Споживацький рай та кінець історії

Політика 21-го століття відрізняється від політики століття 20-го однією цікавою особливістю. Політична культура минулого століття була культурою мобілізації. Політичні партії у рамках демократій - масові, з сотнями, а то й мільйонами членів, створені на основі чіткої ідеологічної програми. Практикувалася сильна політизація ЗМІ, помітна - масової і навіть побутової культури (аж до поділу міських кварталів на "червоні", "чорні" або "коричневі", спадкового, з покоління в покоління, голосування за одні й ті ж партії і т.п.).

В умовах диктатур відбувалася активна індоктринація масової свідомості правлячим режимом і створення мережі суспільно-державних структур. Структури ці були спрямовані на виховання, формування, а потім - на контроль за соціальним та приватним життям не просто лояльних, але й активних громадян (жовтеня - піонер - комсомолець - " будівельник комунізму ", краще за все з партквитком ВКП (б)-КПРС в кишені).

Природно, мобілізація не завжди була загальною і далеко не завжди - успішною. Однак у якості мети політичних режимів, демократичних або авторитарних, вона, безсумнівно, існувала. Політика 20-го століття - це насамперед політика співучасті, реальної чи формальної, добровільної або вимушеної, але, тим не менш, спільної участі громадян у справах суспільства.

Політична культура нинішнього часу - це культура демобілізації. У демократичних суспільствах епоха масових партій давно минула. Те, що називається політичними партіями зараз - це комерційно-рекламні агенції з просування інтересів певних груп політико-економічної еліти.

Мотивація виборців також сильно змінилася і почала нагадувати мотивацію покупців під час придбання товарів. Політичні дискусії перестають бути боротьбою світоглядів. В кращому випадку, вони перетворюються на суперечки про якісь конкретні, вузькі проблеми (скорочення бюджетного дефіциту, зниження / зростання податків, реформа охорони здоров'я / соцзабезпечення, боротьба з корупцією тощо). У гіршому ж - і більш поширеному - випадку йдеться просто про зіткнення рекламних слоганів і концептів. Останні не несуть скільки-небудь чіткого змісту і мають, як мильна бульбашка, одну лише форму.

Для політики 21-го століття ідеальний громадянин - громадянин аполітичний. Він спокійний, успішний споживач, і тому лояльний обиватель. Деполітизація зачіпає й ЗМІ (найвищі тиражі - у бульварних видань), повсякденність, побутову культуру.

Великої різниці між демократіями та диктатурами в цьому відношенні знов-таки не проглядається. Створити у виборця відчуття найбільшого споживчого комфорту і найменшої соціальної напруги - ось мета всіх провідних політиків розвинених країн і "молодих демократій", що приєдналися до них. Реальність, щоправда, пручається, відповідає різноманітними кризами, але що поробиш ... Виборець повинен бути ситим і лояльним, а якщо це не так - слід пообіцяти йому, що це відбудеться уже найближчим часом!

Сучасні диктатури й напівдиктатури, крім зовсім уже струхлявілих на зразок північнокорейської, йдуть тим же шляхом. Мобілізація їм не потрібна. Різного роду "Наші" - це не масові організації з індоктринації та контролю, як це було за часів комсомолу і гітлерюгенду. Це, швидше, невеликий кадровий резерв режиму, котрий за сумісництвом виконує функції "летючого загону" для вирішення дрібних політико-пропагандистських завдань.

Надмірний активізм таким режимам не потрібен - від нього дуже багато проблем. Адже й самі режими ідеологічно розпливчасті і базуються швидше на особистій відданості лідеру і / або опортунізмі, ніж на скільки-небудь стрункій системі політико-ідеологічних уявлень. Між іншим, звідси ж - і помірна в порівнянні з диктатурами 20-го століття репресивність таких режимів (Путін ніяк не Сталін, Ху зовсім не Мао, та й Чавес не дотягує до старшого Кастро).

До речі, проблема опозиції в країнах, керованих авторитарно, на зразок Білорусі чи Росії, полягає ще й у тому, що вона, опозиція, як і раніше, прагне діяти за правилами минулого століття. Опозиція розраховує на мобілізацію, на те, що "народ зрозуміє", пролетаріат візьметься за каменюки, і машина "кривавого режиму" нарешті звалиться. Однак, дійсність вже встигла змінитися. Нинішній народ не буде підтримувати голі гасла, ідею, і більше нічого. Мобілізація 21-го століття - це лише бунт дітей, у яких відібрали улюблені іграшки, і протести в Греції або у Франції це вже показали.

Ідей не залишилося (поки що?). Є лише потреби, і тільки загроза, що вони залишаться без задоволення, веде до мобілізації. Звісно, так бувало й раніше (Гітлер без Великої депресії залишився б звичайнісіньким маргінальним крикуном). Однак, якщо у 20-му столітті - особливо на його початку і в середині - класові інтереси потребували ідеологічної "підливи", то зараз саме суспільство багато в чому складається з розрізнених "атомів"-індивідів і окремих невеликих групових "молекул" - і їх дуже непросто зібрати в одній ідейно-політичної "пробірці".

З іншого боку, нинішня картина дивним чином нагадує сиві часи якої-небудь 300-річної давності, ще до епохи буржуазних революцій та націоналізму, котрі позначили прихід масової політики. Нами правлять якісь люди, і їхнє коло досить обмежене. Вони не просто живуть життям, яке сильно відрізняється від нашого, але інколи живуть таким чином протягом вже не одного покоління (як от, скажімо, династія Бушів). Політика знову перетворюється на елітарну та кулуарну гру. Доля ж сучасних "смердів" - життя поза історією, як і у їхніх давніх предків. Щоправда, тоді це життя регулювалася календарем сільськогосподарських робіт, а зараз - календарем сезонних розпродажів у супермаркетах.

Багато разів (і багато в чому справедливо) осміяний Фукуяма не зовсім неправий - у певному сенсі, кінець історії таки відбувся.
lj_f-f