Раз жив у нас чоловік і жінка, що були дуже щасливі. Дід мій вповідали, що їх дід до них навіть на храм ходили. Одно одному не перечило, що синє під нігтем. Раз досвіта вибрали ся вони в місто.
— Ти, стара, завтра раненько, але дуже рано, бись не забула коні, хату і ворота свяченою водою покропитя. Чуєш?
— А де той васильчик, що був у коморі за кроквою?
— Я злагодив нового; бо мені страшно тепер говорити за то, з ним не годиться урудувати більше, аби, не дай Боже, знов не перейшов мене той ’’авцихрист’’.
— Добре, добре.
Полягали спати. Досвіта встали, жінка обійшла хату, покропила, зробила всьо, а навіть льоху (свиню. – Авт.) натерла лиликом, щоби добре гостили. Сіли та й їдуть. Ще не розвидняло ся, а вони вже були далеко в лісі. Але чують, щось кричить: ’’Гов, гов’’. Вони стали. Дивляться, а то той борець, що тогіт чоловіка переходив. Чоловік поблід, а капелюх кац з голови на землю. Волос зджуджурив ся в гору. Дивиться жінка на чоловіка та й каже: ’’Не бійся, бри, вже я собі з ним раду дам’’. Чоловік умирає, не чує, а жінка собі й вухом не веде.
— Ой бійся Бога, жінко, заплатім му та най пропадає до Божої Матери, на щоб тобі смерти?
— Мовчи, — крикнула жінка, — вставай з фіри.
Чоловік встав. Жінка скинула сорочку, підперезала ся нею верх пояса та й до борця, а той аж зарув, як величезний лев, і хап за передну вісь, хоче віз перевернути. А жінка живо їмила за задну вісь і підоймила цілий кошик. Сіпають ним сюди, туди, не йде, не переборе одно одного. Лишили віз. Борець прискочив до жінки, а вона єго попід обидві силі, як не здійме, як ним не лусне до землі, як не тевкне, аж земля затряслася. А він лиш застогнав.
— Чоловіче, ходи вже сюди, бо вже го нема!
            

Чоловік прийшов, перехрестився, посідали обоє й поїхали. В місті добре гостили та ще їх люди обдарили за то, що того страшняка убили.
Прийшли вечером назад та й полягали потомлені спати. Рано встав чоловік скорше, та й десь збирається.
— А чи куди, чоловіче? — питає ся жінка.
— Йду собі в світ, — відповів чоловік. — Я з тобою жити не буду, бо ти би могла й мене колись так в свої руки сціпити, як тамтогось сціпіла.
— Ой, не бійся, чоловіче, а ти се від тепер знаєш, що я з борецького роду?
Чоловік як учув за борецький рід, то аж стрясся. А жінка єго обіймила, поціловала та й сказала: ’’Від коли світ світом, не була жінка старша за чоловіка. Вже то так Господь постановив. Я хоч така дужа, але моєї сили на твоїх костях пробувати не буду’’. — І вони жили щасливо далі.

Гнатюк В. Народні оповідання про опришків.// Етнографічний збірник. Львів, 1910. Т26.С 5-8.

