Україну, Олена Степанівна прибула доКам’янець-Подільського, де два українських уряди обговорювали сумісні дії боротьбипроти Радянської Росії та Польщі (Голубої Армії Андерса). Враховуючи Оленинізнання декількох мов і військовий досвід, вона була запрошена на роботу доМіністерстві Закордонних Справ і відправлена з дипломатичною делегацією доВідня у листопаді 1919 року. Там вона накінець то зустрінеться зі своїммайбутнім чоловіком, вже полковником Романом Дашкевичем. Він прибув доавстрійської столиці на початку 1920 року після того, як його артилерійськабригада корпусу УСС була розформована після смертоносних боїв 1919 року, якіпринесли гіркий кінець найкращого українського військового формування.
  Після одруження вони з 1921 року поселились у Львові, Олена розпочала науковудіяльність, було видано 75 її праць по історії війни та географії. У вересні1939 року , коли радянські війська вступили у Львів, Олена зосталася у місті,але розгул політичного терору того часу її обминув, тоді, коли чоловік мусівпереховатися на території окупованій німцями. Під час окупації Львова німцями,її відвідали два офіцери німецької розвідки, які пам’ятали Олену з 1915 року,перебуваючи разом у таборі військовополонених у Ташкенті. Радянське”освобождєніє“ в 1944 році принесло їй переслідування, безробіття, заборонудрукуватися і арешт у 1949 році. Вирок – 10 років примусових робіт у таборахМордовії. Олена Степанів була звільнена у 1956 році по хворобі, вернулася доЛьвова, але роботи в університеті більше не отримала. Проживала на невеликупенсію і померла у 1963 році від раку. Генерал-лейтенант Роман Дашкевич помер у1975 році у ФРН.


Директор музею І.Франка Роман Горак

З виступу директора Музею Романа Горака:



       Музей Івана Франка – найстаріший іменний музей на території Західної України. Його досвід роботи, особливо в сфері формування фондів, створення літературних колекцій, експозиційних планів став надбанням музейної практики нашої України. Немає жодного музею літературно-меморіального чи меморіального профілю, у створення яких не брав би участь наш музей. Він став базовим музеєм Міністерства культури України і є автором дерзновенних проектів, яких досі не вдалося повторити іншим музеям. Маю на оці воскресіння з попелища та руїн батьківської садиби в Нагуєвичах.
      Ми низько схиляємо голови перед першими його працівниками, які формували колекції музею, що склали золотий фонд музею – Марією Струтинською, Іриною Радловською, Марією Деркач, завдяки якій та працівниці тодішнього музею-кімнати при НТШ Марії Штеліги була врятована від знищення бібліотека Івана Франка та його архів.
     За Франком повторюємо: Нехай пропаде наше ім’я, але нехай живе і розвивається народ український.

У музею І.Франка відкрилась виставка живописця Юрія Лесюка




       Юрій Лесюк заслужений художник України, завідувач відділу малярства Львівського коледжу декоративного та прикладного мистецтва ім. І. Труша, учасник понад 80 всеукраїнських і міжнародних виставок.
      Художник народився в селі Ковалівці, неподалік Коломиї. Романтик по натурі і синтементаліст, він усе своє творче життя присвятив рідному краєві. Це відображено в його полотнах, як, як висловився маляр, виносить для оцінки своїх земляків: «У мене були виставки і в Києві, і закордоном, але виставка у         Коломиї для мене особлива, це більше, ніж просто виставка».
     Юрій Лесюк фахівець станкового малярства, його роботи зберігаються в художніх музеях України, а також у приватних збірках багатьох країн світу. «Хочу донести до сучасного глядача образи тих архаїчних речей, про які сучасна молодь майже нічого не знає, а без них не уявляли життя мої і наші батьки, хочу, щоб небайдужі люди побачили, яким багатством та красою наділив Господь наш край», - зазначив Юрій Лесюк.
     Кожна картина цього художника написана з такою любов’ю, що не переобтяжує глядача ані композиційно, ані колористично. Але чи не найважливіша риса більшості його полотен полягає у правдивому відтворенні народної культури, давніх обрядів і традицій, про що промовисто свідчать картини: «Деревечко низенько, низенько…», «Бервінкова», «Надобрий день».

























