Я к волнам взор свой устремляю

Ночной мой спутник ветра свист

Мечту о камни разбивая

Иду ко дну, на самый низ.

Тревожный чаек крик взлетает

Душе моей вторя на бис

Свет маяка во тьме расстаял

Иллюзий нет, сны не сбылись...

Из дома вполночь ускользая

Ищу душе своей приют

В твоих объятиях  расстаю,

Стамбул, мой молчаливый друг.

Святой Софиею утешишь,

Мечетей плачем сердце рвёшь

Притупишь боль цыганской песней

Мостами к цели позовёшь.

В своих объятьях крепко держишь,

Возводишь стен защитный круг

В своём я горе безутешна,

Стамбул, мой молчаливый друг.

Магнолии к ногам бросаешь,

Бодрящий кофе подаешь

Как талисман оберегаешь,

Но, всё же, боли не уймёшь.

Все будет так же как и прежде

Ты весь ко мне, а  я... к Нему...

У каждого своя надежда,

Стамбул, мой молчаливый друг.

             Seni seviyourum...

Холодный мартовский день

Весна далеко и так близко

Прошлого бледная тень

Жизнь лишенная смысла.

Перчатку сжимает рука

Слезы след на жёлтых ирисах

Далёкого счастья тоска

И боль не отправленных писем.

Исчез их давно адресат

О нём не слыхала ни слова

Пустует их маленький сад

Где сердце томится в оковах.

Себя ей давно уж не жаль

Она его ждёт как и прежде

Слезу робко скроет вуаль

Ведь жив ещё лучик надежды.

Рассвет превратился в закат.

Сквозь вечность прощания взгляд

Рукописи не горят...

Нежный беспечный ангел

Смотрит на сонный город

В холодных бетонных стенах

Спит тот, кто для сердца дорог.

Металлопластик на окнах

Закрытые наглухо двери

Пленник квадратной коробки

Он в ангелов просто не верит.

Рассвет светом скорбь умножает

Зовет её в небо напрасно

Зачем ей нужны эти крылья?

Быть ангелом в мире ужасно.

Голубкою билась в окна

Письмом ложилась под двери

И гостьей из снов полуночных

Ему колыбельные пела.

Цветные сны рисовала

В реальность мечты воплощая

Безстрашно по жизни ступая

С судьбою своею играла.

Дверь рая на землю сменила

Земной мир печали обитель

Даря ему свет - тенью стала,

Но он её тени не видит...

Нежный беспечный ангел

Вполночь откроет двери

Так хочеться в небо подняться,

Да крылья ей больше не верят...

Pardonne moi ce caprice d'enfant...

Я вкотре слухаю Мiрей

Бiль спогадiв картає серце.

Дитячих мрiй моїх  iмла, -

В очах твоїх вбачала Всесвiт.

Тебе кохала палко так,

Бездумно, сильно, до нестями

Я лиш розрадою була  - 

I  в цьому - найстрашнiша рана.

В грайливостi  очей моїх, 

В спокусi  вуст, у шовку тiла

Ти не розгледiв справжнiх мук,

Твоєю лише буть хотiла.

Завжди усмiхнена, п'янка

Життю вiдкрита i щаслива

Ночами плакала сама, -

Iллюзiї  скiнчилась сила.

У лiжку з  iншим я була,

Такий собi каприз дитячий

Тобою знищена до тла

Провину цю собi  пробачиш??

Чекати вибачень дарма,

За посмiшкою слiз не бачиш

Авжеж, давно я не сама

Спитати ще щось хочеш, наче?

Мовчання крига пролягла

Й останнiй пострiл слiв гарячих:

"Вибач менi, любий,

Мiй каприз дитячий

Я тебе кохаю...

За любов, пробачиш???" 

Шукаєш  істину?

На дні твого бокалу давно лежить вона   

I смокче хтиву кров.

Мій кате невблаганний,

Знову й знов, свої  тенета вправно розставляєш,

Міцних обіймів пасткою лякаєш.

Мовляв, роби усе, що заманеться

Бреши собі  і  людям поготів,

Та наша зустріч болем відгукнеться,

Чого ж іще, від правди ти хотів?

Новий бокал уже напоготові 

I в ньому  істини тебе чатує тінь...

