Кожен день починається з ритуалу: розплющив очі, встав, умився, зварив каву, глянув на годинник, одягся, пішов на роботу. Кожного дня їжджу одним і тим самим маршрутом…
Я починаю помічати як з життя повільно зникають фарби, все перетворюється у сіру буденність…
Одні і ті самі люди, одна і та сама їжа, одяг, робота…одне і те саме місто. Дивно, як я в ньому ще задихнувся…
Це місто руйнує людей, руйнує їх з середини, знищує їх особистість…перетворює їх на ходячі трупи…
Воно знищує блиск в очах, що колись робив їх справжніми, знищує вогонь, який не давав їм застигнути у пітьмі. Це місто знищує наші мрії.
Воно сповнено гріхом…на кожному кроці обман, на кожному обличчі злість, у кожній кімнаті розпуста а тіні цього міста окутують тебе страхом та стражданнями.
У нас є тільки одна ціль — вижити!
Кожен день я проходжу одне і те саме місце: покинуту занедбану дитячу площадку, і завжди проводжу рукою у повітрі немов торкаюся стіни. Я розумію, що цей сірий світ у якому я зараз перебуваю, це ілюзія, яку не можна знищити…
Торкаючись рукою до цієї невидимої стіни я відчуваю пульс неіснуючого міста, який я сам заховав від себе за сірою буденність життя… Цей світ у минулому, ми свідомо його покинули…і вже ніякої можливості туди повернутися. Ми усіма силами намагалися відректися від нього, і у нас це вийшло… Ми втекли з відти і тепер його немає… Його більше не існує. Це неіснуюче місто, яке давало нам все: веселощі, радість, любов…справжніх друзів, справжні почуття, а ми…а ми зреклися його. Кожен день я ось так стою і проводжу рукою по невидимому бар’єру… і якби були якісь почуття то я б заплакав…
Вибач мене…вибач, що зрадив тебе…моє місто, місто дитинства…
