Вмикаєте зомбоящик і чуєте приблизно таке:

"…а ето хроніка 1959 года: похорони Степана Бандери на мюнхенском кладбіще – КГБ, наконец, ліквідірует лідера националістов, как представляющево опасность для совецкого государства…".

Ось так, цинічно: "наконец" і "ліквідіруєт". Таке воно кацапидло, тепер навіть пишається.

 "Я повернуся до своєї Вітчизни... коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як гітлерівська. Коли НКВД піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький. Коли нам – Українському Народові – буде повернено право на свободу і незалежність в ім'я християнства і справедливості", – писав на еміграції Іван БАГРЯНИЙ.

Одним із проявів російського фашизму 20-го століття стала діяльність його каральних органів – "Чрєзвичайной Коміссіі" – "краси і ґордості Коммуністічєской партіі" за висловом одного із соратників Лєніна – Зінов'єва.

З 1918 року цей орган мав назви ВЧК, ОГПУ, НКВД, НКГБ, МГБ, КГБ, наслідуючи традиції катівень Івана ІV, Таємної Канцелярії Петра І і Таємної Експедиції при російському Сенаті середини 18 століття. Будучи суто російським витвором, як і сам більшовизм, який видатний російський філософ Микола Бердяєв охарактеризував як "трєтьє явлєніє русского імпєріалізма", цей апарат злочинів і насильства, діючи в Україні, комплектувався, однак, переважно з не українців, про що виразно свідчить лист голови Всєроссійской ЧК Дзєржинского до Лєніна, який подаємо в перекладі на українську.

"Харків. 26 червня 1920 р. Дорогий Володимире Іллічу!.. Становище тут (в Україні – Ред.) загалом іде вгору. Можна з певністю сказати, що коли з центру (тобто, з Москви – Ред.) безупинно натискатимуть і посилатимуть працівників, то й Україна стане скоро чесною, совєтською... Величезною перешкодою в боротьбі – відсутність чекістів-українців... Моє перебування тут підсилює темп роботи ЧК. І мені здається, що подальше перебування необхідне. Привіт. Ф.Дзержинський" (Дзержинский Ф. Э. Изб. произв. В 2-х томах. Политиздат (Москва). 1977.)

Про те, як окупаційні війська і спеціальні каральні загони робили Україну "чесною" і "совєтською" – роман Юрія Горліса-Горського "Холодний Яр".

Що ж до "темпу роботи" ЧК, то 1923 року на Заході вийшла книжка російського історика Сергія Мельгунова "Красный террор в России", побудована на численних свідченнях людей і матеріалах, що зібрала спеціальна слідча комісія, утворена в 1918 році при уряді генерала Денікіна.

До уваги Читача – лише деякі матеріали, що стосуються діяльності ЧК на території Української Народної Республіки, окупованої більшовицькою Росією. А наостанок, перш ніж познайомити Вас з цими шокуючими документами – вислів, що його любив повторювати голова ЧК в Україні Лацис: "Чрєзвичайка – ето лучшєє, что наші совєтскіє органи могут дать"...

"Свидетельства комиссии Рерберга (производила расследования немедленно после занятия Киева Добровольческой армией Деникина в августе 1919 г.):

"В большинстве чрезвычаек Киева большевикам удалось убить заключенных накануне вечером (перед своим уходом). Вот внешний вид одной из Киевских человеческих "боен" в момент ознакомления с ней комиссии.

"...Весь цементный пол большого гаража (дело идет о "бойне" губернской ЧК Киева по улице Садовой, , N 5.) был залит уже не бежавшей вследствие жары, а стоявшей на несколько дюймов кровью, смешанной в ужасающую массу с мозгом, черепными костями, клочьями волос и другими человеческими остатками. Все стены были забрызганы кровью, на них рядом с тысячами дыр от пуль налипли частицы мозга и куски головной кожи. Из середины гаража в соседнее помещение, где был подземный сток, вел желоб в четверть метра ширины и глубины и приблизительно в 10 метров длины. Этот желоб был на всем протяжении до верху наполнен кровью... Рядом с этим местом ужасов в саду того же дома лежали наспех поверхностно зарытые 127 трупов последней бойни... Тут нам особенно бросилось в глаза, что у всех трупов размозжены черепа, у многих даже совсем расплющены головы. Вероятно они были убиты посредством размозжения головы каким-нибудь блоком. Некоторые были совсем без головы, но головы не отрубались, а... отрывались... Опознать можно было только немногих по особым приметам, как-то: золотым зубам, которые большевики в данном случае не успели вырвать. Все трупы были совсем голы.

В обычное время трупы скоро после бойни вывозились на фурах и грузовиках за город и там зарывались. Около упомянутой могилы мы натолкнулись в углу сада на другую более старую могилу, в которой было приблизительно 80 трупов. Здесь мы обнаружили на телах разнообразнейшие повреждения и изуродования, какие трудно себе представить. Тут лежали трупы с распоротыми животами, у других не было членов, некоторые были вообще совершенно изрублены. У некоторых были выколоты глаза и в то же время их головы, лица, шеи и туловища были покрыты колотыми ранами. Далее мы нашли труп с вбитым в грудь клином. У нескольких не было языков. В одном углу могилы мы нашли некоторое количество только рук и ног. В стороне от могилы у забора сада мы нашли несколько трупов, на которых не было следов насильственной смерти. Когда через несколько дней их вскрыли врачи, то оказалось, что их рты, дыхательные и глотательные пути были заполнены землей, Несчастные были погребены заживо и, стараясь дышать, глотали землю. В этой могиле лежали люди разных возрастов и полов. Тут были старики, мужчины, женщины и дети. Одна женщина была связана веревкой со своей дочкой, девочкой лет восьми. У обеих были огнестрельные раны".

"В уездной Чека Киева (на ул. Елисаветинской) было то же самое, такой же покрытый кровью с костями и мозгом пол и пр. В этом помещении особенно бросалась в глаза колода, на которую клалась голова жертвы и разбивалась ломом, непосредственно рядом с колодой была яма, вроде люка, наполненная до верху человеческим мозгом, куда при размозжении черепа мозг тут же падал..."

"Человеческая нервная система не может такого выдержать. И казнь совершают палачи преимущественно в опьяненном состоянии... Почти в каждом шкафу, – рассказывает Нилостонский про Киевские чрезвычайки, – почти в каждом ящике нашли мы пустые флаконы из-под кокаина, кое- где даже целые кучи флаконов".

"Когда я вспоминаю лица членов Чека: Авдохина, Терехова, Асмолова, Никифорова, Угарова, Абнавера или Гусига, я уверена, что это были люди ненормальные, садисты, кокаинисты, – люди, лишенные образа человеческого, пишет одна из сестер милосердия Киевского Красного Креста"(С. 143)

Вот пытка в так называемой "китайской" Чека в Киеве: "Пытаемого привязывали к стене или столбу; потом к нему крепко привязывали одним концом железную трубу в несколько дюймов ширины... Через другое отверстие в нее сажалась крыса, отверстие тут же закрывалось проволочной сеткой и к нему подносился огонь. Приведенное жаром в отчаяние животное начинало въедаться в тело несчастного, чтобы найти выход. Такая пытка длилась часами, порой до следующего дня, пока жертва умирала" (С. 127 – 128)

"Харьковская ЧК. 19-й год... Вскрытие трупов обнаружило страшные жестокости: побои, переломы ребер, перебитые голени, снесенные черепа, отсеченные кисти и ступни, отрубленные пальцы, отрубленные головы, держащиеся только на остатках кожи, прижигание раскаленным предметом, на спине выжженные полосы и т.д. и т.п. У одного трупа голова оказалась сплющенной в плоский круг толщи- ной в 1 сантиметр; произведено это сплющивание одновременным и громадным давлением плоских предметов с двух сторон..."

