***
Ти у Вогню не палити - Тепло дарувати вчись,
У Сонця - в Світи Високі щодня мандрувати вчись.
Думай: а що сьогодні я людям доброго дав?
Іти битим шляхом легко - Свій Шлях торувати вчись.
***
Того, що минуло, уже не вернути,
Лишилось одне тільки - тяжко зітхнути...
Колись на колючках так солодко спалось -
Тепер на пелюстках ніяк не заснути.
***
Крок до своєї мети мусиш ти сам ступити,
Камінь зі свого шляху мусиш ти сам відкотити.
Кому ж іще відповісти на запитання твої?
Світильник своєї душі мусиш ти сам запалити.

Перестаньте так часто говорить слово "карма". У вас создалась привычка все сваливать на это маленькое слово. Попали ли вы в тяжелую земную жизнь благодаря собственной инертности или однобокой, как флюс, энергии - карма виновата. Не сумели вы устроить своей личной жизни в доброте и мире - карму за
хвост, в виде спасительного змея. Не смогли вы создать себе радостного окружения, по причине, конечно, собственной разбросанности и несобранности в Едином, - снова карма. Не вышли вы в большие люди - еще раз карма и т.д., и т.д.
В результате полное разочарование в текущей жизни (виновато окружение), выросло в сердце уныние и... или вы здесь, спасенные от худшего из преступлений - самоубийства, или вы погубили воплощение, кончив им, или вы в раздражении и зависти сковали себе пути ко злу.
Тот, кто часто повторяет слово "карма" и продолжает жить все таким же, каким жил год назад, вчера, сегодня, завтра, не ища в себе обновляющих сил доброты и радости, - тот совершенно такой же мертвец среди живых, как тот, кто постоянно думает о смерти и боится ее.
Боящийся смерти носит ее в себе и не может быть свободным в. своих действиях ни на минуту. Он засорил свои глаза, глаза духа, плачет и ужасается страшного момента изменения формы жизни, не понимая, что новую форму он кует себе сам только одними действиями в сером дне...

Із результатів попереднього голосування можна зробити висновок, що людям ще є що їсти і їх задовольняють видовища, які їм показують.

«Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою; … Люби свого ближнього, як самого себе; на двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять» (Мат., 22, 36-40).

В моралі людина встановлює принципи відносин до себе та інших людей, а релігія, навпаки, встановлює відносини людини з надприродною істотою. Отже, мораль і релігія, віра та любов протилежні одна одній. «Той хто любить Бога, не може любити людину, говорить Фейєрбах, - і навпаки, той, хто любить людину, не може любити Бога».

У світ існує велика кількість релігій. Кожна релігія, у свою чергу, розпадається на безліч течій, розколів, сект. Так, вшановуючи одного й того самого Бога, читаючи одну й ту саму священну книгу – Біблію, визнаючи засновником своєї віри одно й того самого Ісуса Христа, істинними християнами вважають себе католики і православні, адвентисти і баптисти, хлисти і скопі та ін. У кожній із цих релігій, церков, сект вірять в Бога, який практично нічим не схожий на богів інших релігій. Який же з цього сонму богів для віруючих реально існує? Не можуть же вони вс існувати, оскільки кожний з них категорично виключає всіх останніх.
Сторонні говорять, що в кожній релігії один і той самий Бог, але його неоднаково розуміють, йому лише по-різному моляться. Але це лише сторонній погляд. Самі ж віруючі в усіх релігіях вважаються істинним лише свого Бога. Християни ніколи не стануть молитися язичницькому ідолові, сикх – індуському Шиві, адвентист сьомого дня – разом з баптистом або православним. Без переконаності в істинності лише свого Бога нема і не може бути віруючої людини.
В ім’я свого «істинного» Бога віруючі ставляться з недовірою до існування богів інших віруючих, готові вірою і правдою обстоювати віру у свого Бога. Якщо хоча б одна релігія мала бодай одне справді переконливе свідчення на користь свого Бога, то інколи б віруючі даної релігії, церкви, секти не переходили б в інші релігії, оскільки в кожній релігії є щирі віруючі, які зовсім не зацікавлені у самообмані; всі віруючі врешті врешт опинилися б у цій єдино істинній релігії з лише їй притаманними істинним Богом.
Нічого подібного не спостерігається ось уже 20 тисяч років. І сталося це лише тому, що Бог – тільки уявні істота, якій нічого не відповідає у реальній дійсності.

