Халасо! Глядите, тоже не заразитесь...
"РОДИННЕ
Приїхала моя тьотя Іра. З Вільнюса.З Європи, кагбе. 
Тьотя Іра має сімдесят років і, судячи з її розповідей, стільки ж проблєм і болячок. Плакалась мамі на тему, шо внутрєнні органи не відповідають зовнішнім прагненням тьоті Іри, а геронтологія в Литві вєсьма повєрхностна і чотко орієнтована на внутрєнній мір кошелька. 
Тьотя Іра получила шалене задоволення від нашої районної поліклініки, котру ми щитаємо юдолью сльоз і пічалі, потому шо виглядає вона, як санпропускник до морга. Але тьоті Ірі наша поліклініка подарила клінічне задоволення від убітих реформами медицини айболітів, котрі от фонаря діагностують болєзнь і пенсійних черг під кабінетами, де можна взнати, як ту болєзнь недорого вилічити народними методами, святою водою і молитвами до чудотворців. Но то таке.
Вопшим, тьотя Іра має страшні проблєми у Вільнюсі. Перше - вона ніколи і ніде не працювала, бо була женою полковніка, жила у воєнному городку і її роботою було виховувати двох дочок-близнючок: Галю і Наташу. Цю роботу тьотя Іра спихнула на дочку спившогося прапорщика і присвятила лучші роки свого життя пересилці сімейних фотографій дорогій родині в Кременець.
Дочки виросли, закінчили шось економічне і вийшли в 1987 році заміж за руских льотчиків. Тьотя Іра була настільки щаслива, що засипала родину фотками зятів у фас, профіль і , даже, з боку вихлопної труби. Особенним шиком щитались фотки, де рускі льотчики цюняють в паливний бак і курять на цистернах з авіаційним пальним. Бабця так і сказала:
- Розкішні довбойоби! Ну, але шо поробиш - рускі - вони такі, хоть і трохи на людей похожі.
Вопшим, тьотя Іра жила собі в Литві стандартним тихим совєцким щастям. Котре закінчилось, щойно совок навернувся. Рускі льотчики були переведені разом з самольотами куда-то в Евенкскі єбєня. Жуткі литовці розхерачили воєнний городок і дали совкам рік на вивчення мови, історії і Конституції. 
Це було немислимо. Тьотя Іра з другими узкими і узкоговорящими запротестувала і рішила, шо здохне з голоду в тій сраній Литві, но вчити нічого не буде. Потому шо їй і так харашо і нема чого ото такому маленькому государству так по-крупному вимахуватись. 
Галя і Наташа, як настоящі жони руских льотчиків, виїхали в Евенкські єбєня. Но оказалось, шо тамошній воєнний городок відрізняється від автентичного стойбіща олєнєводів лише тим, шо рядом з юртами стоять самольоти, а в єдиному кірпічному домі находяться школа, лікарня, дєтсад, клуб, сільрада, ЖЕК, склад авіабомб, продуктова лавка, кабінет зоотехніка, воєнна прокуратура і магазін з водкою.
Галя і Наташа рішили, шо в Литві, хоть і жизнь-дрянь, і русофобія, но бігати з діареєю в зарослі карлікової берізки - тоже не лучший варіант. Прихопили з собою своїх рускіх льотчиків і вернулись до Вільнюса.
Цей період у фотографіях не був відображений тьотьою Ірою.Потому шо рускі льотчики, мастєра філігранного сцяння в бак і курільщіки возлє цистерн, не були достойно оцінені литовською владою. Їм тоже дали рік на мовну і соціальну адаптацію.
Галю і Наташу спасло економічне образованіє і вони пішли торгувать в овощні ряди на ринок. А рускі льотчики устроїлись на автомийку. Там їм видали красіву голубу форму і навчили мити машини шампуньом. 
Тьотя Іра тут же зреагувала пересилкою фотографій в Кременець: ось які в мене зяті, на крутій фірмі роблять.
Шампунь харашо пінився і вкусно пахнув яблуками. Рускі льотчики по-тихому переливали той шампунь в баночки з-під "Корвалола" і несли додому, де ним милися всі, включно з котами Жужою і Вєнькою, собакою Паміром і осами, котрі зліталися на запах яблук.
А потом руских льотчиків підло і не по-человєчєскі записали на відеокамеру. Ну, як вони, по привичці, цюняють в резервуар з дизпаливом. Впаяли штраф і вигнали з роботи. Щас вони тоже на ринку палети з овощами тягають.
Так і живуть. 
- Іздєваются над нами, - каже тьотя Іра. 
Ні пенсії прилічної, ні медицинської страховки, всі в одній квартирі в якомусь вільнюському "шанхаї". Внуки до литовської школи ходять, а там же всьо не по рускі, дітям сложно вчитись. Повна срака, кароче.
Але вони не здаються. Тримаються і вірять, шо скоро все повернеться взад. Їх путін підтримує, руский центр їм створив, шоб вони в ньому матрьошок малювали, співали руских пісень, пили руску водку і випилювали великі ложки для зачерпування майбутніх благ у вселенському рускому мірі.
- Нас за людєй нє щітают, Вєрочка.- А ми ж рускі.
- Точно? - питає моя мама. - І давно таке з тобою? Може, до врача треба якого? В мене є один хароший, в голові дуже сильно розбирається.
- Вєрочка, ми - рускіє от Кієвской Русі. От пєрвобитного общества рускі.
- Бля, - каже мама. - Воно заразне!
- Што? - питає тьотя Іра.
- А ото помниш, як тато тіко з Сибіру вернувся? Коли ми першу корову з телятка виростили? До тата тоді КГБ ходило перевіряти, чи він на Сибірі виправився, чи все в порядку в нього з поніманням інтернаціоналу. То тато ж ту корову Матрьошкою назвав. Приходить КГБ, питає в тата, чи не сниться йому криївка, а тато Матрьошку гукає. І каже:
- Бачте, як виправився, в мене даже корова руска.
- То друге життя було, каже тьотя Іра. - Я помню.
- А помниш, як ти під грушкою заснула, а Матрьошка тебе обісрала?
- Ой! Да, вам тогда смєшно було.
- Та тоді було смішно. А тепер от, Ірко, не дуже. Бо воно, таки, заразне.
- Што заразноє?
- Руске гамно - заразне, - каже мама. - Воно тобі тоді, певно, в голову затекло і там заграло.
- Ти страшний чєловєк, Вєра. Как і тє літовци, што нам жить нє дают.
- Бля! Хто вам чого не дає? - каже мама. - Та вивчіть мову, історію, шо там ше, здайте екзамена, получіть громадянство - і живіть по-людськи.
- Зачєм, Вєра? Ми же рускіє!..

