Крадіжку громадських та державних („казьонних") грошей москвин навіть не вважає за крадіжку. Крадуть усі: від царя (тепер диктатора) до жебрака. І всі це знають. І ніхто не кине каменем у злодія, бо ж кожний „возьмет, что плохо лежит". Спритного злодія, який безкарно багато накрав, уважають за мудру людину, його шанують, йому заздрять. За Катерини ІІ урядовці крали 43 % державних грошей45. В СРСР крадуть значно більше. Всі чужинці, які мали нещастя жити в Московщині від XVI до XX ст., свідчать про неймовірне злодійство, крадіжки, брехливість, ошуканство москвинів від міністрів до вуличних дітей46. Олександр І казав: „Хто не бреше і не краде – той не москвин". Навіть усі московські державно-національні клейноди – крадені. У державному гімні „Боже, царя храни" слова англійського гімну в перекладі В. Жуковського, а музика – старовинна європейська „О, Санктисімо" композитора В. Гена, що її московський композитор А. Львов пристосував до московського перекладу. Державний герб – двоглавого орла – Московщина вкрала у Візантії. Барви національного прапора – у Голландії. Назву своєї імперії (навіть і народу) вкрала в України. Назву своєї столиці (Москва) – у фіннів. Навіть свою мову склала з запозичень у фіннів, татар, українців, німців, французів. Ніякі найжорстокіші кари, ніякий найлютіший деспот не зможуть знищити те злодійство, брехню, ошуканство. Бо плекане століттями входить у кров, стає спадковим і стійким. Так злодійство, брехня, ошуканство, волоцюзтво, безвласництво, безбожництво, загарбництво стали національними рисами москвина47.

У Росії вступила в дію державна програма сприяння добровільному переселенню на її територію тих, хто вважає себе росіянами – «співвітчизників, які живуть поза межами батьківщини - Росії». Очевидно, що розрахунок, в першу чергу, на громадян колишніх республік СРСР, в тому числі й України.

Як слід розцінювати такий поворот міграційної політики нашого північного сусіди? Як соціально-економічний, культурний чинник, спрямований на російськомовних громадян, чи частину державної ідеології, ядром якої є «велика Росія»?

Про це «Главред» говорив із головою Товариства «Україна-Світ» поетом Іваном Драчем.