фото О.Пушенка(архів музею Франка)


Шел пятый год президентства Януковича…



                        Шел пятый год президентства Януковича…
   Весна… Начали питаться голубями. Они вкусные и полезные. Кора деревьев пригодна
в качестве приправы и заваривания чая. Давно хожу пешком, узнал очень много нового
и интересного о своём городе и его архитектуре.
    На день рождения закололи дворняжку. На балконе валяются вверх тормашками засоленные
воробьи. Сам себе шью одежду. Узнал как плести лапти.
    Моюсь раз в месяц, разжигаем костер во дворе и греем в ведрах воду. Газ давно не по-карману
и газовую трубу давно вырезали. Пару раз удалось поймать рыбу. Варю бражку и ставлю квас.
    Чайный гриб - тоже хорошо. Думаем с женой взять кредит на двоих и купить велосипед. Воздух
в городе становится чище, редкие машины удивляют детвору. Город пустеет. Вчера видел, как мимо проезжал президент на своей карете.
    Собираемся натаскать с женой земли в квартиру и посадить картохи. Очень хочется картохи...
Давно не ел этого изысканного блюда – картоха…. Вареной картохи… жареной… печёной...
Говорят президент ест картоху каждый день, но мы с женой не верим, уж больно сказочно это
звучит: картоха каждый день.
    С нетерпением ждем лета… Тараканов дома нет... Последнего съели еще в сентябре 2013 года...
Комары к нам залетать боятся, наши вены всасывают их через их же хоботок! Перелётные птицы
пролетают над моим городом только на высоте 12 000 метров, ниже боятся... народ допрыгивает!
    Жабы весной квакают только сидя глубоко под водой! Крысы ушли из города навсегда!
    Сегодня первый раз отварил шнурки, если как следуют посолить - похожи на спагетти (хотя, что
такое спагетти не помнят даже старики...)
   Что это я разнылся… Ничего, еще потерпим. Главное русский мир и второй государственный – русский.
   Главное, чтобы не было войны и русский флот не ушел из Севастополя. Продержимся… Может наши придут. Сразу все поправится. Накормят; да-да, у них там знаете сколько нефти и газа? На всех хватит. Может и медаль дадут – «За героизм и стойкость, проявленную на временно оккупированной врагом территории» и прибавку к пенсии. Продержимся…
   Главное не дать захватить власть этим нацистам из «Свободы».
Скоро выборы… Мы с женой решили снова голосовать за Виктора Федоровича Януковича

http://www.youtube.com/watch?v=yFNdu3V3EOE

Петро Андрійович В'яземський

  • 01.11.12, 11:33


Русский бог/Russian God

Нужно ль вам истолкованье,
Что такое русский бог?
Вот его вам начертанье,
Сколько я заметить мог.
Бог метелей, бог ухабов,
Бог мучительных дорог,
Станций - тараканьих штабов,
Вот он, вот он, русский бог.
Бог голодных, бог холодных,
Нищих вдоль и поперек,
Бог имений недоходных,
Вот он, вот он, русский бог.
Бог грудей и ... отвислых,
Бог лаптей и пухлых ног,
Горьких лиц и сливок кислых,
Вот он, вот он, русский бог.
Бог наливок, бог рассолов,
Душ, представленных в залог,
Бригадирш обоих полов,
Вот он, вот он, русский бог.
Бог всех с анненской на шеях,
Бог дворовых без сапог,
Бог в санях при двух лакеях,
Вот он, вот он, русский бог.
К глупым полон благодати,
К умным беспощадно строг,
Бог всего, что есть некстати,
Вот он, вот он, русский бог.
Бог всего, что из границы,
Не к лицу, не под итог,
Бог по ужине горчицы,
Вот он, вот он, русский бог.
Бог бродяжных иноземцев,
К нам зашедших за порог,
Бог в особенности немцев,
Вот он, вот он, русский бог.

1828
Сторінки:
1
2
3
попередня
наступна