Юдофіл Юрій Канигін у безглуздо-знаменитій книженції «Путь Арієв» (ст.64) пише про те, що ніхто, мовляв, ще не пояснив суті таємної боротьби старозавітного патріарха Якова (Янкеля по-жидівськи) з Богом. Це правда. Але не пояснив вcієї суті і сам Канигін. А суть у тім, що патріарх Янкель боровся не з Богом. Бо ні в уявленнях рабинів, що складали докупи біблійні міфи, ні в мовах, якими рабини тоді користувались – еллінській, арамейській, гебрейській та ін. слова і поняття Бог як не було, так і немає. «Шема Ісраєл. Адонай Елохейну, Адонай Ехад!» – ось як звучить на сучасному івриті юдейська формула звертання до їхнього ідола (Едуард Тополь, «Любожид», ст. 72-73). Де у цій формулі Бог?
Спробуймо розібратися в цьому, аналізуючи лексику формули. «Шема Ісраєл»в цій формулі перекладається як «Слухай Ізраїль». Ізраїль – це одне з імен Янкеля, яке дано йому самим Єговою. А саме ім'я Янкель належить шахраю та облудникові, що обдурив рідного батька та брата заради благо-словення на крадене первородство. Слово Янкель так і перекладається з старожидівської мови – облудник, шахрай. Тому і не варто особливо дивуватися, що ключові якості такої видатної біблійної персони як Янкель давно стали головною прикметою національного менталітету нащадків його. Але рушимо далі. Слово Ехад у вищеназваній формулі звертання означає єдиний і покликане символізувати монотеїзм релігії юдаїзму.
Але, все-таки, з ким же боровся патріарх Янкель на переправі через брід Яббок в урочищі Пенуїл? На це питання відповідає геніальний українець Іван Франко в потрясаючій праці «Сотворення світу». Цитуємо: «в різних місцях Мойсейових книг для означення Бога (!) вживаються не однакові жидівські слова». В одних оповіданнях це може бути Ельогім, в інших – Ягвег. Отже Янкель міг боротися, або з Ельогімом, або з Ягвегом, але, наголосимо ще раз, аж ніяк не з Богом. Тому широковживаний епітет Богоборець стосовно Янкеля є брехливим. У відповідних контекстах правильно було б вживати терміни Елогімоборець, або Єговоборець. Ці міркування, до речі, стосуються і терміну богообраний. Жиди можуть бути тільки ельобраними, або, правильніше, напевне, єговобраними.
Слово Адонай – у формулі звертання – відповідає нашому слову Господь (господин, пан). В свою чергу Ельогім (або Елохейн) – не що інше, як відповідник граматичної множини до слова Ель. Річ у тім, що у вступному міфі Біблії про сотворення Світу за шість днів фігурує саме Ельогім, уособлюючи політеїстичну складову юдейсько-християнського так званого монотеїзму. З цього видно, що авторам початкового розділу «суперкниги» підсвідомо було зрозуміло, що одноосібному Елю така величезна праця, як сотворення Світу – непосильне завдання і, тому, для правдоподібності та для очистки залишків совісті, їм довелося вживати множинну форму означення верховного творця. В чому ж тоді має полягати символізм біблійного епізоду нічної боротьби шахрая Янкеля з ідолом власного племені? Напевно що це тема окремого