Любов Бурак"

Олександр Попович доктор економічних наук, заслужений діяч науки і техніки України

17 березня 2017

На початку дев'яностих, коли Україна мала приблизно такий же рівень забезпечення дослідниками, як і провідні країни Європи, Міжнародний валютний фонд наполегливо рекомендував нам скоротити науковий потенціал утричі.

В ті часи угоди з МВФ у нас не публікувалися, але авторитетні фахівці, яким пощастило бачити текст відповідного документа, одностайно твердять, що рекомендація була саме такою.

Така рекомендація була цілком зрозумілою із геостратегічних міркувань в світлі тодішнього розуміння країнами Заходу проблем власної безпеки.

Адже нашу державу тоді все ще розглядали як вагому частину "пострадянського блоку", взаєморозуміння між Україною і Росією не викликало серйозних сумнівів, а всім було відомо, що радянська наука, в тому числі й наука України, значною мірою працює в інтересах оборони.

Тож послаблення цієї науки, відволікання вітчизняних дослідників від проблем, пов’язаних з воєнними справами, вважалося одним із напрямків гарантування безпеки.

Для прискорення такого відволікання було навіть створено міжнародний фонд з красивою назвою Український науково-технологічний центр (УНТЦ), якому, звичайно, не можуть не бути вдячними деякі українські вчені за підтримку в тяжкі часи, але який також відіграв помітну роль у припиненні досліджень, результати яких дуже придалися б нам сьогодні.

Став він, поза всяким сумнівом, і джерелом розвідувальної інформації найвищого ґатунку для зацікавлених установ, адже в своїх заявках на гранти вчені мусіли детально викладати інформацію про свій доробок, а заявок тих було набагато більше ніж грантів, які були надані.