...Перед нами последовательно проходят города: Харьков, Полтава и др. И повсюду "трупы с отрубленными руками и размозженными костями и оторванными головами", "с переломленными челюстями, с отрезанными половыми органами".

...Показания мещанина г.Луганска, как пытали его: здесь и поливание голого ледяной водой, отворачивание плоскозубцами ногтей, поддевание иглами, резанье бритвой и т.д. В Симферополе в ЧК применяют новый вид пытки, устраивая клизмы из битого стекла и ставя горящие свечи под половые органы"... (С. 121)

Среди одесских палачей был негр Джонстон, специально выписанный из Москвы. Он был синонимом зла и изуверств, – сдирал кожу с живого человека перед казнью, отрезал конечности при пытках и т.п (С. 139)

...Пытка "горячим сургучом", о которой рассказывают очень многие в своих воспоминаниях о Киеве... Лили сургуч на затылок и на шею, а затем срывали вместе с кожей..."

...Пусть рассказы о физических пытках типа испанской инквизиции будут всегда и везде преувеличены – нашему сознанию не будет легче оттого, что русские пытки 20-го века менее жестоки, менее бесчеловечны.

"Большевики в Одессе в 1920 г. в третий раз. Идут ежедневные расстрелы по 100 и больше человек. Трупы возят на грузовиках... Число расстрелянных по официальным данным доходит до 7 000. Расстреливают по 30-40 в ночь, а иногда по 200 – 300. Тогда действует пулемет..." Расстреливают сотнями крестьян в Валковском уезде Харьковской губернии... В одном селе расстрелянных 140. (С. 100)

"Система заложничества имела кровавые результаты в зиму 1921– 22 гг. в северных уездах Таврии и Екатеринославщины, во время так называемого "разоружения деревни". На села (напр., Троицкое, Богдановка, Мелитополь) налагалось определенное количество оружия, которое они должны были сдать в течение суток. Количество, значительно превышавшее наличие. Бралось человек 10 – 15 заложников. Конечно, деревня не могла выполнить, и заложники расстреливались".

"В Николаеве в 1919 г. расстреливали под звуки духовой музыки... В Киеве расстреливаемых заставляли ложиться ничком в кровавую массу, покрывавшую пол, и стреляли в затылок и размозжали череп. Заставляли ложиться одного на другого еще только что пристреленного...

В Полтаве и Кременчуге всех священников сажали на кол. В Екатеринославе предпочитали и распятие и побивание камнями. В Одессе истязали, привязывая цепями к доскам, медленно вставляя в топку и жаря, других разрывали пополам колесами лебедок, третьих опускали по очереди в котел с кипятком и в море, а потом бросали в топку. Формы издевательств и пыток неисчислимы."

"В Крыму воцарился большевизм в самой жестокой разбойничье- кровожадной форме, основанный на диком произволе местных властей", — пишет Кришевский в своих воспоминаниях. "Во всех городах лилась кровь, свирепствовали банды матросов, шел повальный грабеж, словом создавалась та совершенно кошмарная обстановка потока и разграбления, когда обыватель стал объектом перманентного грабежа"... Сотнями гибли и представители татарского населения, противодействовавшего большевикам. (С. 91)

В Крыму месяцами шла бойня. ("Крымская резня" 1920-1921 гг.). Смертоносное таканье пулемета слышалось каждую ночь до утра... Первая же ночь расстрелов дала тысячи жертв: в Симферополе 1800 человек, Феодосии 420, Керчи 1300 и т.д... Население ближайших к месту расстрела домов выселилось; не могло вынести ужаса пытки. Да и опасно – недобитые подползали к домам и стонали о помощи. За сокрытие сердобольные поплатились головой.

...Расстрелянных бросали в старые Генуэзские колодцы. Когда же они были заполнены, выводили днем партию приговоренных, якобы для отправления в копи, засветло заставляли рыть общие могилы ...с наступлением темноты расстреливали.

Складывали рядами. На расстрелянных через минуту ложился новый ряд живых "под равнение", и так продолжалось, пока яма не наполнялась до краев, Еще утром приканчивали некоторых размозживанием головы камнями.

В Керчи устраивали "десант на Кубань": вывозили в море и топили... Обезумевших жен и матерей гнали нагайками... За "Еврейским кладбищем" в Симферополе можно было видеть расстрелянных женщин с грудными младенцами.

В Ялте, Севастополе выносили на носилках из лазарета и расстреливали. И не только офицеров – солдат, врачей, сестер милосердия, учителей, инженеров, священников, крестьян и т.д." (С. 67)

"Наибольшие расстрелы происходили в Севастополе и Балаклаве, где ЧК расстреляла, если верить очевидцам, до 29 тыс. человек... В Севастополе не только расстреливали, но и вешали – сотнями... Были использованы все столбы, деревья и даже памятники... Исторический бульвар весь разукрасился качающимися в воздухе трупами. Та же участь постигла Нахимовский п-т, Екатерининскую и Большую Морскую улицы и Приморский б-р..." (С. 68)

...Усмиряется повстанческое движение на Украине. Здесь нет передышки: между 1920 и 1921 г. разницы не будет. Это повстанческое движение многообразно... Но при ликвидации их нет уже оттенков. Приказ № 69 по киевскому округу... предписывал применение массового террора против зажиточных крестьян вплоть до истребления их «поголовно»; приказ заявлял о расстреле всякого, у кого найдется хоть один патрон после срока сдачи оружия и т.д. При активном сопротивлении террор, как всегда, превращается в кровавую бойню. В Проскурове жертв считается 2000. Близ Киева выступает атаман Тютюник – в Киеве ежедневно расстрелы нескольких десятков человек... Когда мы читаем в петербургской «Правде», что в Киеве раскрыт заговор, руководимый "Всеукраинским повстанческим комитетом" и что арестовано 180 офицеров армии Петлюры и Тютюника, мы с уверенностью можем сказать, что это сообщение равносильно сообщению о расстрелах. Прибывший в Польшу проф. киевского политехникума Коваль сообщает об усилении террора в связи с раскрытием в Киеве "очереднего заговора". Каждую ночь расстреливается 10—15 человек. "В педагогическом музее — сообщается в этом интервью — была устроена выставка местного исполкома, на которой, между прочим, фигурировали и диаграммы расстрелов Чека. Минимальное количество расстрелов в месяц — 432".

Заговоров "петлюровских" организаций без числа: 28-го сентября в Одессе расстреляно 63 человека во главе с полк. Евтихиевым; в Тирасполе 14 человек; там же — 66; в Киеве 39 (все больше представителей интеллигенции); в Харькове 215 "украинских заложников" в виде возмездия за убийство советских представителей повстанцами и т. д...

