Блог Mamay

11 грудня – МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ ГІР (International Mountain Day) було проголошенно 57-ю Генеральною Асамблеєю ООН у 2003 році з метою залучення уваги до проблем розвитку гірських районів планети та необхідності надання допомоги їх населенню. ООН закликала міжнародне співтовариство організовувати в цей день заходи на всіх рівнях з метою пропаганди значення стійкого розвитку гірських регіонів.

Гори… Про них можна говорити вічно, а вони навіть не помітять твоєї присутності, вони не сплять, ні, просто їх життя настільки довге в порівнянні з людським… Доторкнися і ти зрозумієш їх велич, доторкнися і вже не зможеш повернутися колишнім, бо ти живеш тут і зараз… Гори. Переплетіння доль, тонкі нитки, що пов’язують все суще подібно до світла, легко і надійно. Гірські річки життів. Сон свідомості і світло любові. Тут сніг і сонце, вогонь і вода, несумісне як одне ціле – почуття єдності.

Що таке гори? Як часто ми задаємо собі це питання? Ми можемо нескінченно обговорювати те чи інше “залізо” або спорядження, у найяскравіших фарбах розповідати про своє сходження на чергову “двійку” чи “п’ятірку”, але дуже рідко ми говоримо про самі гори, про те, що вони значать для нас. І справа мабуть не в тому, що ми про це не замислюємося, а в тому, що про це дуже складно розповісти, тому що для багатьох із нас саме там залишається серце коли ми повертаємося у свої домівки. Та і як розповісти про світанки, які ти зустрічав на гірському перевалі? Або про зірки, які зібралися вночі навколо твого намету?

Що ж таке гори? Геологія, геофізика, гляціологія та ще багато іншого. Люди вже дуже давно вивчають гори. І сьогодні, здавалося б, ми знаємо практично все про них. Та хіба дають всі ці науки відповідь на запитання: “Чому мені в цей раз не вдалося піднятися на вершину, хоча для цього були всі умови?” Або на запитання: “Чому мене тягне повертатися в гори знову і знову?” А можливо шукати відповіді на ці питання потрібно в іншому місці?

Колись давно люди вірили, що все навколо нас живе. Мислять, відчувають і дихають не тільки люди, але й тварини, рослини, гори, хмари і зорі. Та й сама планета Земля є великою живою істотою. І весь наш світ пронизаний цією дивовижною силою життя, диханням життя. А там де ця сила, що виходить від вогняного серця Землі найбільш сильна, – на поверхні планети піднімаються гори. Гори живі і кожна вершина окремо наділена своїм унікальним, неповторним характером. У стародавньому Китаї існував навіть розподіл гір, в залежності від характеру і властивостей притаманних їм силам: Гора-Фенікс, Гора-Єдиноріг, Гора-Тигр. І відповідно до характеру впливу сили тої чи іншої гори, люди вибирали місця для спорудження будинків, прокладання доріг, розмітки полів. Можливо ми також, як і наші давні предки, віримо в це, коли говоримо, наприклад, що “Гора може пустити, а може і не пустити на свою вершину”. А можливо справа не тільки в горах..? Подейкують, що в горах всі почуття людини ніби загострюються. Сама душа немов би очищується, скидаючи з себе все «лушпиння», «міський наліт». І багато чого тут сприймається зовсім по-іншому.

Іду за хмари

«Гори схожі на дітей, що сміються і простягають руки до неба щоб піймати зірки». Яка ж сила спонукає нас підніматися так високо на саму вершину гори? Вершина – це не географічна точка на карті. Це нелегка праця, радість і сльози. Це шлях вгору і шлях донизу. Це як горизонт, до якого ти йдеш, знаючи, що ніколи його не досягнеш, тому що з кожним кроком він розкривається перед тобою, стаючи все ширше і ширше.