Зробив він свій внесок і в те, що Україна перестала бути помітним конкурентом світовим виробникам зброї.

Згадані рекомендації викликали майже шок в українських вчених, проте з готовністю були сприйняті владою: вона не тільки взялася до їх реалізації, але й подібно до надто запопадливого молільника, який бив поклони, не шкодуючи власного лоба, значно їх перевиконала – чисельність дослідників в результаті майже невпинного урізання фінансування та так званої "оптимізації" наукових установ зменшилась в Україні майже у 5 разів.

Спробую пояснити, що це означає.

Одним із найважливіших показників, за допомогою яких фахівці порівнюють можливості різних країн до інноваційного розвитку їх економіки є кількість дослідників на один мільйон населення.

У 2013 році в середньому по країнах ЄС цей показник становив 3359 осіб.

При цьому керівництво Євросоюзу, проаналізувавши можливості прискорення інноваційного розвитку, прийшло до висновку, що цього недостатньо, і поставило завдання залучити до науки Європи додатково щонайменше 3 млн дослідників.

Це світова тенденція: як інформує доповідь ЮНЕСКО, за 5 років чисельність наукових працівників у світі збільшилася з 2007 року на 20% сягнула вже 7,8 млн осіб.

Проте динаміка кадрового потенціалу української науки протилежна європейській і загальносвітовій тенденції його розвитку.

Ми, не забуваючи мов заклинання повторювати про своє прагнення до європейських стандартів, "доскорочувались" вже до того, що кількість дослідників на мільйон населення стала в 2,6 рази меншою, ніж у ЄС.

У загальній кількості зайнятого населення України 2014 та 2013 роках науковці становили лише 0,49% (1990 року – 1,16%).

Тобто, ми вийшли на рівень найменш розвинених у плані науки країн, таких як Румунія (0,46%) й Кіпр (0,71%).

У Фінляндії ж ця частка сягає 3,2%, у Данії – 3,2%, у Швейцарії – 2,66%, у Норвегії – 2,56%, у Словенії – 2,27%. До того ж, за останні роки в названих країнах вона досить інтенсивно нарощувалася.

У середньому по ЄС цей показник у 5-6 разів більший, ніж в Україні.

Майже всі наші сусіди, навіть ті, чия наука раніше суттєво поступалася авторитетом українській, – і Туреччина, і Польща, і Румунія – постійно нарощують свій науковий потенціал (не кажучи вже про безпрецедентний темп його зростання в країнах, які ставлять собі за мету наздогнати економічно розвинених конкурентів – в Японії, Південній Кореї, Китаї і т. ін.).

Нам пояснюють: важко державі, адже фактично ми перебуваємо в стані війни, отже – не вистачає коштів.

Аргумент, звичайно, потужний – таки важко…

Але чи легше було, наприклад, під час вітчизняної війни з фашистською Німеччиною? Під час тієї надзвичайно важкої – і в людському плані, і в економічному – війни витрати на науку в СРСР було збільшено в 1,2 рази. А відразу по закінченні війни – у 1946 році – заробітну плату науковців було збільшено в 5-6 разів.

Ті, хто нібито починає розуміти гостроту цих проблем, зітхають і кажуть: це все так, але доведеться трохи почекати, почнеться економічне зростання – почнемо підтримувати науку і будемо швидко нарощувати її потенціал.

Але ж чи можливо, в принципі, його "швидко нарощувати"?!.

Вивчаючи сумну динаміку структури кадрового потенціалу української науки ми в Інституті досліджень науково-технічного потенціалу і історії науки ім. Г. М. Доброва НАН України, ще і ще раз переконуємося в тому, що швидко його легко знищувати, а от нарощувати зовсім не так просто.

Якщо кваліфікованого робітника можна підготувати за 1-2 роки, вчителя чи інженера за 4-5 років, то для формування повноцінного дослідника – значно більше.

Щоб створити продуктивно працюючий науковий колектив може не вистачити і десятиліть. Адже його можливості визначаються не тільки особистими якостями окремих працівників, але й раціональним розподілом рольових функцій гармонійним поєднанням дослідників різних поколінь.

