Ланцюгові болонки демократії

Стогін і волання стоять над Києвом. То провідні журналісти країни, совість і надія нації, можна сказати – ланцюгові пси демократії, потерпають під п’ятою підступного спецпідрозділу міліції «Беркут». Не встигла журналістська спільнота столиці оклигатися від жаху, спричиненого затриманням 13 грудня улюбленого Мустафи всіх часів і народів, як одразу зазнала нового нищівного удару, скуштувавши ще однієї міліцейської капості.

За повідомленням найправдивішої «Української правди», того ж таки дня, 13 грудня (о, кляте 13-те число!) «Беркут» затримав також головного редактора журналу «Кореспондент» Віталія Сича… Отак гинуть у міліцейських катівнях паростки свободи слова.

Бачили б православні, як тяжко страждав Віталій Сич! Щоправда, ніякого затримання насправді не було, а плітки про затримання себе, коханого, розпустив сам Віталій Сич через власний блог на сайті власного журналу.

«Затримали мене вчора ввечері міліціонери. – Пише Сич, який навіть не удосужився поцікавитися, а що ж таке «затримання». - На вулиці, прямо біля входу в офіс. Стояв я з колегою біля його машини у нас на парковці. Під’їхав джип «Беркута». Вийшли три хлопці, попросили в нас документи під приводом того, що «може я когось в цей момент замовляю». Оскільки я нічого не порушував, чинити опір я не став. Показав водійське посвідчення. І сказав, що журналіст, працюю прямо тут поруч. Якщо хочете, можемо зайти, буквально 50 метрів, покажу посвідчення».

Оце й усе «затримання». Підійшли й попрохали показати. А Сич замість того, щоби відправити міліціонерів у пішу еротичну подорож, достав і показав. Цілком добровільно. І тепер цей любитель показувати плачеться, що його, мовляв, «затримали».

А далі міліціонери, як пише Сич, його начебто обшукали. Дурень, він і є дурень. Ніхто Сича насправді не обшукував. Він сам вивернув кишені та запропонував співробітниками міліції (добровільно!) оглянути їх вміст. Цілком природно, що служивих «… зацікавили гроші в кишенях. Запитали, звідки, чому. Мої гроші, кажу. Їх таке пояснення не задовольнило».

Мало того, співробітники спецпідрозділу міліції «попросили відкрити машину, щоб обшукати і її. Тут ми заперечили, що без власниці відкривати машину не варто. Власниця — моя сестра, вона працює у нас в компанії… Власниця спустилася, відкрила машину, «беркутівці» перевірили багажник і бардачок». Лише після цього, пише «Українська правда», журналіста відпустили. Не уточнюючи при цьому, звідкіля саме.

А мені так дивує, що в «беркутівців» не вистачило сексуальних фантазій запропонували Сичу чого небудь не дуже природного. Судячи з його допису, який засвідчив повну відсутність у головного редактора «Кореспондента» самоповаги, пан Віталій пішов би на цей крок без жодних вагань. Цілком добровільно. А потім розповів би всій країні, які збоченці служать у міліції.

Я, звісно, не претендую на журналістські чесноти головного редактора «Кореспондента», але не уявляю в принципі, щоби я зі сторонніми людьми обговорював вміст моїх кишень і пояснював так званим «охоронцям правопорядку», звідкіля в мене гроші…

Ніякого обшуку автомобіля також насправді не було – хазяйка машини сама запропонувала міліціонерам ту машину оглянути, що вони й зробили в повній відповідності із законом. Інша річ – якби б вони спробували зазирнути в салон чи багажник автомобіля без дозволу – це, безсумнівно, кваліфікувалося б як злочинне посягання. А з дозволом – які претензії?

Тож доки на світі живуть такі любителі доставати й показувати, як Сич, міліцейська цікавість завжди буде задоволена. Як у тому анекдоті про доньку, що прийшла додому під ранок. Батько грізно запитує:

— Де ти була всю ніч?

— Тато, ти тільки не переживай, але так трапилося… Йшли мі з подружкою, підійшли до нас хлопці, ну й зґвалтували…

— Що, і подружку також?

— Ні, вона відмовилась.

І тому мушу сказати – у цій ситуації я на боці «Беркута». Міліціонери діяли в повній відповідності із законом. І не їх вина, що нинішнім журналістам невідомі такі почуття, як повага до своїх прав, гідність і професійна честь.