А такими сообщениями пестрили официальные большевистские газеты: в Подольской губ. раскрыты 5 контр-революционных организаций, охватывающих всю Подолию. В Чернигове расстреляно 16 и т. д. Это "и так далее" — не отписка, это подлинная действительность, ибо отдельные сообщения накапливаются грудами. (С. 72-73)

"Восстание" железнодорожников в Екатеринославе влечет за собой 51 человеческую жертву. А может быть и больше, З. Ю. Арбатов в своих воспоминаниях "Екатеринослав, 1917– 1922 гг." свидетельствует, что число арестованных рабочих простиралось до 200. Из них пятьдесят один были приговорены к немедленному расстрелу. "Ночью второго июня осужденные на двух грузовиках были доставлены к крутому берегу Днепра и за их спинами был поставлен пулемет. Как подкошенные падали расстрелянные в воду... Трупы относило течением... Некоторые трупы оставались на берегу". Остальных рабочих потребовала для расправы Всеукраинская Чека в Харькове... Так был подавлен, по отзывам большевиков, "маленький Кронштадт". (С. 77)

...Очень характерное письмо читаем мы в "Последних Новостях" о "ликвидации" недавних "восстаний" на Украине. "Ликвидация восстаний" — пишет корреспондент — превращена на деле в истребление еше уцелевшей интеллигенции. (С.80)

...Концентрационный лагерь в Харькове... названный специально лагерем для "буржуев", был переполнен, — как свидетельствует один из заключенных в нем, — представителями всех сословий и в особенности крестьянами. (С. 105)

Нельзя пролить более человеческой крови, чем это сделали большевики, нельзя себе представить более циничной формы, чем та, в которую облечен большевистский террор… Это такой открытый апофеоз убийства как орудия власти, до которого не доходила еще никогда ни одна власть в мире."

Мельгунов С. П. Красный террор в России. 1918 – 1923. М. 1990

Майже через 30 років після того, як праця С. Мельгунова побачила світ, інший російський емігрант - відомий філософ Г. Федотов - писав: "Хто зна, яких нових форм набуде російський фашизм чи націоналізм задля нової російської експансії?" (Федотов Г. Новый Град. Нью Йорк. 1952)

http://unknownwar.com.ua/

Семен Гризло народився (орієнтовно) 1887 року у містечку Калниболото Звенигородського повіту Київської губернії (нині селище Катеринопіль Черкаської обл.).

Працював писарем, учителем сільської школи.

Служив на Чорноморському флоті. Брав участь у повстанні на панцернику «Потьомкін», за що був засланий до Сибіру.

На початку 1917 р. повернувся на батьківщину. Член Української партії соціалістів-революціонерів.

Активний учасник культурного життя с. Гусакове Звенигородського повіту.

Один із перших організаторів Вільного козацтва. Отаман Кальниболотського куреня Вільного козацтва (березень 1917).

У квітні 1917 року на першому з'їзді Вільного Козацтва Звенигородського повіту обраний Кошовим Звенигородського коша. Одночасно продовжував очолювати й Калниболотський козацький курінь.

Делегат 2-го Всеукраїнського військового з'їзду від Звенигородщини (Київ, червень 1917).

Один з організаторів Першого Всеукраїнського з'їзду Вільного Козацтва, що відбувся 3 жовтня 1917 р. у м. Чигирин. На з'їзді був обраний Генеральним осавулом Вільного козацтва (з 3.10.1917). Отаман Звенигородського коша Вільного козацтва. В кінці 1917 — напочатку 1918 рр. від його проводом знаходилось до 20000 козаків.

У другій половині лютого 1918 р. козаки Гризла примусили скласти зброю та військове майно гарматні частини 2-го корпусу російської гвардії, а пізніше — 6-й та 7-й драгунські полки російської кавалерійської бригади.

Взяв участь у розгромі частин 8-ї російської армії в районі станції Бобринська в лютому 1918 р.

Після поразки першого більшовицького походу в Україну Гризло намагається нав'язати зв'язки з Павлом Скоропадським, що не знаходить схвалення у частини козацтва.

Наприкінці 1918 р. у складі армії УНР Гризло керував бронепотягом на Волині. В 1919 р. воював на Волині у складі Північного фронту Армії УНР під командуванням отаман Володимира Оскілка. Сотник Армії УНР. Брав участь у перевороті, який вчинив Володимир Оскілко в ніч на 29 квітня 1919 року. Після невдачі — повернувся на Черкащину.

Активний учасник боротьби проти присутності більшовиків в Україні 1919—1921 рр.

З 1919 р. — керівник одного з повстанських загонів Вільного Козацтва у Звенигородському повіті.

Як повстанський отаман діяв у Холодному Яру, на Черкащині, Уманщині, Звенигородщині, в районі Малої Калигірки, де разом з отаманом Іваном Ґонтою (Іван Лютий-Лютенко) розгромив червону «каральну дивізію».

Наприкінці 1920 року об'єднався із загонами отаманів Цвітковського (Квітковського) та Петра Дерещука під загальним командуванням отамана Андрія Гулого-Гуленка. Об'єднана частина (3000 багнетів та 600 шабель) вела бої проти 45-ї і 47-ї піших совєтських дивізій, частин Першої кінної армії, бригади Григорія Котовського.

Співпрацював з отаманами Пилипом Хмарою, Яблочком, Ларіоном Загороднім, Жуйводою та ін.

На кінець 1920 р. його загін (спільно із відділом Цвітковського) нараховував до 4000 бійців.

Загинув 3 березня 1921 біля с. Новоселиця Звенигород. повіту, потрапивши в оточення, внаслідок проведення підрозділами Червоної армії каральної операції. Похований у Звенигородці на старому цвинтарі.


Фільм “Семен Гризло, звенигородський кошовий Вільного козацтва”

http://www.youtube.com/watch?v=RO6UfS1tccI
http://www.youtube.com/user/skutsan#p/a/u/2/7bO314hk_0g
http://www.youtube.com/user/skutsan#p/a/u/0/j3_BtoaYN48
http://www.youtube.com/user/skutsan#p/a/u/1/eeZO3gHN3Cw

Нехай тебе діло веде, а не користь від діла,
Корисливість зникне – і лінь не пристане до тіла…

Хто діючи, на результат не плекає надії,
Той вільний…

Хто вигоду, ділом здобуту, рішуче відкинув,
Той пута народжень порвав і в блаженство поринув.

… Народження й смерть не властиві могутньому духу,
Він вічний, живе і тоді, коли тіло без руху…

«Божественна пісня»