Особливістю науки є й те, що процес формування дослідника відбувається тільки в самій науці– в науковому колективі, тому кадровий її склад поповнюється тільки за рахунок приходу молоді.

Випадки, коли в науку приходять люди зрілого віку, звичайно, трапляються, але це – рідкість. Попри всі негаразди, прихід молоді до науки донедавна навіть дещо зростав, що було приводом для деякого стриманого оптимізму щодо можливостей її відродження в майбутньому, незважаючи на те, що значна частина дослідників молодшого і середнього віку, здобувши певну кваліфікацію, покидала її в пошуках більш достойної оплати своєї праці.

Але після 2012 року падіння престижності професії науковця і її безперспективність в очах молоді переважили: прихід її у науку почав падати.

Природно, виникло питання: що ж буде далі?!.

Шукаючи відповіді на нього ми розробили метод прогнозування, який дозволив розрахувати подальшу еволюцію кадрового потенціалу вітчизняної науки на наступні десятиліття. Результати цього розрахунку представлені на малюнку.

Як видно, у випадку, якщо нічого в політиці нашої влади по відношенню до науки не зміниться, і в динаміці її кадрового потенціалу збережуться ті ж самі тенденції, що їх ми спостерігали на протязі 2011 – 2015 років, до 2035 року кількість дослідників в Україні зменшиться ще в 4,6 рази у порівнянні з 2015-м роком (тобто їх стане у 7,3 рази менше, ніж у 2005 році, й щонайменше у 20 разів менше ніж на початку дев’яностих).

У стільки ж впадуть і наведені вище показники рівня інноваційних можливостей країни. Якщо ми до цього допустимо, то це вже можна вважати остаточним завершенням ліквідації української науки і будь-яких сподівань на дійсно інноваційний розвиток нашої економіки в сучасному світі.

Зрозуміло, що допустити такого нехтування долею майбутніх поколінь ніяк не можна.

Для того, щоб такого не трапилось, необхідно різко підвищити соціальний статус і умови праці науковців з тим, щоб притік молоді до науки почав істотно наростати, і дослідники не змушені були тікати з науки, шукаючи більш пристойної оплати праці.

Ми спробували бодай в загальних рисах оцінити обриси тієї нової політики держави по відношенню до вітчизняної науки, яку необхідно реалізувати для відновлення наукового потенціалу України.

Основне, чого необхідно при цьому досягти, – це припинення відтоку з науки молоді та дослідників середнього віку, для цього перш за все потрібно підвищити заробітну плату дослідників.

Опитування молодих вчених дає підстави зробити висновок, що за їх особистою оцінкою реальні їх життєві потреби у 2 – 3 рази перевищують отримувану ними заробітну плату.

Це не тільки закріпило б їх в наукових інститутах, але й суттєво підвищило б престиж наукової праці, що в свою чергу забезпечило б посилення притоку молоді в науку.

На малюнку вище показано розрахунок варіанту динаміки кількості дослідників ("підтримка 1"), який був би реалізований у випадку, коли такі заходи були б достатні для збільшення приросту вікових груп до 29 років на 25% за кожне п’ятиріччя, не допускаючи за такий же період більше 10% втрат вчених віком від 30 до 59 років, а старших 60 років – понад 25%.

Це зовсім не легкий варіант, він вимагає значних витрат і зусиль. І все ж, як добре видно на малюнку вище, він розчаровує – його ніяк не можна назвати варіантом відтвореннякадрового потенціалу науки України.

Це скоріше варіант його стабілізації, припинення катастрофічного руйнування.

Здійснюючи таку політику, держава навіть за 20 років не зможе хоча б вийти на той рівень кадрового забезпечення своєї науки, який мала у 2011 році.

Подальші пошуки більш ефективних варіантів дозволили прийти до висновку: для того, щоб до 2035 року наблизитись до співмірних з нинішніми європейськими стандартами показників кадрового забезпечення науки, Україні необхідно щонайменше подвоювати кожні 5 років прихід молоді в науку, не допускаючи при цьому щорічних втрат більш 1% вікових груп від 30 до 59 років та близько 5% – понад 60 років.

Зрозуміло, що це ще більш нелегкий варіант, але на нього треба наважитись, якщо ми дійсно прагнемо до інноваційного розвитку.