Хотів би я побачити того міліціонера, який би спробував без санкції суду залізти мені в кишеню чи оглянути машину. Череп з одного удару я, може і не проломлю, але інвалідність такому «беркутівцю» гарантована. І справа тут зовсім не моїй у фізичній силі (у спецпідрозділи також слабаків не набирають). Справа – у почутті самоповаги, рисі, яка, між іншим, притаманна багатьом моїм землякам, чиї молоді роки пройшли під ясними донецькими зорями. Ті, хто самоповаги не мав, на початку 90-х нерідко опинялись на дні так званого «Донецького моря». Природній відбір, так би мовити…

Можливо, тому НІКОЛИ стражам закону й на думку не спадало пропонувати мені чогось їм показати. Міліціонер – це, передусім, психолог. Він просто не стане зв’язуватися з людиною, яка психологічно сильніша від нього. Його об’єкти – це слинтяї та ганчірки в чоловічому образі.

Хоча ні. Один раз було. Затримували й мене «для з’ясування особи». Десять років тому.

Було це в Донецьку, місті, яке й зараз мало схоже на осідок демократії та законності, а тоді й поготів. Але батьківщину не вибирають, тож жив я в краю тополь і териконів, де пив кров з прокурорів, суддів та, ясна річ, міліціонерів.

І був у мене товариш Степан, що служив провідником поїзда «Донецьк – Москва». Коли не будь, якщо доживу до старості (у чому сильно сумніваюсь), я всядуся писати мемуари й чи не першою главою піде історія про те, як я розлучав Степана з його дружиною, а точніше – ділив спільно нажите майно в Київському районному суді міста Донецька. До речі, розглядав справу суддя Василь Іванович Фаринник, нинішній заступник Міністра внутрішніх справ України, який, попри те, що сплинуло вже 12 років, як кажуть, досі пригадує ту непересічну епопею.

На момент мого затримання Стьопа вже був два роки як майже неодружений, жив між Донецьком і Москвою та возив час від часу мої посилочки іншому моєму доброму приятелеві, москвичу Юрі. Юра, доктор фізико-математичних наук і професор математики, попри суто пролетарське походження кохався на вишуканих винах. Особливо ж цінив він те, чого в Донецьку було, мов бруду, але великим попитом у місцевих не користувалось – ігристі вина, виготовлені за класичною технологією шампанізації з трирічною витримкою в пляшках у соляних шахтах міста Артемівськ.

Одним словом, балував я Юру посилочками з різними сортами шляхетних напоїв, а він навзаєм передавав через того ж Степана то пляшечку «Шато О’Бастор», то колекційне «Бардоліно».

Так ось, того дня я приїхав на залізницю хвилин за двадцять до відходу потягу. Передав Стьопі пакунок з пляшками, потім ми постояли на пероні, потеревенили. Метрах в десяти від нас весь цей час бовванів якийсь сержант лінійної міліції, якого я час від часу помічав бічним зором.

Нарешті поїзд зрушив, я розгорнувся, щоби йти додому, як тут до мене підходить цей сержант – мабуть, вирішив проявити оперативну кмітливість і поговорити на тему, що саме й кому я передаю через провідників:

- Ваші документи!

- Що? – Перепитую я. – А ну, попрошу, відповідно до статті п’ятої Закону України «Про міліцію», представитись і пред’явити службове посвідчення. Ваші документи!

Здивований міліціонер лізе в кишеню, достає посвідчення, махає в мене перед носом і намагається знову сховати. Тоді я спокійно, але з металевими нотками (діафрагма спирається на тазові кістки, звук фокусується в «маску») прошу потримати посвідчення в розгорнутому вигляді. Достаю блокнот, ручку, переписую дані сержанта. Ховаю блокнот і підводжу очі:

- Слухаю Вас.

- Ви маєте документи? – Сержант намагається говорити впевнено, але брак досвіду та артистичної підготовки дається взнаки.

- Безсумнівно, — кажу я.

- Покажіть, — наполягає сержант.

- З якого дива? Тут що, прикордонна смуга, чи, може, у Донецьку оголошений надзвичайний стан?

- Ах, так, — сержант не знає, що робити далі, — тоді… тоді… я Вас маю право затримати на три години для з’ясування особи.

- Ну, так затримайте, якщо вам бракує проблем. Або не заступайте дороги.

Сержант чи навряд коли був у опері й, звісно, не підозрює про існування фінальної сцени з «Кармен». «Уйді ілі дорогу дай», — співала колись у російському академічному Донецькому театрі опери та балету Марія Веденьова (виняткове мецо!), за сценою звучав марш пікадорів, а в цей час Микола Момот у ролі Хозе витягував наваху… Боже, скільки років сплинуло з тих часів. Кінець сімдесятих. Сержант тоді ще й не народився…

Міліціонер зводить грізно брови:

- Тоді я Вас затримую.

- Прекрасно, — кажу я. – Нумо, пішли у відділок, я зараз Вас повчу писати протоколи затримання.

