Траплялося, що я мріяв жити в Японії, Греції, Китаї, Австралії, Америці… і ці бажання були настільки сильні, що я ненавидів долю, яка визначила Україну як мою Батьківщину! Та я задумався, чи є на світі ще одна така країна: бідна і багата водночас, красива та брудна, велика і несміла…
Чарівні краєвиди, безмежні поля, багата земля, чисті ріки, - це все – моя Україна. А щирість та доброта моїх співвітчизників відомі далеко за її межами.
Чи можна не любити країну, в якій народився я, мій брат, сестричка, батьки, друзі? Як не любити нашу пісню, танок, мелодію осіннього лісу, зимову завірюху, весняні переспіви та медові пахощі літа. Я люблю її за очі кохані, за усмішку сонечка, за купола Києво-Печерської Лаври, за Хрещатик у Києві та Сумську в Харкові, за відпочинок в Криму та Карпатах, за привітні гостини у Львові та Гоголівські вечори в Диканці, за Шевченка-поета та Шевченка-футболіста, за мрію, за щастя, за мир та розуміння. Я кохаю палко, без міри , мову вкраїнську мою.
Не даремно птахи з теплих країв повертаються до України, соловей дарує свої пісні, лебеді – вірність, а голуби – надію на майбутнє.
Не знаю, чи думали ви, що буде, коли покинете Україну. Я думав і не раз. Думав, що зможу, що хочу та мрію. Але все не так. Я, мов калина, яку пересаджують з місця на місце, приймуся, буду рости, але мій цвіт, мій аромат не буде такий яскравий, не такий рідний.