Повністю: http://ua.glavred.info/archive/2008/03/11/122552-6.html

         Керівники  Московського Патріархату досі є прихильниками середньовічної теорії про Москву, як "Третій Рим", яку старець Філофей виклав у листі до Московського великого князя: "Усі православні царства зійшлися у твоє єдине, государю. Бо перший Рим пав від єресей, другий (Константинополь) впав від турків, Москва є третій Рим, а четвертому не бути". Тобто
після падіння Константинополя (1453р.) Москва нібито є і навіки залишається духовним і політичним центром для всього православного світу і для всіх православних народів. Ця теорія викликала і продовжує викликати суперечки у Вселенському Православ"ї. Натхнений нею, за підтримки державної влади, Московський Патріархат протягом десятиліть намагається посісти перше місце місце серед інших Помісних Церков, усунувши з цього місця Константинопольський Патріархат, який за традицією вважається першим серед інших Православних Церков. З метою здійснити свою мрію наприкінці 40-х років минулого століття у Московській патріархії навіть планували провести у 1948р. "Вселенський Собор", на якому надати Московському Патріарху титул "Вселенського", але через спротив Константинопольського Патріархатцу та елінських Церков ця ідея провалилася. Проте і досі теорія "Третього Рима" володіє думками керівників Московського Патріархату.
       На засіданнях "Всесвітньої російського народного собору" - церковно - громадського зібрання під патронатом Московської патріархії та державної влади, - у 2004 та 2005 рр. один з керівників РПЦ митрополит Кирил наполегливо підкреслював, що, на противагу однополярному глобальному світу, Росія має відстоювати ідею багатополярності, причому Москва , на його думку, має стати центром тяжіння для всіх православних народів, центром "православної цивілізації", тобто своєрідним "православним Ватиканом". Головною підставою для цього він вважає те, що з одного боку, РПЦ є найчисленнішою Православною Церквою , а з іншого (це не говориться, але мається на увазі ), що Росія - найпливовіша православна держава. "Російська Православна Церква де-факто знаходиться на першому місці серед усіх інших 
Православних Церков завдяки її  високій духовності, її моральності і чеснотам, її традиції
і політичному впливові: таким чином, вона говорить від імені 350 мільйонів (???) росіян у всьому світі. Більше того, вона здійснює вплив у всіх Православних Церквах на Балканах, у тому числі й у тих країнах, де православні віруючі в меншості. Ми - законні духовні правонаступники Візантії", - цитує слова митрополита Кирила грецька газета "To Vima".
          Свій вплив на Вселенське Православ"я Московський Патріархат утверджує не тільки на словах. З його ініціативи створені або ним контролюються такі міжнародні організації, як "Фонд єдності православних народів" та "Міжпараментська асамблея православних народів", до останньої з яких входить діючі депутати парламентів різних православних країн. Очолюваний митрополитом Кирилом Відділ зовнішній церковних зв"язків Московсього Патріархату тісно співпрацює з Міністерством закордонних справ РФ. Крім дипломатичної підтримки інтересів РПЦ, така співпраця виявляється також і у будівництві храмів при російських посольствах. Існують плани створення навкого Росії міждержавного об"єднання з числа православних країн, подібного до Міжнародної ісламської конференції. За всім цим проглядається бажання втілити в життя такі досі і не реалізовану концепцію Москви, як не тільки духовного, але й державно-політичного центру для православних народів усього світу.
       В одному інтерв"ю Патріарх Алексій 2 висловив думку про те, що для Московського Патріархата немає ніяких богословських або догматичних підчтав не бути першим серед православних Предстоятелів. Зрозуміло, що якби все залежало від волі Патріарха Алексія, то він давно вже став би першим. Реалізувати ці плани йому заважає те, що місце, на яке він претендує, майже тисячу років посідає Патрарх Константинополя - Нового Риму.
       Борючись за вплив на Вселенське Православ"я, московські політики від Церкви, на жаль, забувають, що Царство Боже - не від світу цього. Тому про це їм доводиться нагадувати Вселенському Патріарху Варфоломію, якого цитує "To Vima": "Об"єднання вірних православних в одну групу під керівництвом єдиного впливового лідера, який здійснював би програму єдиного управління, неминуче призведе до перетворення Церкви на не більше ніж орган цього уряду, причому зовсім не тими методами, якими спасається рід людський Втручання уряду в процес прийняття рішень Церковою відгонить неприпустимим цезарепапізмом. В епоху комунізму вже спостерігається подібна нестерпна політизація Російської церкви.... Ми мали надію на те, що після падіння страшної системи зміни торкнуться і цієї сфери. Однак, наш жах, ми спостерігаємо, як російський уряд продовжує рішуче втручатися і, безсумнівно, навіть "вибудовувати політику" у суто церковних питаннях", - пише Патріарх.
      Патріарх Варфоломій вважає, що "дурна теорія щодо "Третього Рима" є зарозумілою і нечистиво. Новий Рим (яким є Константинопольський Патріархат) може бути тільки першим серед рівних Патріархатів, але ця Церква не буде панувати і керувати іншими Православними Церквами. Ми вважаємо примат цієї Церкви в питаннях єдності, і вона виконувала цю функцію смиренно і без усякого застосування сили". Митрополиту Кирилу він станвить риторичне запитання: "Ви дійсно стверджуєте, що єдність Православ"я є питанням чисельності, політичної сили, світського і дипломатичного впливу? Те, що ми почули про єдність Церкви, є, у сукупності, сумним відгуком цезарепапізму, що тлумачить єдність як єдину організаційну структуру, що є явним антогонізмом єдності духу і совісті, що завжди сповідувалалися Православною Церквою. Ті хто говорить про третій Рим, є абсолютно непридатними для підтримки лідируючих позицій Православної Церкви, оскільки вони будуть виконувати роль перетворення Церкви з христоцентричного віросповідання на феодальну організацію, засновану на застосуванні грубої сили."
          На жаль, Московський Патріархат не бажає прислухатися до цих мудрих слів Вселенського Патріарха і міцно тримається за владу на Православною Церквою в нашій державі. "Очевидно, що церковна єдність - це останнє, що зв"язує Україну з Росією." У цьому питанні компроміси не можливі", - вважають московські церковні діячі. Вони не перестають підкреслювати роль РЦ, як фактора єдності російського народу і впливу на православні країни, зокрема, колишнього СРСР. "Церква завжди була і залишиться началом, яке єднвє наш народ, яке визначає його ідентичність, яке формує і поглиблює його національну самосвідомість", - стверджує митрополит Кирил. Шкода, що в гонитві за реалізацією цих принципів російські ієрархи часто забувають, що Церква - Тіло Христове і покликана спасати грішників та приводити їх до єдності з Богом, а не з Росією. Це так само правильно, як і те, що Україна - не Росія, і не всі прагнення рос. народу, 
якими б добрими вони не були, повною мірою повинен поділяти народ український.
      Очевидно, що для захопленняч теорією "Третього Рима" московських церковних політиків Українська Церква - не більше, ніж важлива фігура на геополітичній шахівниці. Граючись у глобальні політичні ігри, вони не побоялися розколлотиправославних українців, а також зазіхнути на авторитет Вселенського Патріарха та своїми діями загрожують єдності Вселенського Православ"я.