лінгвотеонімічного дослідження. Але вже зараз, зважаючи на характерні якості вдачі патріарха Янкеля, ми можемо припустити, що боротьба велася за верховенство облудно-шахрайської суті родоначальника колін Ізраїлевих над іншими його якостями. Боротьба йшла не за вдосконалення духовності Янкеля, а навпаки знову ж таки за благословення цього негідника верховним ідолом Єговою. Зрештою, зморений боротьбою демон таки благословив Янкеля, хоча в ході боротьби і вивихнув йому суглоб стегна. Саме тому, нібито, правовірні юдеї досі не вживають в їжу курячих стегенець, залишаючи їх ґоям, тобто нам з вами (і хто зна, чи не в тих саме стегенцях, накопичуються найшкідливіші складові гормональних стимуляторів росту, що додаються до курячого корму американськими виробниками?). Отже міфічна угода Ізраїля з таємничими, позаприродними шахрайськими демонічними силами, укладена в ході боротьби Янкеля з Єговою близько трьох тисяч років тому назад, дійсна по сьогодні. Вона, ця угода, і обумовлює безперервний ланцюг біблійних підлогів, підтасувань, підмін, шахрайства, обманів і т. ін., що в реальному життя людей абрамічного світогляду неминуче приводить до взаємної ненависті, до погромів жидами арабів і навпаки, до літакового тероризму, до кровопролитних арабо-ізраїльських гарячих воєн. Одначе, хто ж все таки боровся з Богом, якщо не Янкель? А з Богом боролися саме так звані «наші просвітителі», – пріснозвісні Кирило та Мефодій і їхні послідовники. Замінивши грецькі, гебрейські, арамейські та інші біблійні найменування ідола племені Абрама, Ісака та Янкеля слов'янськими теонімами, тобто термінами, вони намагалися здійснити тисячолітню мрію антиарійців – поставити духовність слов'ян на коліна. І багато чого в цьому напрямку їм вдалося здійснити. Звернімо увагу – в найголовнішій молитві юдо-християн «Отче наш» слова Бог немає. В так званому «хресному знаменії» – «Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа» – слова Бог немає теж. А де ж воно, це слово? А в слов'янських словах, іменах і топонімах – Богумир, Бож, Бозя, Богуслав, Буг, Богемія, Боснія, Богун, Боженко, небога, Богдан, Божена, божевілля і т. д., і т. п.
Свідки Єгови (і за це їм слід віддати належну увагу) в брошурі «Божье имя пребудет вовеки веков» (стор. 22) стверджують, що в оригінальних текстах Біблії ім'я Єгова застосовується 7000 разів і саме воно мусить фігурувати в перекладах. Отже, в українських, російських та інших арійських перекладах всі 7000 слів Єгова замінені словами Бог (Gott, Deus, Good) або Господь. Хіба це не богохульство? І чи вираз «Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа» не означає «Во ім'я Абрама, і Ісака, і Янкеля, амінь»? Адже душі арійських небіжчиків попи відправляють не до Полку Перунового, не до Духа Предків і, навіть, не до Бога, а саме на ложе Абрама в раби та наложниці після юдолі земної до юдолі потойбічної! То хто ж найголовніші богохульники, як не попи? І чи є в світі книга богохульніша за Біблію?