Російський кінематограф зробив неабиякий крок уперед у висвітленні образу українця в неоімперському кіно. Якщо у фільмі “Брат” наших земляків зображено потворними “бандерівськими мафіозі”, яких “удалиє русскіє рєбята мочат в сартірах Нью-Йорка”, а в “Адміралі” українцям відведено роль зрадників, що стали на заваді шляхетним планам Колчака, то цього разу найвпливовіше з мистецтв подало хохла (на українця не тягне) як телепня, доброго і набожного. Очевидний прогрес…
Картина російського режисера з українським прізвищем Андрія Кавуна “Кандагар” зображує події 1995 - 1996 рр., коли екіпаж російського ІЛ-76, потрапивши в полон до талібів, через рік спромігся захопити власний літак і повернутися додому.
Образ придуркуватого хохла професійно втілив Богдан Бенюк. Щоправда, участь “махрового націоналіста” в героїчному російському кіно чомусь обурила вітренківців та їм подібних. Але чого репетувати? Українця зображено полохливим і м’якодухим, розмазнею-ганчіркою. В той час як інші герої демонструють майже нордичний характер, герой Бенюка весь час скиглить і капризує. “Саджай літак, капітане, бо зіб’ють”, – вирячивши зі страху очі, звертається він до командира… Герой Бенюка боязко втягує голову, коли росіянин рятує товариша від гранати, а згодом з переляканими очима (в Бенюка це файно виходить) шепоче “я не зможу”, коли йому доручають “зняти” вартового. “Боже, мамочка!” – з жахом шепоче він під час втечі, коли літак ледь не торкається барханів…
Майже весь фільм герой Бенюка говорить українською (який здобуток!) і водночас принизливо-меншовартісно записується в “русскіє”: “Да не могут они нас забыть. Мы же русские летчики”. “Ага! Особенно ты!” – відповідають йому з насмішкою.
Російські критики про роль українського артиста відгукнулися так: “Учитывая, что наш кинематограф берет пример с американского, естественно в “Кандагаре” появился украинец, незатейливый такой”. Російські глядачі були відвертіші: “Украинец, туповатый и смешной нацмен… В США для таких ролей используют негров, а у нас вместо негров теперь украинцы”.
Чи відчуває Бенюк, що його роль принизлива? Як актор, до того ж націоналіст (не впевнений, яке з двох визначень взяти в лапки), не міг він не розуміти, як виглядатиме його “українець” в очах глядача.
Росіяни оцінили талант Бенюка. “Создающий национальное разнообразие боязливый бортинженер-украинец” – це найтолерантніше, що вдалося знайти серед відгуків. А ось найтиповіша оцінка: “На фоне своих русских товарищей по несчастью украинец Роман выглядит трогательным недоумком”, що дає уявлення про українців як про “не зовсім повноцінних росіян”.
Подивугідним є заклик “русскіх блоков” та іже з ними вітренківців до представників російської культури припинити запрошувати на роботу “відвертих ворогів Росії”. Та який же він “ворог”?! Він так щиро підіграв їй.
Схоже, що Бенюк почувається героєм. Чого не скажеш про багатьох українців, гідність яких, до речі, береться захищати його партія, одним з облич якої він є.
Особливо задоволені фільмом російські глядачки. “Приятно жить в стране, где есть такие мужчины!” – кажуть вони про кіногероїв “Кандагару”. Зрозуміло, що образ “недомужчины-недорусского”, який переконливо втілив Бенюк, якраз і покликаний підкреслити російську мужність, викликати нову хвилю російського патріотизму.
Російські ЗМІ визначили “головним героєм” фільму “стойкость русского человека”. Хоч “русскіх” там якраз майже і не було, – адже авіакомпанія “Аеростат” з Татарстану, відтак половину екіпажу складали татари-мусульмани, а командир Володимир Шарпатов виявився марійцем. Зірку Героя Росії, крім нього, отримав другий пілот Газінур Хайруллін. Отже, героїв татар і командира-марійця кінематографісти зробили “русскімі”, а бортінженера Асхата Аббязова – “хохлом”. Татаринів “викинули за борт фільму”, бо завдання було оспівати росіян, що протистоять “терористам-фундаменталістам” та їхнім “підлим” спробам навернути членів екіпажу в іслам. Кумедно вийшло, та не зовсім.
Голова Тюменського казияту (аналог єпархії в християнських церквах) зазначив, що в режисера була чудова нагода “на прикладі багатонаціонального екіпажу показати братерство російських народів”. І Бенюк, схоже, допоміг у цьому.
Ось так: 2006 року Богдан Бенюк “записався в націоналісти”, а вже наступного року знявся свинопасом у російському фільмі.
Було б смішно, якби не сумно.

Олексій РЕДЧЕНКО, журналіст

http://nezboryma-naciya.org.ua/show.php?id=435

Розколи, міжусобиці, внутрішні протистояння впродовж тисячі років не давали українцям збудувати сильну державу. На жаль, і тепер відсутність єдності руйнує наші зусилля. Що спричиняє вже традиційну внутрішню усобицю – індивідуалістична психологія українців чи слабкість українських еліт?
Відповіді на ці запитання львівська газета “Експрес” шукала разом з істориками Сергієм Білоконем, Романом Ковалем, Тарасом Чухлібом та Станіславом Кульчицьким.

Р. Коваль: Людина або нація, шукаючи причину своїх нещасть за межами себе, за межами своїх кордонів, ніколи її не знайде. Так, у житті українського народу не бракувало загарбників: татари, поляки, росіяни, німці та інші відігравали негативну роль в історії України. Але причина таких реалій не тільки в їхній силі, а й у наших слабкостях. Біда й у тому, що ми ніколи не прагнемо з’ясувати, чим зумовлені наші невдачі, та ще не хочемо визнати власних помилок. А за таких умов вони повторюватимуться. І далі матимемо негативний результат. От, скажімо, якщо на позаминулих виборах Москва нахабно втручалася в наше внутрішнє життя, намагалася сформувати громадську думку проти українського кандидата, то на цих виборах її вплив не був такий явний. У тому, що московська п’ята колона на чолі зі своїм лідером офіційно прийшла до влади в Україні, провина не чия-небудь, а наша, насамперед українських націоналістів і демократів.

С. Білокінь: Ми часто нарікаємо самі на себе. Дехто навіть каже: “Мабуть, дерево наше таке плохе”. Але це не так. Бо мало хто знає, що під землею із залученням спеціальних землерийних машин підрубують коріння цього дерева, і нищиться все українське. Отже, нарікати треба не на менталітет і не на рівень освіти. Говорити треба про конкретних людей, конкретні ситуації та конкретні причини. Перекладати провину на всіх українців не варто.

С. Кульчицький: Чвари завжди були і будуть. Так само, як і союзи. Тобто створюватимуться спілки і домовленості між тими, хто вважає, що спільними зусиллями можна щось зробити. Біда в тому, що наша політична еліта недосконала. Чому за весь період незалежності України, чому за ті п’ять років після Помаранчевої революції миру у владі так і не вдалося досягти?

Р. Коваль: Нинішні протистояння в Україні спричинені амбіціями політичних лідерів та інтересами наших сусідів, які зацікавлені в політичній нестабільності в Україні. Чому ми програли ці вибори? Тому, що Віктор Ющенко поставив свою особисту антипатію до Юлії Тимошенко понад національні інтереси, і фактично приєднався до команди того, проти кого виступив Майдан 5 років тому. Людина, яка постійно говорила “моя нація”, “мій народ”, яка демонструвала, що мислить національними категоріями, врешті-решт зійшла на банальний шлях ворожнечі зі своїми колишніми соратниками…
За десятиліття так званої радянської влади, насправді диктатури чужинців, Москва винищила мільйони українців та заселила в українські хати мільйони росіян. Мільйони українців нащадків по собі не залишили, а чужинці дали щедре потомство. І ось тепер нащадки окупантів обирають собі президента. Не за його програму голосують вони, не за розумові здібності, а за те, що він пообіцяв запровадити російську мову як державну – нащадки окупантів бажають комфортно почуватися на завойованих територіях, хочуть залишитися в соціокультурному російському полі.

М. Білокінь: Справді, Голодомор у радянську епоху не минув безслідно. Це відклалося на нашому генетичному коді. Зіпсовано наш генетичний фонд. Якщо хтось, незважаючи на це, каже про якісь дефекти нашої ментальності, то це чистісінький расизм. Ми – велика, міцна і мудра нація. Але ті історичні проблеми, які ми мали протягом тисячі літ своєї історії, вилазять нам боком у конкретних випадках. Тож треба думати, як бути, гуртуватися, вистоювати проти викликів сьогодення.