Вітаємо, любі, вас із ВЕСНОЮ!
Нехай і не є вона дуже рясною,
Але у душі вона майже прийшла
І посмішки щирі вам принесла!
Ці посмішки людям ви віддавайте,
До них частину душі додавайте,
І шарму жіночого трохи вкладайте,
Парфумів краплинами це поливайте,
Весело все у житті ви сприймайте -
І ЩИРІ ВІТАННЯ від нас ви приймайте!

Вітаємо вас із чоловіками!
Тими, хто вас цінує роками,
Кохаючи поруч із вами живе
І в лодці життя з вами пливе!
Хто цінить красу не за зовнішній блиск,
А душу жіночу чесну сприймає,
Жінку такую, як є він приймає
А також за ніжність її він кохає.

І діти мам і бабусь привітають!
Мудрість яких вони обміняють
На радість веселого спілкування,
Слухняність, довіру, гарне навчання,
І вдома всілякого допомагання!

Вітаємо вас із настроєм гарним!
Для того, щоб день цей не був для вас марним
Бажайте чогось, фантазуйте невпинно -
Все збудеться весело і неодмінно!

Також бажаєм здоров’я і щастя!
Щоб вас не торкнулось жодне нещастя!
Бо люди веселі його проженуть,
І тільки здоров’я з собою беруть!

А також усіх вас вітаємо з святом!
Щоб Березень був на радість багатим!
Щоб всі дарували вам подарунки
Й були в колективі гарні стосунки ...

    58 років тому, 5 березня 1950-го в селі Білогорща біля Львова дав свій останній бій Герой України, Головний Командир Української Повстанської Армії, Голова Проводу ОУН на Українських Землях і Голова Секретаріату Української Головної Визвольної Ради пластун Роман Шухевич.

http://ua.glavred.info/archive/2008/03/05/131949-6.html

       Серед найкращих цінностей людства, якими є істина, добро і краса, краса посідає особливе місце в житті людини. Вона здавна була об"єктом дискусій, зіткнення різних думок і уявлень. Важко визначити, коли у мові з"явилося поняття прекрасне, проте відомо, що історичні уявлення про красу нерідко суперечать одне одному. Від чого ж залежить уявлення про красу, яким є її вимір, які відтінки властиві їй?
       У слов"янській поезії вродливу дівчину порівнюють із ласкавим сонцем - "красна дівка" (від кольору і тепла сонця). А от для країн Сходу таке порівняння традиційно неприйнятне. Навпаки, тут поети порівнюють дівчину із місяцем. Яке порівняння є більш вдалим? Скажемо так: кожне з них чудове й істинне. В обох діє одна й та ж сама закономірність. Проте вона дає різні наслідки. А це означає, що реальні предмети, що оцінюються як прекрасні, різняться між собою. Отже, прагнення з"ясувати сутність прекрасного, зіставляючи найчудовіші предмети, не має сенсу.