За сім десятиріч московити (червоні) наробили чимало: наполовину зменшили націю, четвертували носіїв українського етносу – селянство, зрусифікували міське населення і відірвало його від українського духовного коріння, обкрали нашу етнічну територію, розбавили її московським чужинським елементом, у значної частини українців, зокрема південно-східних теренів убили любов і пошану до дідів-прадідів та віру в благо незалежності.

Якщо попередні загарбники задовольнялися загальним послухом українців і сплатою податків, то московіти полізли в душу українцям: взялися забороняти мову й переконувати українців, що вони не українці, а зіпсовані (неповноцінні) росіяни. Насадили густу мережу своїх державних чиновників, у кожному селі посадили попа-сексота для контролю за думками народу, запровадили кріпаччину, наклали великий тягар податків, забирали із сіл молодих чоловіків до свого війська – усе це московську окупаційну владу кардинально відрізняло в гірший бік від попередніх чужинських влад.

Мед. Візантійські історики свідчили, що наші давні предки відзначалися наполегливістю, згуртованістю, почуттям солідарності, товариської взаємодопомоги. Вони над усе цінували свободу і нікому не давали змогти нав’язувати рабство, підкорити себе духовно. Любов до свободи їх змушувала бути терпимими, поважати почуття людської гідності навіть у рабів. Відомо, що кожний племінний союз, який входив до складу Київської Русі, мав своїх богів, свої особливості в традиціях та вірі. Ці відмінності поважалися, не було нетерпимості в традиціях та вірі. Ці відмінності поважалися, не було нетерпимості, зверхності у ставленні до богів інших племен, які входили до союзу. В дохристиянські часи в Київській Русі ставлення до іновірців було мірою доброзичливим, толерантним. Свідченням цього є факт діяльності громад християн на теренах Київської Русі ще далеко до офіційного прийняття християнства.
Торговельні та інші зв’язки з народами-сусідами давали змогу нашим предкам ознайомитися з різними віруваннями, що також сприяло формуванню віротерпимості. З прийняттям християнства наші пращури не сприймали візантійської ортодоксії, вони, як зауважував М. Грушевський, «зісталися на завсігди» при певній духовній і релігійній свободі в поглядах на віру і мораль. Не сприйняло «українське населення» і проповіді грецьких місіонерів про релігійну винятковість християн, а також ту атмосферу непримиримості й нетолерантності, яка їх супроводжувала.
Феодосій Грек (грецький місонер), який жив і працював у Києві в 12 столітті, дорікає киянам за те, що «вони з похвалами відзиваються про інші конфесії, ігнорують конфесійні ріжниці та позволяють собі такі вислови, що «і сю віру і ту Бог дав». Феодосій Печерський, як ревнитель православної віри, в своєму посланні-зверненні до князя Київського писав: «Ти, чадо безупинно хвали свою віру…, одначе, будь милостив не тільки до своїх християн, але і чужих…, буде це єретик чи латинянин, всякого помилуй і вирятуй з біди…». Ці приклади також можна вважати, що наші пращури усвідомлювали і шанували принцип віротерпимості.
Загальна атмосфера толерантності, віротерпимості, яка мала місце в Київській Русі, була не лише передумовою вільного розвою на її теринах релігійного розмаїття, а й сама віротерпимість, як соціально-психологічний феномен, живилася, закріплювалася множинністю співіснуючих релігійних напрямків.
Дух релігійної нетерпимості, навіть при переході українського православ’я під юрисдикцію Московської патріархії, був дуже слабо виражений в Україні. Адже саме тут знаходили притулок старообрядці, прихильники раціоналістичних і містичних сект, які зросли на ґрунті російського православ’я , представники єретичних рухів, вигнанці за віру. Саме в Україні започаткували свої общини протестантські віросповідання. У посланні константинопольського Патріарха Іосафа митрополиту Макарію (1564р.) зазначалося, що «люторстке вчення» розбестило Малу Русію.»

Дьоготь. «Український корабель, як слушно зауважив М. Грушевський, - плив повними вітрилами під вітром Реформації». На протестантський фермент впливів на православних віруючих в Україні звернув увагу відомий український філософ, дослідник проблем віротерпимості, свободи совісті М. Драгоманов. Українські релігієзнавці, зокрема М. Грушевський, зазначили, що саме Реформація запліднила українське духовне життя ідеями віротерпимості, свободи релігійної совісті.