Р. Коваль: Інші нації вирішили свої національні проблеми, тож і займаються політикою. Їхні конфлікти не мають апокаліптичних наслідків. У нас же не політика, у нас триває Національно-визвольна боротьба. Це підтверджує те, що на території, де проживає український народ, сьогодні найзаможніші люди – іншої національності, тієї, що раніше становила більшість у керівництві ЧК, ҐПУ та НКВД. Завдяки чужоземній олігархії утримуються “українські” телеканали, виходять у світ сотні проросійських газет та журналів, які й формують настрої електорату, що потім за них голосує. Якщо наші надра, наші гроші належать нащадкам окупантів, значить, ми не визволились.
Мир може бути лише на наших умовах. Усі заклики до миру, коли ворог керує в нашій державі, це капітулянські, антинаціональні заклики. Ми не маємо права жити в мирі, якщо лишаємося паріями на своїй землі. Якщо ти на своїй землі парій і закликаєш до миру, значить ти раб. Ми мусимо стати панами на своїй землі і зберегти буття нашої нації.

Т. Чухліб: Треба мати опертя на власну історію. Так роблять у всіх країнах світу. У Німеччині в кожному маленькому містечку видають історичний журнал. А в нас на всю 46-мільйонну країну їх два-три виходить. Шанують свою історію і поляки, і росіяни. Нам треба брати з них приклад. Бо, не знаючи свого минулого, не збудуємо майбутнього.

Наталія ВАСЮНЕЦЬ, кореспондент газети “Експрес”

http://nezboryma-naciya.org.ua/show.php?id=433

Парламентсько-демократичний устрій належить чи не до найбільше брехливих устроїв у світі, і тому, що маси цій брехні вірять, дуже важко допомогти їм це усвідомити.
Спробуємо коротко з’ясувати, в чому справа.
За устрою, як монархічного, так і диктаторського, всім відомо, що влада в державі належить одній особі з її найближчими прихильниками.
….
Але параламенсько-демократичний устрій як головну істину проголошує брехню Ч.1: «Народ сам керує своєю державою», - тоді як в дійсності нею керують організації демагогів, які використовують усі ознаки маси для того, щоб мати змогу здійснювати усі ознаки маси для того, щоб мати змогу здійснювати власні егоїстичні цілі, перекидаючи всю відповідальність за наслідки на такі ж в дійсності безвідповідальні маси, як і дитина 7-8 років.
Лише за демократичного ладу все, що роблять політичні керівники, робиться завжди в ім’я «всього народу».
…
Далі шириться брехня Ч.2, немов у демократичній державі панує повна свобода думки і слова, тоді як в дійсності через пресу, яка завжди в демократичній державі належить тим же організаціям демагогів або пов’язаним з ними групам людей інтересу, навіює масам ті «погляди», які потрібні тим групам, і вони не допускають поширення будь-якої непотрібної їм ідеї, не тільки не даючи її висловити в пресі, але й зупиняючись перед жодними неетичними методами, налаштовуючи проти неї маси. Внаслідок того думка людини «скеровується» в парламентсько-демократичній державі так само, як і в державі, керованій диктатором, лише цей факт демократія рішуче заперечує.
Поле для навіювання є, самозрозумілим, ти більшим, чим менше йдеться про речі конкретні, близькі і цілком зрозумілі навіть кожному дурневі.
У тій мірі, в якій розпливається поняття, панують фрази завданнями яких є приховати неясність думки.
Сучасні міністри – це тільки назва з окресленою партійною наліпкою, що в дійсності «керують» справами, яких цілком не знають. Але це не лякає, як, зрештою, й не журить «виборців», бо наша доба, доба анонімного числа. Деколи, коли засоби держави з якихось причин надто у плачевному стані, трапляється, що такі міністри «по урядуванні» пару років нароблять скандальних, очевидних дитині помилок і самі підшукують «ділових» заступників міністрів чи керівників міністерств.
…
Тепер, з одного боку, все політичне життя є занадто складне, а з другого, і теоретична відповідальність розкладається між надто великою кількістю людей, а тим самим майже доходить до нуля. Політична діяльність не вимагає тепер від парламентських діячів і міністрів найменшого навіть поняття про державні справи, якими вони «керують» чи які «обмірковують» і навіть жодних теоретичних знань – навпаки, «найціннішою ознакою демократичного «державного мужа» є повне ігнорування у всіх тих справах, повна нездатність власними очима бачити дійсність, легковірність і легкодухість, здатність висловлювати з запалом, не помічаючи того, найбільш суперечливі думки і дитяче невміння розрізняти можливе від неможливого. Саме ці властивості забезпечують таким «державним мужам» якнайкращий духовний контакт і взаєморозуміння з масами.
Сам парламент створює одну масу, або (значно частіше) кілька ворогуючих між собою мас.
При тому в парламенті, цьому зібранні людей найрізноманітнішої освіти, становища і культури, виявляється у всій широті нехіть, а то й жах маси перед «нудними» вічевими аргументами.
Трапляється іноді, що з парламенту виходять і корисні закони, але, як твердить слушно Ле Бон, вони завжди є твором одиниць і «стають шкідливими щойно після того, коли ряд невдалих поправок перетворить їх у твір колективний». Такі поправки, здебільшого, відбирають річевість, бо вони є прагненням знайти компроміс між партіями.
…
Ллойд Джордж сказав про Палату лордів: «Це зборище підлих нікчем і марних боягузів, бо їм бракує серця, щоб зробити щось добре, і відваги, щоб зробити щось зле!».
Це оскарження, звичайно, стосується в істоті не Палати лордів, лише всякої маси, всякої демократичної організації. Маси бувають оскаженілі, в стані афекту здатні кинутися у вогонь, але спокійною мужністю не відзначалися ніколи.
…
Кілька поколінь, вихованих у демократичних умовах парламентських держав, мали фатальний вплив на якості інтелігенції. Інтелігент і пів інтелігент значно більше за селянина і робітника підданий був під безнастанний вплив преси, публіцистики, промовців (а тепер ще й радіо), привчався так, як курець до тютюну, а повія до розпусти, - до фрази, плит кості, брехні й до затрати відчуття межі між можливим і неможливим. Інтелігент перетворився в якийсь грамофон, що звик механічно віддавати награне, майже цілком втратив здатність думати. Сучасний інтелігент в залежності від того, яким сугестіонерам дає себе стало сугерувати, приймає як вислів глибокої мудрості найбільші дурниці, сказані «своїми», і не здатен зрозуміти й сприйняти навіть випадково розумну думку, висловлену людьми протилежного табору.
Сучасний нам інтелігент звикає читати два, а деколи і три часописи денно («переглядати»), а це веде в свою чергу до звички не перевіряти жодного твердження «своєї» преси (їх багато і перевіряти нема коли).
Наслідком є перенесення цієї звички і на читання книжок, так це призводить до некритичного повторювання усіх вигадок і дурниць, які забагалося вжити людям, що «створюють громадську думку». Це, певно, чи не найфатальніший наслідок, який скріплює всі негативні властивості маси і унеможливлює появу одиниць, які хоча б частково протидіяли «овечим інстинктам» маси.
Так виглядає та база, на якій побудовано демократичні держави, той «обезтямлює мозок», яким має кермувати здійсненням усіх цілей та прагнень нації в демократичних державах.
…
… демократія – більш ніж недосконалий устрій, опертий на взаємну брехню та на обдурювання тих же широких мас.
Раз маса не в змозі думати, раз її духовне життя стоїть на найнижчому щаблі, і раз це випливає з природних властивостей людини, маси і з ознак усякої «спільної думки», то, самозрозуміло, «вибори», і то всякі вибори, є майже фарсом!
…
Адже ж і при «демократичних виборах» вибирає народ завжди не кращих діячів чи людей, лише вправніших сугестіонерів.
…
Вибори – це боротьба сугестіонерів та «виборчих комітетів» за посади, які забезпечують «добробут і розквіт» партій, що перемогли, а не нації.
…
Адже ж в істоті речі і там «орденоносна свинарка» є такою компетентною, як і «орденоносний хірург», вирішувати, скільки потрібно виділити коштів на військо, а скільки на важку промисловість, та однаково компетентні в справах закордонної політики і однаково розбираються у питаннях внутрішньої політики.
Отже, чому вони, властиво, сидять? «Для декорації»? Для того, щоб могли ті, хто фактично якось так керує справами держави, у разі якоїсь більшої невдачі чи скандалу перекласти відповідальність на ці «мертві душі»?
Ми б всі, певно, сміялися б, коли б хтось запропонував до важкохворого запросити «на консиліум» доброго адвоката, дуже солідного і статечного шевця та скрипаля-віруоза. А ми, в кращого разі, подібному «консиліуму», лоручаємо «лікування» хвороб народу і віддаємо такому «консиліуму» в руки долю і життя народу!
Щоб нам не закинули тенденційність, «упередження» жо демократії, подаємо Даля за згадуваною вже працею ряд голосів саме відомих демократичних політиків про ці справи.
…
Пуанкаре признається за парламентом: «Палата видає безнастанно закони, начебто справді безнастанно треба було видавати їх».
П. Леруа Больє переконаний, що «три чверті ухвалених парламентом законів спричиняють суспільству більше клопоту і плутанини, ніж слугують поступу і народу».
Непотібні для нації закони є дуже потрібні для демократичних політиків і численної інтелігенції, що працює в різних установах, бо, з одного боку, коли беруться «посольські дієти», то треба ж їх виправдати в очах народу якоюсь «працею», а з іншого, грубі томи законів і розпоряджень дають заробіток колосальному апарату бюрократії – державному і приватному, адвокатам і т.д.
Полагодження найменшої справи вимагає завдяки всій сумі тих законів і розпоряджень довгого ряду різних формальностей, без яких можна було би легко обійтися і то без шкоди як для нації і держави, так і для населення. Сотні й тисячі людей живуть з політики, вигадують усе нові законопроекти, а сотні тисяч урядовців ламають голови над компонуванням систем і чинності державної машини.
Так непотрібні закони коштують, очевидно, гроші, підтримування прохань своїх виборців, очевидно, також йде коштом державного скарбу, посади, що створюються для знайомих, приятелів і родичів, коштують також.
…
Зрештою, ми знаємо, в селі, де «урядував» за царату один «сільський стороста», за сонетів «урядує» ціла установа з кількох душ! Де був «пан» і два-три «приказчики», тепер «управа совхозу»: бригадири, бухгалтери, магазинери і т.д.
Так свого часу група людей, що вийшла переважно з міщанських лав і в своїй боротьбі за захопленням державного апарату послуговувалися гаслами:
1) «народ сам собою керує»
2) «народ не може собі дозволити оплачувати та його слуг, що витрачають величезні суми, які тягарем падають народ», - в дійсності ця група обдурила народ, бо, як бачимо, не народ, а ця група захопила владу у свої руки.
Вона ж обдурила народ, створюючи у нього враження, немов йому дешевше коштуватиме державний апарат, але цей апарат заповнювала ця група, і тому вона повела так справу, що народ їй платить щороку більше, ніж видавав на монархію.
…
Чи можуть збори кількох сот нефахових людей добре господарювати?
Зрештою, гроші не з власної кишені, отже, «помилки» не б’ють безпосередньо по тих, хто їх допустився.
Коли б так велося приватне господарство, воно б давно збанкрутувало. Держави мають надто багато джерел доходу, і тому катастрофу можна відсовувати досить довго.
Насамкінець від банкрутства все ж часто рятує лише…війна та одержані в разі перемоги репарації.
«… Політика стає щораз більше ремеслом, за яке хапаються ті, що не змогли дати ради ніде, або авантюристи, що хочуть швидко дійти до добробуту».
…
Демократичні демагоги люблять, коли хто скаже правду, галасувати про те, що ця правда є «зневагою народу», зневага демократії, що вона є ознакою зарозумілості і презирства до народу.
…
Лише демократія в своїх основах має справжній «культ некомпетентності» (пов'язаний із сталою брехнею), лише демократія вірить брехні, немов «народ сам керує своєю долею», немов у світі існує і діє міжнародне право, немов є неімперіалістичні народи, немов взагалі можливий «справедливий мир» тощо.
Чи з того випливає, що демократичний устрій не має цілком жодних позитивних ознак?
Тут ми мусимо звернути увагу, що саме тепер ми переживаємо тріумф демократизму (після успіхів і поразки нацизму і фашизму), і тому нас заливає хвиля «демократичної» сугестії, якій мусимо протиставитися, коли хочемо зберегти свою думку свіжою і незалежною. Це змусило нас у першу чергу і з таким притиском з’ясовувати негативні ознаки цього устрою (тим паче, що українська інтелігенція «хворіє» на своєрідний досить хуторянський, але… демократизм).
…