Совєтський патріотизм у його новому виді — це відвертий поворот кліки кремлівських вельмож до ідей великоруського імперіалістичного месіанізму, що датується вибухом II імперіалістичної війни. Загроза упадку Москви, а з тим і можливість розпаду СССР, дала привід відкликатися до старих патріотичних почувань. Цей офіційний відклик не був відокремленою подією, зумовленою конечністю самого воєнного положення. Це був початок унаявлення нуртуючого вже здавна процесу під плівкою інтернаціоналістичної фразеології.
3 часу II війни, прозваної „вітчизняною”, старий патріотизм російської імперії відзискує й утверджує — у трохи зміненій формі — своє давнє право громадянства. Громадянам, чи пак „жителям”, СССР припало в уділі, або активно виявляти цей патріотизм, або попасти в підозру ухилу в бік (іншого) націоналізму чи „реакційності”.
Що ж сталося?
На відтинку національної політики большевиків, тобто на відтинку викорінювання всяких неросійських національних ідей і перемінювання „жителів” підбитих країн на яничар, помагачів і активних визнавців т. зв. „ширших ідей”, ідей, спільних з поневолювачами, — не сталося нічого нового, не змінилося по суті нічого, крім ідеологічних гасел, що обґрунтовували політику національного винищування підкорених народів. Єдине нове, отже, це зміна в обґрунтуванні старої національної політики большевиків супроти народів.
Недавно ще знищування національної ідеї і вихолощування всього, що було національне по змісту, а не по формі, офіційно проводилося во ім'я інтернаціоналізації народів. Ідеологічним обґрунтуванням потреби винародовлювання і знецінювання всього національного була марксистська засада про те, що „пролетаріат не має батьківщини”, що до нього належить увесь світ, а кожна національна ідея є „пережитком”, що припізнює поступ у напрямі інтернаціонального злиття народів. Тепер зміна сталася в тому, що російська національна ідея перестала уважатися вже пережитком — у відмінності до всіх інших надалі „пережилих” національних ідей. Більше того! Російський нарід так визначився в соціалістичному будівництві і в „обороні батьківщини соціалізму”, що російську імперіальну ідею проголошено рушієм поступу. Інтернаціональне злиття народів у майбутньому не скасовано. Воно повинно би статися через їхнє державно-політичне злиття з „найпередовішим” у соціалізмі народом (зберігаючи поки що свої племінно-регіональні особливості). Злиття народів в інтернаціональне соціалістичне суспільство відбудеться таким найпростішим способом, що народи будуть перевиховані до того, щоб без спротиву дати пожерти себе російській імперіальній ідеї, яка є найпевнішим гарантом здійснення кремлівського соціалізму. В цьому напрямі провадиться на наших очах спішна робота. Загально беручи, національна політика большевиків продовжує далі те саме, що досі роблено. Знищування всякого національного змісту в неросійських народів проводиться ще більш нетерпляче й настирливо, але під іншим, неприкритим вже гаслом: державно-політичної русифікації народів. Пролетаріатові оголошено, що він має батьківщину. Його вітчизною є російська імперія, як цілість, столицею якої є особливої шани достойна „Масква мая родная”. Підбитим народам проголошено те саме. Одних і других наділено обов'язком любити, боронити й активно величати спільну для них імперію. На них покладено ще й окремий обов'язок шани, подиву і вдячності до „найбільш заслуженого” для пролетаріату і „найпередовішого” народу тієї імперії, народу російського. Кремлівські вельможі докладають зусиль, щоб цим запамороченням про вищість і важність пройняти і російський народ і підкорені народи, навіть подекуди і чужий пролетаріат далеких країн, і перетворити їх у споєний спільним почуттям слухняний інструмент для підбоїв світу під своїм керівництвом.
Російському імперіалізмові царських віків приписується тепер прогресивну роль. Під цим кутом наново ревізується історію і звеличується окремих царів і тих царських генералів, що мали успіхи в загарбницьких війнах. Цього ще мало. Всьому тому, що не було твором „русских людей” — їхньої зброї, праці, або ума — повинна принципово бути надавана менша, або легковажна ціна. На рівні з здобутками російського духу не можна ставити творчості неросійських народів, не кажучи вже про творчість „буржуазного Заходу”. Говорити про позитиви будь-якого народу можна тільки в такому випадку, коли одночасно з тим підкреслюється ще вищі позитиви Росії в тій самій ділянці. Хто це занедбує робити — робить ухил.
З цього погляду „розкривається” щораз то нових „ворогів народу”, що поробили ухили в історії, в політичній економії, в філософії, в літературній критиці, в письменстві, в музиці, в театральному мистецтві, — всюди там, де не досить виразно зуміли чи змогли підкреслити вищість, важність, позитивність російського вкладу.
Кремлівським диктаторам іде отже про створення різновидного круга сугестій не лиш для російського, але й для всіх других народів про меншовартість останніх і про конечність їх орієнтації на співпрацю й допомогу „досконалішого”, більшого, і „здібнішого” в соціалістичному будівництві російського народу. Марксистська ідеологія була до того часу кінцевою метою, зараз вона щораз виразніше стає тільки засобом для забезпечення за російським народом керівної ролі серед других, стає переходовим ступнем для державної і політичної асиміляції підкорених народів. Дальшим логічним етапом „соціалізму” кремлівських вельмож буде національна асиміляція.