Навіщо люди піднімаються на гірські вершини? Існує легенда про одного мисливця, який зумів піднятися на неприступну Ушбу (Кавказ). Спустившися до рідного селища він сказав людям: “Я піднявся. Я зумів зробити це. Там встає Сонце і там немає ніяких злих духів “. Але люди не повірили відважному мисливцю, тому що вважалося, що злі сили не дадуть нікому піднятися на вершину і це є неможливим для людини. Зневірившись переконуючи своїх земляків, мисливець сказав: “Добре. Я доведу вам, що це можливо “. Наступного ранку він взяв із собою в’язку дров і знову пішов на Ушбу. І через кілька днів, на світанку, на вершині гори спалахнуло багаття. З тих пір про горосходжувачів кажуть: вони прагнуть до захмарних висот, щоб прокласти дорогу до сонця, до променистого дев’ятиокого світила, яке порівну світить всім і порівну приносить щастя. Вони шукають щастя і борються зі смертю.

Людина і гори

Дивовижна магія вершин проявляється через їх гірську природу. Думаю, що кожен, хто випробував її на собі, підтвердить, що в горах і трава зеленіша і сонце яскравіше, і фарби насиченіші. Ця магія життя така ж потужна як і самі вершини. Тут живуть давні легенди. І все-таки справа не тільки в самих горах. Коли одного старого альпініста запитали навіщо він ходив у гори, він відповів: “У горах я шукав людину. Шукав і знаходив “.

Ми шукаємо справжніх людей і справжню, живу природу. Шукаємо справжнє життя і те, що зможе нас зробити самими собою. Ми піднімаємося й піднімаємося, вище хмар, вище наших дріб’язкових турбот і клопотів. Все вище і вище. Ми піднімаємося на вершини, але не заспокоюємося на цьому, навіть не даючи собі звіт у тому, що ж ми шукаємо насправді. Можливо для цього і не обов’язково потрібні фізичні вершини, але обов’язково потрібна мета до якої можна було б здійснити сходження. І спасибі Вам Гори за те, що ви даєте нам таку можливість!

Коментарі: 3

Mamay_

До 134-річниці від дня народження Олександра Олеся

05.12.12, 13:23
Я розмовляю українською!