Антологія. Український націоналізм.  Роман Бжеський (за виданням 1949 р.)

Новий уряд: команда професіоналів чи ляпас українцям?

«Розстріл Отамана Болбочана се не «дрібний епізод», як доводиться від декого чути. Не дрібний тому, що при нашім страшнім убожестві на людей, кожна свідома, чесна одиниця на вагу золота важиться в нашім національнім бюджеті. Не дрібний тому, що Болбочан був одним з найвидатніших представників тих Українців, котрі хоч пристали до національної роботи допіру в часах революції, але пристали щиро і всею душею. Він був одним з тих чесних, свого імени достойних офіцерів, котрі, вступивши до української армії і прилучившись до свідомого українства, творили оружну міць і підставу нашої Держави. І цього лицаря, що бючись з ворогом пройшов всю Україну і що з неї не втік до самої послідньої хвилини (хоч міг це зробити, як се зробили, ще й гроші позабиравши, сотні інших «народолюбних» отаманів), благаючи цілими місяцями від Уряду тільки одного – суду над собою, який би дав йому змогу доказати свою невинність і вернутись на фронт до своїх улюблених полків – цього, одного з таких рідких дійсних українських патріотів, розстріляли…»
«… факт розстрілу отамана Болбочана розкриває найстрашнішу язву нашого національного організму, яка починає ятритися все більше і більше на тлі знов таки класової політики і партійної нетерпимості Уряду – язву національного розкладу і рецидиву споконвічної нашої національної дезерції…»
«… оце розпорошення, розатомінування нашого суспільства, сполучене з безконтрольним хазяйнуванням в державі монопольних «партій», грозить нам врешті не тільки державно-політичною, але й національно-культурною катастрофою. Бо всі ті чесні українські працьовики, котрими держалися досі і може тільки держатися в будучині наша національна ідея та культура, будуть в короткім часі з голоду по всяких еміграціях пропадати, - тоді коли численні на жаль грабіжники нашої державної казни, враз з пограбованим нашим народнім добром кинуться топтати до ніг всякого, хто стане твердою ногою в Україні. І коли се буде знов чужий завойовник, то хай не потішають себе деякі наші «оптимісти», що з цих, мовляв, злодіїв на місце «чужої» зруйнованої, своя питома «буржуазія» народиться. Приклад бо нашої руїнницької боротьби клас в 17 ст., показав, що всякі того рода «оборонці черні» від «старшинського гнету», всякі заступники «козаків нетяг», що то «коня не мали де попасти», любісенько най покірливішими рабами та «вірними холопами» чужого кулака поставали і на руїнах України розсіялися та запаніли, все що в ній було дійсно цінного на довший час викорінивши і приголомшивши…»

В. Липинський (1920 р.)