Духово-історичний здвиг української нації, що виявляється у формі націоналістичного руху, творить всесторонньо нову дійсність народу у всіх ділянках життя. Творить він теж свою відмінну культуру. Тому можемо говорити про українську націоналістичну культуру.
Треба ясно окреслити, що вкладається в це поняття. Національність є невід’ємною прикметою кожної культури, навіть коли окремі елементи її є чужого (знову ж таки національного) походження. Може бути тільки більше або менше чужих елементів, що підлягають змінам під впливом тиснення національної природи нового їх підмету.
Твердимо при тому, що тільки національна культура забезпечує повний органічний вислів творчих сил одиниці й народу. Вона спирається на духовій природі народу та скарбі історичної традиції, принесеному з глибини віків.
Націоналістична культура є повноцінна, цебто позбавлена негативних складників народньої психіки й традиції, героїчно визначена національна культура. Іншими словами — національна культура націоналістичної доби.
Героїчна духовість українського націоналізму значить натугу змагання одиниці й цілого народу до суспільно-морального ідеалу. Це духовість героя, в якій почуття й змагання одиниці й загалу лучаться у вищу єдність, відмінну від свідомости індивідуалізму й колективізму. Це — філософія не протиставлення й не підпорядкування одиниці масі, а філософія нестримного росту особистости в ім'я спільноти.
Ця духовість є повно суверенна й самовистачальна в своїх джерелах і змісті, та може бути хіба тільки порівнювана, але ніколи не утотожнювана з духовістю та доктринами інших націоналістичних народів. Їх натура в своїх вершках і в масі значно вища, ніж у інших націй.
Зокрема це документується глибокою плідністю її в області творчости, отже, поруч прямого героїчного чину, — культурною функцією українського націоналізму. Витворюючи свій стиль життя й побуту цілого народу, націоналізм творить так само героїчний стиль його мистецтва.
Провідною ідеєю українського народу від світанку віків є Ідея Слави — тобто беззглядна цінність героїчного повнення призначення людини. Це “іскати собі чти, а князю слави” — “Слово о Полку Ігоревім”, це “Князем слава і дружині, амінь!”. Це “як слави зажити”, “слави добувати”, “слава не вмре, не поляже” — “преславного Війська Запорозького” і “Славних Гетьманів”. Це, нарешті, коронна ідея Шевченкового духа й цілої новітньої української літератури — “Слава України”. Не диво, що вже від 1917 року стала вона гаслом націоналістичного руху.
Спільнота нації в українській духовості історично усвідомляється не природничо, а духово-містично в Ідеї Роду. З нього родиться вся потуга Української Держави та відродження. “Дажбожі внуки чи “діти з коліна Яфетового” — це тільки дві, поганська й христіянська, форми одної думки — божеського благословення народу. Вся козацька експансія росла з міту й величі “славних і величних Русов”, що “за Олега роского монархи... Царгород штурмовали”, і “того же древа есте вітви і храбрих воїнов синове”. І XIX століття черпає всю свою силу з найближчої до нього козацької легенди: “І наллє живої козацької тієї крови...” Не випадково повоєнна українська творчість відкрила нам княжу добу — першоджерело національної потуги. Це було тільки повне відслонення Міту.
Чудо чинення української крови або духового призначення до українського роду —таке часте явище в історії останніх віків України. Є це суто націоналістичне, українське, а не расове, романське чи інше, державне схоплення національної спільноти. Поняття роду є дуже вимовним для зрозуміння історичного росту Української Нації тому, що в ньому сильніше, ніж, напр., в найближчому до нього понятті походження чи понятті крови звучить ідеалістичний момент заповіту, традиції, покликання.
Своє покликання українська нація спірає, проте, на безпосередньому відчутті благословенства, яке спочиває на українській національній ілдивідуальности та заложеної в ній динаміки.