...Ще геніальний Данте знав, що найгірше в людському житті — згадувати щасливі роки й знати, що вони назавжди минули, що попереду — тяжкі часи страждань, самотності й жорстоких випробувань. Той славетний український поет (а водночас і громадський діяч, публіцист, просвітник і драматург), про якого піде мова далі, чудово знав, як це неймовірно важко: тужити на чужині за рідною Україною, за тією, котрій він присвятив оці чудові рядки: В одинадцять років, із втратою батька, минуло дитинство, що запам’яталося як «один золотий день», як «суцільна казка природи». Попереду чекала сувора школа життя — Білопільська церковноприходська чотирирічка, яку потім згадував як «катівню», сільськогосподарська школа на Харківщині (хотілось вчитись і далі, але звідки узяти гроші?..), Харківський ветеринарний інститут, участь у відкритті пам’ятника Котляревському в Полтаві 1903 року (ця подія стала справжньою маніфестацією українського духу, бо ж брали в ній участь корифеї національної культури з Наддніпрянщини, Слобожанщини, Галичини, Буковини, Волині: Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Олена Пчілка...) Утиски українського слова на теренах Російської імперії призвели до того, що Олександр Олесь прийняв абсолютно свідоме рішення: присвятити себе літературі.Романс від Олександра ОлесяДійсність «незабутньої» держави Романових була такою, що навіть здобувши всеукраїнську славу збіркою «З журбою радість обнялась» (1907 р.), одним із шедеврів своєї лірики, Олесь, щоб існувати, змушений був працювати... на київській скотобойні (культура й ринок — вічна проблема!), створювати прекрасні вірші в «атмосфері кривавого пару й агонії конаючих тварин». Наприклад, отакі: Ой не квітни, весно, — мій народ в кайданах, Мій народ в задумі, Очі його в стумі, Серце його в ранах,А життя в туманах. Ой не квітни, весно,пишними квітками, Бо народ мій встане,Розіб’є кайдани, Вкриє світ димами, А поля тілами...Швидко, швидко ми побачимось,Рідна матінко моя... Наговоримось, наплачемось...І зберіг я тільки, ненечко, Скарб один, що ти дала, — Золоте, як зірка, сердечко...Припізнілий предтечаОлександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба), один із найбільших майстрів українського ліричного слова ХХ століття, народився рівно 133 роки тому, 5 грудня 1878 року , в містечку Білопілля на Сумщині. Батько майбутнього видатного поета, Іван Федорович Кандиба, був нащадком славетного чумацького роду, мати, Олександра Василівна Грищенко — походила з кріпаків. Але це була воістину незвичайна жінка, сплав рідкісно високої культури, непохитної волі й доброти. Саме вона навчила малого Сашка читати (вже в чотири роки!), саме вона познайомила його з нашою святинею — «Кобзарем», саме вона, залишившись після загибелі чоловіка на рибних промислах у Астрахані, за власними словами, «одна з трьома дітьми й трьома карбованцями в кишені» все ж таки змогла вивести дітей в люди. Олександр зберіг ніжність до неї на все життя. ДЕМОНСТРАЦІЯ НА СОФІЙСЬКОМУ МАЙДАНІ В КИЄВІ. ЛИСТОПАД 1917 р. ВИДАТНИЙ ЛІРИК ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ БУВ НЕ ТІЛЬКИ УВАЖНИМ СПОСТЕРІГАЧЕМ, АЛЕ Й ДАЛЕКОГЛЯДНИМ АНАЛІТИКОМ БУРХЛИВИХ ПОДІЙ 1917—1919 РОКІВ У КИЄВІ. ВІН БАЧИВ ВОДНОЧАС І НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ, КОТРЕ ГАРЯЧЕ ВІТАВ, І НАСИЛЬСТВО, КРОВОПРОЛИТТЯ, ДО ЯКОГО ВДАВАЛИСЯ АБСОЛЮТНО ВСІ ВОРОГУЮЧІ СТОРОНИ, І ЦЕ ЗМУШУВАЛО ГЛИБОКО СТРАЖДАТИ ДУШУ ПОЕТАУже з цього коротенького уривка можна відчути, в чому унікальність мистецького дару Олександра Олеся: він — напрочуд тонкий, ніжний лірик, але в той же час і поет, наділений рідкісним талантом історизму, ба більше, талантом пророка. Наведені рядки написані ще 1906 року, але хіба подальший хід страшної, трагічної історії України не підтвердив, що перед нами — глибоке прозріння майбутнього, а не химерні візії самотнього поета?Трагічний оптимістПід час кривавої бійні Першої світової війни, під час визвольних змагань 1917—1920 років Олександр Олесь був із рідним народом, радів його перемогам, неймовірно страждав, бачачи, як ллється невинна кров. Поет ставить «вічне» запитання: чого ж не вистачає українцям, аби стати вільними? І відповідь така: бракує віри , бо Коли б ми вірити могли,Які б ми витерпіли муки, Яку б вагу взяли на руки, Які б хрести ми понесли! Коли б ми вірити могли...»І ще бракує гніву, адже: «Коли б ми гніватись могли,Які б пожежі засвітили, Які б кайдани ми розбили,Якого б ката розп’яли!Коли б ми гніватись могли...»Чи архаїчний цей вірш?Творчість, життєвий шлях Олександра Івановича Кандиби (Олеся), безперечно, посідають гідне місце в пантеоні найвищих досягнень українського духу ХХ століття. Видатний поет, проживши останні понад 20 років у вимушеному вигнанні в Празі, визначав своє життя як «повість радощів і мук». Він помер 22 липня 1944 року, не витримавши страшного горя — у нацистському концтаборі Заксенхаузен був закатований його улюблений син, теж блискуче обдарований поет Олег Кандиба (Ольжич). Але Олесь повернувся в Україну безсмертними своїми віршами, ставши найвищим прикладом того, як треба любити Вітчизну — в добу холодних душ, як треба працювати з рідним словом — в добу цинічного безкультур’я.

День