Німці розстріляли Олену Телігу в лютому 1942 року у Києві за те, що домагалася незалежності для своєї Батьківщини – України. Коротке Оленине життя своєю сліпучою яскравістю навчає нас, нині сущих, насамперед безкомпромісної однозначності не лише в питаннях ідеологічних, але й навіть буденних, сказати б – родинно побутових. Під сучасну пору, коли зусібіч наступає «політкоректна толерастія», ця наука особливо актуальна і надзвичайно потрібна.
Олена Теліга кличе нас на вершини Духа не як теоретик з-за столу літератора, але фактично звідти, з вершин, подає нам руку, бо сама вже туди видряпалась завдяки щоденній наполегливій праці неспокійної душі. Її рвійному характерові найбільше ненависні люди «ніякі», пристосуванці на кшталт «ні риба ні м’ясо», тому й називає їх презирливо «льокаї», така собі прислуга. Не йдеться, звісно, про професію з готельного бізнесу («жодна робота не чинить ганьби, лиш неробство ганебне»), а про «покликання покоївка».
Чи не найяскравіше життєве кредо Олени Теліги висловлене у статті «Партачі життя», яку й пропонуємо увазі читача.

...

Отже, коли ми так часто називаємо Шевченка і кількох йому подібних проповідниками або творцями повного життя нації і людини, то як же можна назвати тих, що перешкоджають на шляху до творення цього життя, що не раз свідомо, по чужому наказу, валять вже його збудовані підвалини, навіть розуміючи їх цінність, як не тими, що його руйнують і псують, себто, кажучи коротко і без куртуазії, – партачами життя.
Партачі життя. Так, це для них найбільш відповідна назва. Це ж вони є ті, «що все дивились, та мовчали, та мовчки чухали чуби», в той час коли не раз одним словом, одним посуненням могли б підтримати якусь велику правду або, навпаки, знищити якесь велике зло, дати сатисфакцію людині, що має рацію, а передусім, одним словом, так чи ні, залежно від своїх переконань, – врятувати свою людську гідність. Партачі життя, це є ті люди, що не мають звичайної, не геройської, а буденної цивільної відваги, без опертя якої найвищий героїзм зависав у повітрі, не пустивши коріння ані в землю, ані в маси. Тому власне тепер, коли стільки слів присвячується героїзмові, мусимо сказати собі одверто: культ героїзму є не до подумання без культу цивільної відваги, про яку чомусь – забуваємо цілковито. Коли ми придивимося ближче і докладніше до постаті Шевченка, то побачимо, що він мусить бути для нас найяскравішим подвійним символом – і героїзму, і цивільної відваги. Бо не лише в творах Шевченка, а майже на кожній сторінці його «Щоденника» і в усіх спогадах і працях про нього бачимо ми докази його особистої цивільної відваги, гаряче бажання бачити таку відвагу у своєму оточенні та найбільшу погорду, яку диктувала йому його шляхетна прямолінійна вдача до всіх партачів життя, з усіма їх крутійствами, яких він вважав більшими ворогами, як ворогів явних.
Не так тії вороги, як добрії люди –
I окрадуть жалуючи, плачучи осудять, –
обурювався Шевченко. Бо сам він не міг не лише, жалуючи, окрадати, а й дивитися, як хтось когось окрадає, і не зареагувати на це відразу ж – що він вважав нормальною прикметою правдивої людини. «На те й лихо, щоб з цим лихом битись». І з дрібним, і з великим. «Бачити щось злого і не втручатися, – пише про Шевченка у «Вістнику» його дослідник Арак, – цього він не міг уявити. Бо це ж було б дивно, щоб побачити – і не покарати».
Те, що для партачів життя є звичайною річчю, навіть просто добрим вихованням, мовчати там, де вони бачать зло, що не зачіпає безпосередньо їхнього добробуту, – те є не до подумання у Шевченка. Він швидше вибачить образу, нанесену собі, бо тут він має право прощати. «Прощати ж за когось, маючи можливість стати в його оборону, це вже шляхетність чужим коштом» (Арак – «Проповідник повного життя»). Не гідна правдивої людини, отже – передусім Шевченка.
Партачі ж життя ображаються лише за себе і то там, де ця образа принесе їм якусь користь, а не погіршить стосунків з потрібними людьми і їхнього матеріяльного стану. Натомість образу іншого, навіть свого приятеля чи однодумця, вони вибачають щедро і легко, цілою душею, не раз поспівчуваючи в очі ображеному, але на цьому те співчуття і кінчається. Вони вважають, що лихо є не на те, щоб з ним битися, лише на те, щоб його тактовно обминати. А б’ються хай інші, яких вони вважають за дурнів, і то б’ються в якийсь такий спосіб, щоб їх спокій від цього не терпів. Партачі життя не раз мають вистачальну кількість розуму, щоб зрозуміти, хто має рацію, але ніколи не мають настільки відваги і чесности, щоб стати по боці проповідника якоїсь правди, доки він не став загальнознаним і так би сказати усанкціонованим проповідником. Вони не стають ні обіч, ні проти, але вони і не сидять спокійно, продовжуючи свою «незалежну» роботу.
Вони, як соняшники, хилять свої голови то в один, то в другий бік, залежно від того, в який саме бік падає сонце загальної опінії чи чийогось успіху і де саме можна витягнути максимум матеріяльної користи для себе. Під час бурі, під час боротьби, під час гострого напруження двох сторін, коли невідомо, кого чекає перемога, вони нездецидовано плутаються між одними і другими, кажучи компліменти то одним, то другим, готові стати кожної хвилини при боці все одно якого переможця, помагаючи йому лише в його останньому ударі, щоб цим дешевим коштом купити собі право бути пізніше в перших рядах коло нього.
І в той час, коли переможці, поконавши ворога, відразу ж рвуться до нової боротьби з живим, це власне вони ще довго дотоптують своїми чобітками поконаного противника, щоб крутнути закаблуком вже на його трупі – і з глибоким версальським поклоном схилитися перед новим сходячим сонцем.