         

     Естетика Ренесансу вводить нову характеристику краси - грацію, що не зводиться до
жодних кількісних визначень. Грація - суб"єктивно неповторна краса, тобто гармонія, що
виявляється не в статичному співвідношенні частин об"єкта, а в його динаміці, виразності, 
русі, розвиткові. 
  
     Про "потворне".
     "Нічне, тривожне, хворобливе, неповноцінне, гниюче, огидне, спотворене, брутальне, непристойне, перекручене, механічне і машинне - усі ці регістри, атрибути й аспекти нелюдського оволодівають людиною та її найближчим світом, її природою й усіма її уявленнями. Вони ведуть людину до розпаду, перетворюють її на автомат, химеру, голу маску, труп, примару, на блощеподібну комаху, виставляють її напоказ брутальною, жорстокою, вульгарною, непристойною, монстром, машиноподібною істотою"
                                                                                       Г.Зедльмайр.

              

 Чи врятує краса СВІТ?

http://ua.pravda.com.ua/news/2005/11/25/36058.htm

Щойно абсолютно непомітно для громадськості минула дата першої згадки назви нашої країни. В інших країнах точно б не пропустили таку нагоду для популяризації своєї держави. У нас же – "тиха українська ніч".

Між тим, безпам'ятство – чи не головна причина історичних бід та невдач.

І це дуже справедливо: людині (чи народові) дається досвід, здобутий тяжкою працею і кров'ю його предків з тим, аби можна було не повторювати своїх та чужих помилок. А людина (чи народ) цим досвідом нехтує.


Між тим, повідомлення вітчизняного літопису від 1187 року говорить: "У тім же поході (князів Русі, тобто Києва, Білгорода, Вишгорода, Василькова, Переяслава та фортець Поросcя на половців) розболівся Володимир Глібович (князь Переяславський) недугою тяжкою, від якої він і помер.

І принесли його в Переяслав (нині місто Переяслав Київської області ) на ношах, і отут преставився він, місяця квітня у вісімнадцятий день, і покладений був у церкві святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці.

Він бо любив дружину, і золота не збирав, добра не шкодував, а усе давав дружині; був же він князь чеснотний і сильний у бою, і мужністю міцною відрізнявся, і всякими доброчестностями був сповнений. За ним же Україна много постонала".

В Україні громадськість, не кажучи про політиків, ще як слід не навчилася розуміти просту істину про зв'язок між успіхами народу і станом його пам'яті, ані мати цю пам'ять, ані знати елементарні речі зі своєї історії. Зокрема такі, як природа назви своєї країни.

Між тим, у радянські й імперські часи була популярна й ідеологічно зручна теорія про походження назви Україна від слова "окраїна". Завдяки цьому стверджувалося периферійне значення своєї країни для її мешканців, яких привчали любити чужу Батьківщину і зневажати свою.

Одночасно, поява цього слова вперше в 1187 році по відношенню до Переяславщини, тобто власне Русі (так у VІІІ - XVІІ століттях називалася територія Центральної України) одразу ставила нерозв'язне для радянської пропаганди питання – окраїною щодо чого могла бути ця територія?

Природно, не щодо Москви. Остання у ті часи була глухою настільки, що про неї навряд чи взагалі знали на Київщині.

Київ залишався безумовним центром для усіх князів династії Рюриковичів. Іншого центру легітимності просто не існувало. Абсолютна більшість князів цієї династії вважали Київську землю своєї Батьківщиною ("доменом" або "вотчиною"), навіть коли, керуючи далекими землями, ніколи в житті не бачили ні Дніпра, ні Росі, а решту земель розглядали як просто підвладні собі.

Загалом, частина Переяславського князівства в той час справді була на краю Русі. Однак інша його частина була віддалена від кордонів Русі навіть більш, ніж сам Київ.