Сама назва, саме слово “Націоналізм” — відносно недавнє. В політичну літературу воно впроваджене щойно наприкінці XIX ст. Це не значить, що перед тим, заки ця назва стала широко відомою, націоналізму загалом на світі не існувало. Навпаки, націоналізм є явище, нерозривно зв'язане з існуванням народів, і тому воно існує так довго, як довго існують народи. Але в різних часах різними назвами його називають. А діється це тому, що в різних століттях націоналізм різних народів висував такі ударні гасла, які в одному часі були для нього найважніші (наприклад, оборона віри, демократії, династії тощо). Через те різні періоди історичної дії націоналізму носять назви тогочасного ідеологічного гасла, під яким йшла боротьба за фактичні інтереси націй. Це має той наслідок, що при поверховому розгляді історії уважається поодинокі форми вияву націоналізму за відокремлені політичні течії, чи за закінчене політичне прямування однієї історичної доби і втрачається тяглість історичного розвитку.
Для ясности поставмо питання, що таке націоналізм? Найзагальніша відповідь така: націоналізм — це діяння в інтересах власної нації і мислення інтересами та світоглядом свого народу.
Найчастіше націоналізм перемішують з патріотизмом. А отже? Чи націоналізм і патріотизм одне і те саме? Ні.
Патріотизм — це почування. Це любов до батьківщини і любов до його народу (від лат. патрія — батьківщина). Націоналізм — це вольове напрямлення політичних бажань народу по лінії його практичних життєвих інтересів. Патріотизм — це емотивний настрій людей, що свідомі того, що вони люблять свою батьківщину. З патріотизму, з любови народу й батьківщини можуть постати й поставали бажання політичними чинами захищати інтереси народу. Тоді ті політичні чини чи політичні напрямки, що зродилися з патріотизму, стають бажаннями дії для інтересів народу, й отже зміняють свою якість. З емотивних настроїв [вони] перемінюються і оформляються на політичні хотіння, отже перемінюються на націоналістичну течію.
Іншими словами, патріотизм не є ще націоналізмом, але може деколи бути вистарчальним ґрунтом, з якого повстає націоналізм. Патріот не є і не мусить бути націоналістом. (Від того він не є гіршим патріотом). Націоналістом патріот стане тоді, коли емотивний настрій любови до батьківщини спонукає його політично діяти й думати виключно по лінії здійснення політичних інтересів свого народу, [мати] почуття зобов'язаности супроти політичних потреб народу. З цього заключення таке: не кожний патріот є націоналістом, не всякий патріотизм є основою для зродження націоналізму. Але націоналіст не може не бути патріотом.
Що так воно є, це роз'яснить такий приклад з нашої історії. В 60-х роках минулого століття, підо впливом пізнього романтизму, повстав на Правобережжі народницький, або хлопоманський рух українських патріотів. Була це сентиментальна молодь, яка захоплювалася українськими селянськими масами, спочувала його положенню, “ходила між народ” [та] списувала народні пісні й звеличувала їх красу, переодягалася в народну ношу, працювала над плеканням рідної мови й мляво переборювала масову неграмотність, але нічогосінько не робила, щоб поправити політичне положення того народу. Навпаки, [хлопомани] принципово були проти політичної роботи в обороні національних інтересів того народу, який вони так дуже романтично кохали. На цьому прикладі народолюбців ясно видно, що патріотизм не тільки не мусить бути основою для конечного зродження націоналізму, але що з патріотизму можуть повстати такі течії громадської думки, які в цілій основі суперечні й ворожі націоналізму.
Чому воно так?
Ми сказали, що націоналізм — це діяння винятково в інтересах власного народу й мислення його інтересами. З цього виходить, по-перше, що націоналізм — це напрямок вольовий, а не чуттєвий, як патріотизм, по-друге, що головні цілі націоналізму є цілі політичні, бо інтереси нації — це не краса пісні і ноші, що можуть стати задовільним предметом шанування романтичних патріотів, але найреальніші політичні й соціяльні справи, від яких залежить буття народу.
Здійснення тих цілей є завжди метою прямувань націоналізму, а часами тільки — метою прямувань патріотизму. У таких випадках патріотизм переходить у форми націоналістичної дії і тоді з ним тотожний. Перетворюється в націоналізм.
Головні різниці між націоналізмом і патріотизмом стануть помітними, коли порівняємо основні категорії патріотичного і націоналістичного думання. Пам'ятаючи, що патріотизм — це емотивний стан, а націоналізм — політичне прямування, — треба зробити такі розрізнення.
Для патріотизму:
психологічним джерелом є: любов дорідного краю й народу; головною категорією думання є: нарід як етнографічне поняття реально існуючих в даному часі людей (“сучасна Україна”);
політичною метою є: свобода народу як цінність в собі, добро народу в сучасному;
програмовими цілями є: конституція, автономія, федерація, як поширення свободи народу, існуючого в даний час.