Причому – невідкладно. Про це свідчать результати розрахунку ймовірної еволюції кадрового потенціалу вітчизняної науки, для випадку, коли така політика почне реалізуватися не зараз, а тільки починаючи з 2020 року (представлений на малюнку пунктирною лінією).

Як бачимо, ситуація у вітчизняній науці доведена вже до такого катастрофічного рівня, її здатність до самовідтворення настільки придушена, що зволікання навіть на 5 років вже не приведе просто до відповідного "зсуву" розрахованої кривої, як цього можна було б чекати із "загальних міркувань", а зробить досягнення бажаних показників практично неможливим на протязі ще принаймні 10 років (а отже коштуватиме це ще дорожче, і досягти необхідної мети буде ще проблематичніше).

Таким чином, конче необхідні екстраординарні заходи підтримки наукового потенціалу держави – заходи, спрямовані на його відродження, а не на виживання, причому негайно – інакше й виживання може не скластися.

Таких заходів Україна ще не бачила і декому може здатися, що вони взагалі неможливі.

Проте, якщо придивитися, що робиться для нарощування кадрового потенціалу науки у країнах, які дійсно хочуть вирватися з "третього світу" і вийти в число лідерів економічного розвитку – наприклад, Китай чи Індія – то неважко переконатися, що задля такої мети вони дійсно йдуть на надзвичайні заходи і витрати: витрачаються колосальні кошти для повернення науковців, які покинули країну і працюють за кордоном, для переманювання іноземних молодих дослідників і студентів.

Заробітна плата науковців у Китаї за 15 років зросла у 24 рази.

Зовсім не багата Індія збудувала навіть ціле місто для дослідників і розробників ІТ-технологій. 

Що це – вияв особливої симпатії до науки й науковців, чи сердечної доброти до них з боку влади?

Зовсім ні – це просто прагматичне розуміння того, що без науки країна не має майбутнього.

Тим часом наш уряд продовжує "оптимізацію" наукових установ, недофінансуванням примушуючи їх до скорочення штатів і переходу на неповний робочий тиждень, що врешті решт змушує і тих дослідників, які до останнього часу зовсім не збирались цього робити, шукати собі роботи поза наукою.

В той же час Мінфін вважає великим кроком вперед, в напрямку підтримки науки, те, що в держбюджеті на 2017 рік під тиском протестів і заперечень її фінансування було урізане дещо меншою мірою, ніж він це планував спочатку.

Це з одного боку, а з іншого – МОН*, підім’явши під владу свого апарату державну систему атестації кадрів, з настирністю вартою значно кращого застосування щороку запроваджує все нові і нові перепони для молодих дослідників, які гальмують і сповільнюють поповнення науки молоддю.

Мотивується це бажанням поліпшити якість підготовки кандидатів наук та знову ж таки вийти на рівень "європейських стандартів", наївно трактованих – майже з точністю до навпаки.

Наприклад, ступінь кандидата наук (в західному варіанті – Phd – доктор філософії) у більшості країн Заходу ніколи не вважалась чимось надто унікальним.

Її розглядали як підтвердження того, що молодий вчений вже довів, що він може проводити наукові дослідження.

Ступінь поваги до того, хто її здобув, і міра врахування при вирішенні його подальшої долі визначалась (і визначається й зараз) тим, яка установа її присвоїла: чи це авторитетний інститут або університет, а чи мало кому відомий провінційний заклад.

Не робиться здебільшого і надто великої події й з самого процесу захисту.

Згадаймо до чого зводився такий захист у молодого Альберта Ейнштейна – він приніс в університет невеликий зошиток, в якому була викладена суть його роботи. Ректор призначив трьох професорів, яким доручив з нею познайомитись. Вони зустрілися з автором і, поспілкувавшись з ним, вирішили, що робота цікава, а значить йому можна присвоїти ступінь доктора філософії – оце і все.

У нас же цей акт перетворився в ритуальне священнодійство, яке обставляється сотнями бюрократичних вимог і правил, супроводжується формуванням величезної кількості паперів, збиранням численних підписів, печаток і т.п.

І при цьому за активної підтримки засобів масової інформації настирливо повторюється думка, що рівень вимог до дисертаційних робіт все ще недостатній і його треба підвищувати.