І найцікавіше, що те, що не дається багатьом героїчним зусиллям, це завжди вдається партачам життя. Псуючи життя, поборюючи не живе, а мертве, заплутуючи правду, удосконалившися просто в цьому мистецтві, партачі життя зробили собі з нього свій фах. Руйнуючи все живе, гаряче і незалежне, руйнуючи свою власну гідність, самі вони завжди живуть з цього і завдяки цьому – якнайліпше. Бо в той час, як інші переживають всі злети і неповодження своєї ідеї, разом з нею виходячи на сонце або усуваючися в найглибшу тінь, партачі життя є завжди елітою, незмінно, після всіх завірюх виринаючи біля нових тронів – все одно яких володарів – і з енергією, не зужитою на абсурд якоїсь ідеї, відштовхуючи навіть тих, що всі свої сили віддали власне цьому, нарешті тріюмфуючому, абсурду.
Річ зрозуміла, що люди такого типу не змогли зрозуміти Шевченка й інших йому подібних, а Шевченко стояв у морі своїх земляків, мов велетенська скеля, яку це море обіймало і цілувало під час припливу, але під час відпливу відкочувалося так далеко, що навіть пісок коло скелі робився сухим і шорстким. Всі ми знаємо, що багато сучасників Шевченка плакали над його поезіями і в приватних розмовах називали його пророком. Всі ми знаємо, скільки рефератів, ювілеїв, віршів і розвідок було присвячено Шевченкові по смерті, але ось прочитаємо у «Вістнику» за 1939 рік статтю Арака «Шевченко і його оточення», і ми відчуємо не лише те, яким він був самітним серед своїх сучасників, а – що важніше – відчуємо, що й тепер, коли ми з перспективи століття могли побачити в цілий зріст його велетенську постать і оцінити його феноменальну спадщину, коли б він воскрес і почав жити між нами, його самітність не змінилася б. Дарма, що вогненне слово Шевченкової творчости зуміло створити цілі когорти героїв, але навіть воно не в силі було прищепити нашій масі, головним чином її провідній верстві, тієї цивільної відваги, яка б підтримувала й оцінювала очайдушні чини цих героїв, і бодай у скромний спосіб, не ризикуючи життям, лише – найбільше – добробутом, затверджувала б в цьому житті і їх вчинки, і їх авторитет.
Тому так легко уявити собі, якби Шевченко зі своїм бунтівничим характером, незалежною та блискучою думкою і гострим язиком жив у наші часи і серед нашого суспільства, в додаток, коли тепер нема моди на хлопоманство і нема колишньої безжурної степової гостинности, які не раз змушували оточувати Шевченка бодай поверховною увагою еліти. Можна уявити, як обминало б його багато людей, не знаючи, чи захоплюватися його товариством, чи боятися його, чи хвалити його твори, чи лаяти їх, а головне – коли і перед ким що казати, не ставлячи себе в прикре положення. Адже ж Шевченко завжди був абсолютно невихований в очах багатьох зі свого оточення, людина, що завжди загострювала боротьбу з ворогами свого народу, завзято билася з лихом і інших, що відмахувалися, хотіла втягати в цей бій. Одним словом – безперечно, не був скромним і лагідним паном, побажаним в тактовному товаристві. Адже ж, по словах його дослідника, деякі люди почували себе, перебуваючи в його товаристві, так, немов з запаленою свічкою в руках стояли в пороховім льоху. Так почувало б себе багато людей і тепер коло нього.
Наприклад, у Києві в 1846 році Шевченко був у домі одного пана, де перед кількома гостями читав свої полум’яні вірші, і то читав з чуттям і запалом. Як пізніше той пан оповідав про це читання і про почування, які він мав тоді? Думаєте, що це було захоплення і схвилювання? Може, велика радість почути нові глибокі думки, в прекрасній формі з уст самого пророка? Нічого подібного. Ось як виглядали почування добродія, що тремтів за свій спокій. «Я весь час дивився на двері, бо боявся, щоб хто-небудь сторонній не підслухав, і потиху наказав льокаєві, щоб він прийшов і голосно сказав, що мене кличе генерал-губернатор. Льокай виконав це доручення. Гості, звичайно, поспішили розійтися. А з ними – хвала Богу – і Шевченко». Цілком натурально, що ті, для яких найважливішим був власний спокій і згода з усіма впливовими людьми, боялися стикатися з таким динамітом. Недаремно той же дослідник стверджує, що серед численних прихильників і друзів Шевченка буквально ні один не дав йому ніколи ідейної підтримки. Йому співчували, його жаліли, дехто допомагав, але не було ні однієї людини, що принципово похвалила б сам Шевченків вчинок, взятий ним тон або тактику і позицію в боротьбі і не рахували б в данім разі його, Шевченка, заблудшою неслухняною овечкою.
Дивні відношення заіснували по суті між Шевченком і його оточенням. З нелюдською силою перебрав Шевченко з ослабілих рук того оточення і взагалі з рук цілого свого народу весь гнів, всю ненависть до ворога. Але в його творчих руках ці розкидані колись дрібні й заіржавілі стріли обернулися в таку тяжку і небезпечну зброю, що цієї зброї злякалися всі вороги, тому що вона була скерована проти них, а свої тому, що він осмілився витягнути на світ те, що у них лише переховувалося в замкнених кімнатах. Тому, що він кричав ворогам від їх імени про те, про що вони могли лише шепотіти між собою, поглядаючи на двері. Одним словом, для них він був занадто небезпечним приятелем, який не лише пожалів їх, а почав і битися за них, щоправда, сам, але вживаючи і їхню зброю, яку грізний ворог міг пізнати. Тому ніхто до нього не писав з наляканих приятелів, коли він був на засланні в Кос-Аральськім форті, тому він був таким самітним у своїй столиці Києві, переїздом через неї у 1859 році, коли абсолютно ніхто з його численних адораторів не відвідав і не вшанував його, бо просто таки боялися увійти до цього льоху з динамітом з запаленими свічками підтримки і зрозуміння. Чим же ризикували ті люди, коли б відвідали Шевченка? Смертю? Засланням? Тортурами? Нічого подібного. Лише кривим оком якогось зверхника чи впливового приятеля, доганою якогось перестрашеного вуйка й охолодженням кількох знайомих московських патріотів. В крайньому випадку, якимсь трусом і коротким арештом. І страх перед такими дрібницями зупинив людей, що розуміли всю велич і відвагу Шевченка, перед відданням належної пошани людині, що для свободи і щастя свого народу ризикувала весь час своїм життям.
Отже, чи може бути правдиве розуміння геройства без звичайної цивільної відваги? На це можна дати тільки одну відповідь. Ні, тисячу разів ні. Що ж то є ця цивільна відвага, яка необхідна для тріюмфу будь-якої ідеї? Які її основні прикмети? То є передусім вміння сказати «ні», коли від тебе вимагаються речі, противні твоїй гідності і твоїм переконанням. Те вміння сказати ні, про яке так блискуче писав Донцов і за яке йому колись будуть ставити пам’ятники і влаштовувати ювілеї, але якого ніяк не хотіли зрозуміти. То є вміння бути собою у всіх обставинах і перед людьми різних поглядів і різних становищ, одверто маніфестувати і боронити свої власні переконання і людей, думки яких ти ділиш. То є вміння підтримувати людей, яких ти шануєш, ризикуючи навіть з цього приводу різними неприємностями та охолодженням з боку інших. І то є, зрештою, вміння сказати в очі гірку правду тим, кому ця правда належиться, а не шепотіти її по кутах іншим, нагороджуючи при зустрічі об’єкт своїх шепотінь дружнім поглядом і сердечним стиском руки. Але вміння говорити в очі гірку правду – це зовсім не значить, що ми маємо ще більше культивувати у себе рису, в якій вже і так являємося недосяжними віртуозами. Себто це не значить, що треба при зустрічі зі старим симпатичним приятелем, якого ми давно не бачили, півгодини розводитися над тим, як він постарівся і знищився, з диявольською сатисфакцією приглядатися, по скінченій зустрічі, як замість людини, повної енергії, що підійшла до нас, відходить похилена руїна, з почуттям, що вже стоїть однією ногою в труні. Або під час якогось великого прийняття не варто голосно лаяти нової сукні і цілого, вас незадовольняючого, вигляду вашої милої сусідки, не звертаючи уваги на благальні погляди господині дому. Ця цивільна відвага жодної ідеї не підтримає і нічому не поможе, отже, ліпше дати їй раз назавжди спокій і перейти до тієї правдивої, яка таки існує в нашому житті і яка не раз найяскравіше виявляється в якомусь буденному факті.

Читати повністю: http://ukrajinciberlinu.wordpress.com/2009/07/10/олена-телiга-партачі-життя/