Для націоналізму:
психологічним джерелом є: бажання політичної влади власного народу;
головною категорією думання є: нація, як політичне поняття, як підмет історичного процесу не лише в сучасному, але в минулому й майбутньому (“вічна Україна”);
політичною метою є: влада народу, як передумова й ґарант всякої свободи, сила народу головно на майбутнє положення;
програмовими цілями є: держава, суверенність як самостійна передумова тривкого існування сили й свободи народу в його історичному розвитку.

Теперішня доля народу є предметом журби патріотів, майбутня доля нації є предметом журби націоналістів. В акцентуванні першими сучасности, другими майбутности є причина нахилу патріотів до матеріялістичного, а націоналістів до ідеалістичного розуміння історії.
Ще одне розрізнення. Націоналізм часом мішають з шовінізмом. Чи це тотожні поняття? Ні.
Шовінізм — це нездорова форма надмірного розвитку патріотичних почувань. Шовінізм — це перебільшене й безкритичне переоцінювання всього, що рідне, сліпа ненависть і часто необґрунтоване згірдливе відношення, ворожість до чужого.
Шовінізм стимульований самими почуваннями, вибухами патріотичних емоцій, що є поза всякими впливами доцільности політичних рацій. Простіше кажучи, шовінізм — це небезпечне одурманення патріотичними настроями.
Прикладом таких випадків є царський патріотизм чорносотенських погромщиків, або патріотизм польської розагітованої вулиці. Бувши патріотичною емоцією для емоції, шовінізм не має нічого спільного з патріотизмом (поза тим, що є його звиродженою формою), а тим більше з націоналізмом, який є не емотивний, але перш за все вольовим напрямленням політичної думки.

Щоденно ворони летять
Щоденно ворони кричать
Там спалили, там убили
Там піймали, там забрали
Посадили, осліпили і згноїли

Що ж ви дивитесь плачте
Чорні ворони не крячте
Ви оглухли ви глухі
Як же стали ви такі

Нас дурманом опоїли
В наші вуха цвяхи вбили
Наші голови скрутили
І такими відпустили

День ми днюєм, ніч ночуєм
Все ми бачим, а не чуєм

Якщо вільно, нащо військо
Щоб в кішені як назвисько
А невільні чом до Січі
Нас давно ніхто не кличе

І ніяк ми не вгадаєм
Що зробили з нашим краєм
І не знаєм божевільні
Чи ми на волі ми вже вільні

Але ворони знялися
Буйним сміхом залилися
Ви хіба вільні, ви хіба вільні
Божевільні! Божевільні!

Десь далеко є країна
Щира, чиста, щастям горда
Кожний там живе щасливо
Держиморда! Держиморда!

Там говорять по французьки
Не то значні, а й лакеї,
І пани всі мови знають
Крім своєї! Крім своєї!

Гей, гей Ельдорадо!
Гей, гей Ельдорадо!

Там велика воля слову
Кожний пише все, що знає
І цензура ліберальна
Все черкає і черкає

Там письменникам за працю
Сам уряд складає дяку
І з тріумфом їх провадить
В Сибіряку, Сибіряку!

Гей, гей Ельдорадо!
Гей, гей Ельдорадо!

Там живуть усі народи
Москалі, хохли, поляки
І живуть вони так дружно
Як собаки! Як собаки!

Там живе племін усяких
Престрашенна мішанина
І зате той край зоветься
Русь єдина! Русь єдина!

Гей, гей Ельдорадо!
Гей, гей Ельдорадо!
Гей, гей Ельдорадо!
Гей, гей Ельдорадо

СПАС — покровитель урожаю. Його вшановували у цілій тріаді свят. Період, що його обіймають ці свята, вважається явленням Царства Небесного на землі. За народними віруваннями, у Спасівку так само треба постити, як і у Великий піст. Спаса — день поминання мертвих родичів. Це третій прихід покійників на світ у весняно-літньому сезоні: вони з'являються на Страсний четвер, на Зелені свята і на Спаса.

Коли на Симона Зилоту знахарки зривали чарівне зело, вони примовляли:

Святий Авраам на це зілля орав,

А Бог садив, а Спас родив,

Мати Божа поливала

І на поміч це зілля давала.

Перший Спас (1/14 серпня: Маковія) називали Спасів день. Перший день Успенського посту. Цієї пори був звичай ходити всім людом до річки чи озера освячувати воду, після чого всі купалися і купали худобу, щоб очиститися та уберегтися від хвороб, особливо пропасниці. Тоді ж освячували квіти і мак, а дівчата-чарівниці – ще й мак-видюк. Цим маком обсипали дім, аби всі вроки та хитрощі відьом пропали безслідно. Протягом тижня гадали, яка буде погода починаючи з вересня. Казали: «У Спаса все в запасі: і дощ, і вітер, і погода, і сіропогіддя».