Що, страшно в себе зазирати знову?

Вином залити істину хотів?

Коли вина нема, так важко спати,

Хоча зовсім не спати, гірше в тім...

Зателефонуй мені!

Я тяжко хвора тобою...

Начхати на справжню хворобу

В полоні ознобу гароячково марю про тебе.

Від поверхні землі і до неба

Весь мій світ - то твоя голограмма.

Я не хочу зітліти, ще рано

Маю вірш цей тобі  прочитати

I багато ще всього сказати

Запитати, мовчанням зізнатись...

А поки що, цей висип рожевий

В квітку мальви мене обертає,

У рожевих обіймах стискає.

Я ховаюсь у власному болі,

У рожевих своїх окулярах

Мрію, марю, сумую тобою,

Бо ти є  весь мій світ, моя мара.

Пригортаю подушку до скроні

I здіймаюсь далеко за хмари,

Бачу світ весь у Бога в долонях 

Ти і я - найчарівніша пара.

Я торкаюсь до світу, до себе 

В лихоманці палаєм обоє 

Але час повертатится з неба

В тихе ліжко - оману спокою.

Замість Всесвіту - рідна кімната,

Поряд мене ведмедик дитячий

Я рожева крокую до тебе,

Щоб і ти, дивний сон цей побачив:

У квітково - рожевому сяйві

Ти і я світлом сонця омиті,

Ми творцеві життя щиро вдячні,

Що щасливі в рожевому світі!

Стуча каблучками

Слез след под очками

Никто не увидит - Бежать!

Душа разрывалась

Сказать им пыталась

Никто не услышит - Молчать!

Я кукла, игрушка

Вдруг стала не нужной

Расстаться не жалко - Продать!

Я маска, актриса

Собой быть нет смысла

Виват, новой роли - Играть!

Печерск, блеск витринный

Нью дэнди, машины

Весь мир в их кармане - Плевать!

Я вдруг обернулась

И мне улыбнулась

Французкая кукла - Понять!

Сорвите мой ценник!

Снимите с витрины!

С собой заберите! - Купить!

Не бойся, я рядом

Мир лжи, грязный взглядов

Как сон расствориться - Забыть!

Собрав свои силы

Я тихо спросила:

"Скажи, Женевьева, как жить?"

С улыбкой печали она отвечала:

"Любить. Нужно просто любить!"

Я залишаю по собі сліди

Зовсім не ті, що я колись хотіла...

До болі кволі, зацькані вони

В них біль життя і недосяжність мрії.

Я полишаю світ. Ні, я живу!

Не маю більше я в житті турботи.

Я мрію відпускаю, хай летить!

Не має в цьому жодної чесноти.

Думки, бажання, цілі, почуття

Яка все фальш, омана для свободи.

І в смерті бачу я нове життя,

Життя без болю, зради, без скорботи...

Оксамитовий вечір лягає на плечі Східного міста...

Тиха кавярня, смак пряної  кави 

 і мушлів  із тіста.

Ятки, базари, мечеті, квартали 

у сонця в полоні.

Вільний квіт маків, газонні троянди 

яскраво - червоні.

Все пломеніє, горить, пристрасть гріє,

жагу надихає.

Тільки порожня печаль сумом в серці

у неї  зітхає.

В вільній неволі, в далекому краї 

що доля шукає?

Ні, не шукає, забути все прагне,

та память ще знає...

Десь, може, зараз, у Києві ріднім

він раптом згадає

Тінь її  сонця на сірих будинках,

що поряд блукає.

Ні обійняти, ні слова сказати - 

слідів вже немає...

В Східному місті, у тихій кавярні

її   хтось чекає...

Я буду жити вічно...

Але в скроню холодне дуло

Тисне спраглу кров.

Чомусь сухі мої долоні

Думками обрій перетятий знов.

Страху  не має, почуттів не стало 

Окриленою довго не була... 

Прощальний дотик до мого чола -

Твоя спокуса і моя надія.

Загинула остання світла мрія,

Сновидою у прірву полягла.

Як нежива, вона не буде мати сили,

Так сил в мені нема

Притиснута щосили в кут відчаю

І виходу нема...

Тож хай гремить, гуде життя щасливим

Я з нього йду. Без оплесків. Сама.