Прекрасно всё

от мені сподобалась ця картинка

"Не бути мені фудблогером, не бути!
Виставила я в місцевій групі рибов. Нічо такого - просто смажених рибов.

Світло є вже більше 24 годин. вода також

Вони просто не розуміють. 
Що з кожною повітряною тривогою ми стаємо ще більш загартованими. 
Що з кожним рознесеним вузлом подачі електроенергії, ми стаємо ще більш організованими та креативними. 
Що з кожним відключенням світла, ми стаємо ще більш винахідливими та отримуємо такий досвід виживання, що їм і не снилось. 

Вони просто не розуміють. 
Що ті, хто хотів виїхати — давно вже виїхали. 
Ті хто лишився, вгризлись намертво в рідну землю, і нікуди з неї не поїдуть. До остаточної та беззаперечної Перемоги. 
Що ми жартуємо тоді, коли вони нас обстрілюють. 
Що те, на що вони розраховували: бунти, протести, щодо того, як нам тяжко в тилу- будуть зупинятися нами ж. Бо саме на це їх розрахунок. 

Вони просто не розуміють. 
Що ми втрачаємо, оплакуємо, ховаємо і стаємо ще більш злішими. 
А ті хто втрачає побратимів, стають просто термінаторами. Та досягають такого рівня професіоналізму, що їм і не снилось. 
Що кожного ранку, попри втому, ми стягуємо себе з ліжка з думкою: «хлопцям там складніше».
Що тих, кого ми втрачаємо, ми викарбуємо в пам'яті золотими літерами. Кожного. І будемо до смерті пам'ятати ім'я тих, хто поклав своє  життя на вівтар Перемоги. 

Вони просто не розуміють. 
Що наші діти, переживши бомбардування, та пересидівши їх у бомбосховищах та підвалах, будуть відстрі@@вати їх на звук. 
Що наші діти, наше майбутнє, будуть вчити нову історію України вже по іншим книжкам. 
Що ми розповідатимемо їм історії про подвиги людей, які віддали своє життя задля їх майбутнього, скільки буде наших сил. 
Що кожна дитина, яка знаходиться на території Україні, хоче на новий рік тільки одного: щоб закінчилась війна. 
А ті, хто втратив батька, пишуть листи тільки про одне: я хочу щоб повернувся тато. 

Вони просто не розуміють. 
Що ми ніколи і нікому не пробачимо, тих кого поховали. 
Тих, кого навіть не мали можливість оплакати, тому що треба працювати далі. 
Не пробачимо жодного цивільного з Бучі, Бородянки, Макарова, Херсона, Маріуполя. 
Не пробачимо смерть жодної дитини. 
Не пробачимо тих дітей, які приходили в цей світ під масованими атаками. 

Вони просто не розуміють
Що кожна ракета — це збільшення бажання повернути наші історичні території аж до Кубані. 
Що кожне забране життя- це бетонування нашої ненависті. 
Що кожне нове випробовування — це бажання 
помститися. 
Що кожне нове руйнування — це шалене бажання відбудувати. 
Ми вистоїмо. 
Ми зможемо 
Ми Переможемо. 
Ми відбудуємо. 
Ми війдемо в світову історію, як країна, яка зробила неймовірне ймовірним. 
Про нас будуть знімати фільми, писати книжки, ставити в приклад. 
Ми справимось. 
А вони. 
Вони перетворяться в країну 404. 
Тупікова гілка еволюції. 
В них немає майбутнього. Вони його зруйнували самі. 
Сльозами наших матерів 
Сльозами наших жінок 
Сльозами наших дітей 
Амінь 

Дана Яровая

Короткий курс виживання для водіїв, що виявилися без машини

Усім відомо, що стадо бізонів біжить із швидкістю найповільнішого бізона. Коли на стадо полюють хижаки, першими помирають останні - найповільніші і слабкіші особини. Таким чином, натуральний відбір допомагає стаду, тому що стадо в цілому стає швидше і витриваліше після відсівання слабких його членів. Так само і людський мозок не може працювати швидше, ніж найповільніші його клітини. Надмірний прийом алкоголю, як ми знаємо, вбиває клітини мозку, і при цьому, природно, першими піддаються атаці найповільніші з них. Таким чином, регулярне споживання пива знищує повільні клітини мозку, роблячи його швидшою і ефективнішою машиною. Тому ви завжди почуваєте себе розумніше після пари кухлів пива!

Мы живем, под собою не чуя страны,
Наши речи за десять шагов не слышны,
А где хватит на полразговорца,
Там припомнят кремлёвского горца.
Его толстые пальцы, как черви, жирны,
А слова, как пудовые гири, верны,
Тараканьи смеются усища,
И сияют его голенища.

А вокруг него сброд тонкошеих вождей,
Он играет услугами полулюдей.
Кто свистит, кто мяучит, кто хнычет,
Он один лишь бабачит и тычет,
Как подкову, кует за указом указ:

Кому в пах, кому в лоб, кому в бровь, кому в глаз.
Что ни казнь у него — то малина
И широкая грудь осетина.

Осип Мандельштам

Вони постійно кудись йдуть, про щось розмовляють, десь працюють і відпочивають.

В них ніби немає проблем, ні побутових, ні робочих.

Легкі люди й одягаються легко, невимушено і гарно.

А ще їх і війна ніби не стосується. Ніби. Але ми то знаємо, що вони донатять, воюють, допомагають.

Ще легкі люди летять тобі на зустріч, стоять на ескалаторі поруч чи навпроти, їдуть з тобою в транспорті, розраховуються на касі супермаркету.

Легкі люди не схожі один на одного, хіба що одягом трішки, чи деякими його елементами.

Чим схожі між собою легкі люди – це зовнішністю. Вона в них гарна. Гарна не залежно від статі, віку, комплекції тіла, наявності чи відсутності зморщок.

А ще схожі посмішкою, хоч вона в них і різна, але однаково щира.

Легкі люди в похмуру погоду світяться, а в сонячну – ніби вбирають в себе сонячні промені. Як вони це роблять?

 Цікаво, яка в них улюблена пора року? Бо мені іноді здається що вони однаково люблять всі пори року, бо така в них робота, в легких людей.

Олександр Шульц