Особливо вшановували другий прихід Спаса (6/19 серпня; Преображення Господнє). Його називали Другим Спасом, Середнім Спасом, Великим Спасом. В цей день освячували груші, мед, обжинкові вінки або жмути колосся жита й пшениці, а також яблука. Існує повір'я, що до Спаса яблука «нечисті». Подібно до цього і вода в озерах та ставках в певний період вважається нечистою — від свята Перуна (Іллі) (20 липня/2 серпня) до Водохрещі (6/19 січня). Тільки після освячення на Другого Спаса яблука стають придатними (преображаються) для споживання. Кусаючи перше освячене яблуко, примовляли: «Думу міцну надумую, думу трудну заклинаю, по Другому Спасу хай збудеться...» Тож традиційно свіжі плоди в народі споживали лише в період від Спаса до Різдва або Водохрещі. Після Водохрещі і освячення всіх водойм, коли вода переймається Святим Духом, свіжі яблука викидали, а натомість сушені заливали «живою» водою. Саме в цю пору, взявши з кожної копи по колосочку, жниці виробляли «Сніп-рай». Вважали, що у ньому Спас любить поспілкуватися з душами покійників. Також при завершенні жнив залишали в кінці ниви пучок незжатих колосків, який називали по-різному: Спасова борода, борода, людська доля, цапова борода, дідова борода, Перуну на бороду, прокіп'я, перепелиця тощо. Особливо вшановували Спаса пасічники, бо він є спаситель і опікун бджілок. День земних плодів, друга зустріч осені — так іще називали це велике свято. Казали: «Прийшов Спас — держи рукавиці про запас. Прийшов Спас — усьому час». Після Другого Спаса сіяли озимину.

А після третього вшанування Спаса (16/29 серпня), який називали Третім, Малим Спасом, настає пора Спасові повертатися до вирію. Цей день вважається початком осені, тому намагалися перед ним змолоти весь хліб. Тому й мовили: «Прийшов Спас — пішло літо від нас».
Узагалі наші предки називали усіх своїх головних богів Спасами, тобто спасителями. Згодом це наймення перейшло на Христа — Спасителя світу.

СОКІЛ-РОД — першоптах, що народився із сльози, яку зронило Всевидюче око. Культ сокола широко відображений у колядках та щедрівках. Причому він виступає як незалежне єство, а не як посередник між Богом і людьми. Сокіл-Род, Сокіл-прадід є символом Місяця, що притаманне первісним віруванням. У колядках, де описується початок творення світу, часто говориться про те, що на Світовому дереві сидить сивий соколонько і в'є собі гніздо на вершечку; перевиває знизу барвінком, іншим зелом, обкладає тереном, у середині вимощує цвітом-калиною, а зверху — чистим золотом. Серед гілля того дерева рояться бджоли, а під деревом живуть бобри та лисиці. На гілках сидять зозуля та ластівка. З дерева капає роса, а з тієї роси стають криниці. У «Піснях Галицької та Угорської Русі», виданих більш ніж сто років тому Я.Головацьким, подано такий опис Світового дерева:

Ой там за двором, за чистоколом,

Стоїть ми, стоїть зелений явір,

А в тім яворі три користоньки:

Єдна ми користь в верху гніздонько,

В верху гніздонько, сив соколонько;

Друга ми користь, а в середині,

А в середині, в борти пчолоньки;

Третя ми користь у коріненька,

У коріненька чорнії бобри.

Щире золото, котрим покриває сокіл своє гніздо — символ світла і Сонця. В колядках сокіл служить господареві як добрий геній. В одній із колядок розповідається про сокола, який сидів над Дунаєм, а потім кинувся в його води і вийшов аж за «три літа», винісши з первісних вод «три пожитки: яру пшеницю, запашний ладань та святий воскочок». Саме цей здобуток і є найцінніша жертва Богу-Творцю на Святій і Щедрій вечері.