Таким чином, було б не зрозуміло, чому про князя тужили саме прикордонні землі, адже, по логіці, це робити щодо свого князя мали жителі Переяславського князівства, незалежно від віддаленості від кордонів.

Ще більш незрозуміло, окраїною чого могли бути неодноразово згадані в літописах Чернігівська Україна, Сіверська (Новгород-Сіверська) Україна, або, тим більше, Київська Україна. До речі, назва Україна застосовувалося і щодо російських та білоруських земель - Рязанська Україна, Ростовська Україна, Полоцька Україна.

Найбільш прийнятне пояснення цих фактів полягає в наступному.

В українській мові є слово "украяти", тобто "наділити" чим-небудь, наприклад, хлібом, землею і т.д.

Слово Україна є синонімом слова "князівство". Принаймні, саме в такому значенні воно багаторазово вживається протягом кількох сторіч після своєї появи, коли Україна позначає "наше князівство", "наша земля", "країна".

Паралель тут гранично прозора й очевидна - адже і нині по-українському слово "країна" означає власне країну.

"Українець", відповідно, означає "земляк", "співвітчизник".

Існує цікава древня прив'язка назви Україна до назви антського союзу племен, що панував на більшій частині території України в ІІІ-VІІ століттях нашої ери. Провідні вчені, зокрема Михайло Грушевський, вважають, що антський союз племен став етнічною основою українців.

Його назва перекладається із сарматської мови як "люди прикордоння". Український лісостеп, що складає більшу частину території країни, історично був кордоном між степовим і осілим світами.

Сучасники називали антів "найсильнішими зі слов'ян". З антського союзу племен виділилися і мігрували у свої країни сучасні балканські слов'яни, крім словенців (тобто серби, хорвати, болгари, македонці і т.д.), а також поляки.

Чи була дана паралель причиною появи назви Україна – однозначно сказати дуже складно.

Проте специфіка вживання назви Україна в літературі XІІ-XІV століть цілком прозоро свідчить про те, що в той період цей термін вживався саме як синонім "князівства", "землі". Українці впевнено можуть говорити, що Україна - це "наша земля".

Однак і суспільство, і влада мусять розуміти, що найбільша впевненість досягається лише завдяки хорошій пам'яті.

Джерело: http://ua.pravda.com.ua/news/2006/4/19/41116.htm

Шановні друзі!

Сьогодні, у міжнародний день рідної мови, свято української мови - одного з найцінніших надбань, які створили й залишили нам наші попередники. Мова є душею нації, її генетичним кодом, у її глибинах народилося багато з того, чим може гордитися наш народ.

Як море починається з річки, так українське слово – з писемності. Наше слово набирало сили на пергаментах Нестора-Літописця, шліфувалося у творах Григорія Сковороди, Івана Мазепи, поглиблювалось під пером Івана Котляревського, особливо Тараса Шевченка, удосконалювалося пізніше І. Нечуєм-Левицьким, П. Мирним, М. Коцюбинським, Л. Українкою та багатьма іншими видатними українцями.

Сучасний світ знає, що державність мови є універсальною формою об’єднання людей в одне ціле, в один народ. Це важливий чинник самовизначення нації, надійна основа розвитку країни.

Вітаю вас, дорогі друзі, з міжнародним днем рідної мови. Нехай материнське слово буде для всіх нас оберегом. Щастя вам, добра, нових здобутків в ім’я України!

Учені - антропологи з лябораторії генетики популяції людини Медико-генетичного центру Російської академії медичних наук минулого року вперше в історії РФ оприлюднили сенсаційні факти: великоруський люд - це прямі родичі фіно-угрів та східних українців.



До таких приголомшуючих результатів учені дійшли в результаті трирічних досліджень за трьома напрямами: по частоті і поширеності прізвищ, по дерматогліфіці (малюнку папілярних візерунків на шкірі та пальцях), а найголовніше, на основі масштабної генетичної експертизи ДНК населення РФ.

Повна версія тут:

http://www.vox.com.ua/data/2008/01/21/genetyky-dovely-velykorusy-tse-ukrainizovani-fino-ugry.html