Бюрократія ж по самій природі своїй не може запропонувати інших шляхів будь-якого "посилення", крім суто бюрократичних – подальшої регламентації і розширення формальних вимог і правил.

Цікаво, що це не є специфікою вітчизняної бюрократії, це результат закономірності, яку дослідники зафіксували у всьому світі: будь-які намагання усунити недоліки бюрократичної системи управління бюрократичними методами завжди приводять лише до їх посилення. Американський соціолог Р.Мертон назвав цю загальну закономірність бюрократичним зачарованим колом.

Врешті решт ми вже вийшли на рівень, коли той же Ейнштейн навряд чи прорвався б у наші кандидати наук, не говорячи вже про обрання професором – адже він, наприклад, не дуже добре володів тоді англійською! (в Прінстонському університеті пішли на це, не знаючи наших правил і того, що врахування здійсненого його роботами грандіозного перевороту в фізиці не передбачено інструкціями наших бюрократів!). 

Мало того, що вся ця паперотворчість займає надзвичайно багато часу і в пошукача наукового ступеня, і у багатьох учасників процедури підготовки та здійснення захисту, вона стала в Україні також основою механізму безсовісного оббирання молодих вчених – кошти, які вони змушені витрачати, щоб захистити дисертацію, стали вже просто захмарними.

При цьому, якщо колись опонентам виплачувала певну суму за їх роботу установа, при якій організована відповідна спеціалізована вчена рада, то в умовах хронічного недофінансування інститутів всі змушені були погодитись, що все це має робитись за рахунок того, хто захищається.

І наскільки мені відомо, такса там досить грандіозна.

У всякому разі, один молодий доктор наук, повертаючись після опонування на захисті дисертації, задоволено заявив: "Взагалі кажучи, я міг би і не працювати й непогано прожив би тільки за рахунок опонування!"

Так і хочеться закричати якомога голосніше: "Колеги! Схаменіться! – Під питання ставиться саме існування науки в нашій країні, треба зробити все можливе і неможливе, щоб більше молоді приходило в наукові колективи, а ви, керуючись своїми меркантильними інтересами і жадібністю, фактично приєдналися до тих, хто активно гальмує її прихід".

Якщо ж говорити про якість робіт, то проблема тут не в кількості бюрократичних вимог і обмежень.

Можу з впевненістю стверджувати, що в авторитетних наукових колективах, які працюють на світовому рівні, вона зовсім не знизилась.

Як і раніше, користуються повагою у світі дослідження з математики і теоретичної фізики, з молекулярної біології і генетики, з хімії. Інша справа, що відсутність коштів для закупівлі нового обладнання та необхідних матеріалів дуже загальмувала проведення експериментальних досліджень.

Проте це вплинуло не стільки на якість дисертаційних робіт у відповідних галузях науки, скільки на їх кількість.

Справжньою бідою стала значна кількість компілятивних і кон’юнктурних дисертацій в галузі суспільних та гуманітарних наук.

Це має свої історичні корені, адже саме тут поряд з серйозними дослідниками було й лишилось чимало таких, хто звик працювати за принципом "чего изволите?" і бачив своє основне завдання у тому, щоб "науково обґрунтувати" вже прийняті рішення влади.

Отже рівень робіт, як і в минулі часи, визначається науковим рівнем наукових установ, в яких вони виконуються і в яких захищаються.

Оцінити цей рівень за бюрократичними показниками принципово неможливо – це можуть зробити тільки фахівці відповідної галузі наукового знання.

Причому особливістю нинішнього етапу розвитку науки є те, що це повинні бути фахівці достатньо вузького профілю, хоча й вони не застраховані від помилок.

Втручання ж бюрократії в цей процес приносить тільки шкоду. В цьому можна переконатися, придивившись уважніше до атестаційного процесу в Україні, в якому апарат ДАК’у навчився віртуозно управляти експертними радами.

Олександр Попович, доктор економічних наук, заслужений діяч науки і техніки України, головний науковий співробітник Інституту досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки Національної академії наук України, [email protected]

http://life.pravda.com.ua/columns/2017/03/17/223188/

*) МОН – міністерство ліквідації освіти та науки.