Гуманістичні ідеї мислителів Західної Європи істотно вплинули на формування та поширення ідеї релігійної терпимості, свободи релігії, свободи совісті на терені України. Як справедливо зауважив В.В. Вернадський, «національна самосвідомість українців розвивалася на ґрунті етнографічних особливостей психіки, культурних тяготіть і нашарувань, що пов’язуються Україну із Західною Європою, та історично зумовленого ладу народного життя, перейнятого духом демократизму».

Аналіз!

1) Зверніть увагу на виділення у пункті мед. Це часовий відрізок, візьмемо 5 - 16 століття. 
2) На території України не було рабовласницького ладу.
3) Середньовіччя охоплює початок 5 кінець 16 століття.
4) Інквізиція 1229 - 18 століття період просвітництва. 
5) Реформація - 16 століття. 
6) Все те, що описано в першому розділі було задовго до Реформаці в Європії і навіть після неї.
7) Як могла вплинути немита Європа на Україну, яка під час інквізиції за словами Вольтера
знищила третину свого населення. Де тут вплив добра і світла? І де і в чому є тут заслуга реформації? Вплив Реформації на Україну http://uk.wikipedia.org/wiki/Реформація
8) Це називається "європоцентризм",коли все європейське ставиться в центр, а все інше
вважається неповноцінним, неправильним, похідним.  А у наших псевдомужів це почуття 
меншовартості, яке пони поширюють на весь народ. 
9) Саме після й-ї реформацію, коли Ватикан втратив частину впливу в Європі у вигляді протестанства вирішив поповнити втрати за рахунок православних України і Білорусії. Руками Ватикану стала католицька Польща. А потім була Визвольна війна України і ріки крові двох словянських народів. 
Упала Польща, і нас привалила і все загребли москалі. 

За Україну без Європи, Москви і Ізраєлю!!!

Абстрактний монотеїзм – останній щабель розвитку релігії. Якщо уявити собі релігію, що могла б ще більше «витончити», вдосконалити уявлення про надприродне, то логічним виглядає Бог, образ якого звільнився б і від особистих атрибутів. У такій послідовності Бог перетворюється у якесь Начало, Загальний закон, Логос Всесвіту. Це вже не Бог релігії, а Бог філософії, не релігійне, а філософське поняття. Такому Богові вже не можна поклонятися, немає потреби поклонятися. Він уособлює собою Всесвіт, безкінечність, мікро- і макрокосмос.

"Я в Бога не вірую, тому що він не існує. Але я не скажу цього ні своїм селянам, ні своїй дружині. Тому що коли і селяни не будуть вірувати в Бога, то вони будуть красти мою пшеницю, а дружина наставлятиме мені роги. Якщо Бога і не було б, то все одно його слід було б вигадати"

Мусульмани дотримуються урази впродовж рамазану – дев’ятого місяці мусульманського місячного календаря. Він становить один з п’яти канонічних обов’язків мусульман. Іслам забороняє мусульманам протягом усього рамазану в денний час, від ранкової зорі до заходу сонця, їсти пити, курити, тощо.
Тридцяти денний піст місяці рамазана сягає обрядових установлень, які виконувалися у стародавній Аравії. Цілком ймовірно, що цей піст виконувався колись найспекотнішого літнього місяці. Звідси, мабуть, і назва місяця рамазан (рамадан), яка походить від арабських слів «рамад харр», що означає сильну спеку, спекотний час.
Літо в Аравії, особливо наприкінці його, було найважчою в господарському відношенні порою року, коли запаси продуктів вичерпувались, а нещадне сонце випалювало поля. Ця пора змушувала арабів до поміркованості в харчуванні та до виконання більшої частки господарських справ у прохолодніші вечори й ночі. Водночас давні араби, які вірили в добрих і злих духів, богів, влаштовували благальні моління. Не скріплюючи очей у першу половину ночі, вони молились богам і духам про дарування дощу; в очікуванні його забороняли собі споживати їжу і пити впродовж дня.
Отже, вимоги мусульманського посту місяця рамазану – нічого не їсти й не пити з раннього ранку до настання темряви, не вдихати ніяких пахощів, не купатися тощо – переважно повторюють доісламські звичаї, які визначались передусім особливостями господарського життя давніх арабів, низьким рівнем продуктивних сил, безсиллям у боротьбі з природою.