І прямую далі. Сержант – за мною. Як бачу – міліціонер якось дивно відстає. Тоді я хапаю його за комір і починаю тягнути: «А ну, пішли протокол складати». У підземному переході сержант вирвався й хотів був збігти, але я його наздогнав і притягнув у лінійний відділок на вокзалі.

Обличчя міліцейського начальника треба було бачити: оскільки руки в мене були зайняті, двері довелося відкривати з грюкотом ногою. Після чого я заштовхнув сержанта в кабінет: «Ось, будь ласка, він мене затримав, зараз будемо протокол складати. Викликайте транспортного прокурора».

Досі шкодую, що я тоді не взяв з міліціонерів гроші…

А ще я хочу передати свої співчуття Мустафі Наєму. Його, дійсно, затримали. За «ліцо кавказской національності». І не просто затримали, а притягнули в легендарне Подільське райуправління Головного управління МВС України в місті-герої Києві, де зовсім недавно коротала час у клітці адвокат Тетяна Монтян.

Міліціонери, як відомо – що діти. Тільки член товщий. Тож, кажуть, з дня затримання Монтян до начальника райуправління Бажана та його заступника Надєїна все ніяк не може повернутися дар рахувати грошові купюри – настільки хлопці перелякались. Бо вони лише після звільнення адвоката зрозуміли, яке б лихо могло статися з приміщенням їхньої установи та підлеглим особовим складом, якби б того вікопомного дня хтось би спробував обшукати кишені Тетяни Монтян або її автомобіль.

Тож, з огляду на те, в яке історичне місце потрапив Мустафа, будемо вважати, що журналістові майже пощастило. А могло, між іншим, пощастити й по- справжньому. Як одному судді Апеляційного суду славної Донецької області.

Щаслива пригода з цим суддею трапилась невдовзі по тому, як мене затримували на залізничному вокзалі. Внаслідок «малої судової реформи» на уламках Донецького обласного суду щойно утворився Апеляційний суд і вершителі правосуддя ходили по своїй конторі надзвичайно пихаті, у свіженьких мантіях та з повними гаманцями. Ще б пак, незадовго до того христолюбивий український парламент змінив порядок обрання громадянам запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, і санкцію тепер давав не прокурор, а суддя. Причому, що найприємніше, ту санкцію можна було оскаржити лише в апеляційному порядку, тож апеляційна інстанція була кінцевою, а відтак - найдорожчою.

Тому санкції по першій інстанції розглядали в ті часи лише голови районних судів, які на гарматний постріл не допускали до такої хлібної справи своїх підлеглих. А що робилося в палаті по кримінальних справах колишнього обласного, а нині — Апеляційного суду, то було просто щось незбагненне.

У тому ж Донецьку частина суддів Апеляційного суду звинуватила Голову, Олександра Васильовича Кондратьєва, у тому, що той розглядав апеляції на санкції або самотужки, або розписував їх на своїх улюбленців. І, більш того, судді-заколотники навіть стали судитися зі своїм керівником (у Луганському суді, до речі), вимагаючи, щоби Кондратьєв давав підхарчитися всім без винятку, а не тільки своїй дружині та кільком наближеним…

Ой, щось я не про те… Ага, значиться, про щасливу пригоду…

Була весна і був у тому Апеляційному судді один суддя. Може й зараз він є – не знаю, давно не судився ні з ким на малій батьківщині. Бо вже сім років живу в столиці, і коли покидав рідну землю, обласна прокуратура, кажуть, на радощах накрила поляну в розташованому поруч Апеляційному суді…

Знову я не про те. Значить, про суддю.

І був він трохи того, чорнявий та з вусиками. Тобто, за паспортом його честь була чистопородним українцем, але за мордою – начебто як на індуса якогось схожий. Мабуть, бабка його на цигана задивилася, коли перебувала в цікавому стані. Чи мутація така – не знаю. Але одного разу в суботній день вийшов пан суддя з дому сигарет купити на імпровізованому базарчику, що місцеві бабульки утворили на прибудинковій території.

Мантію з такого приводу наш герой вдягати на став, а вискочив, у чому по хаті ходив – у домашніх капцях та спортивних штанях з пухирями на колінах. А тут, як на гріх, доблесна патрульно-постова служба отих бабульок, що цигарками торгують, трусила – по п’ять гривень на брата збирала.

Побачили ППС-ники чорнявого мужика з вусами, й прокинулася в них жага до прекрасного. Полишили міліціонери бабок-торгівок, підішли до судді й ввічливо так, майже без матюків, попрохали пред’явити паспорт. Паспорта в чолов’яги з очевидних причин не виявилося. Тоді, роздивившись у смаглявця в руках гаманець, стражі законності, давши пару разів по шиї, запропонували «ліцу кавказской національності» провідати райвідділ «для встановлення особи».

А суддя знай собі брикається, мовляв, я – вільна людина, живу у вільній країні і з паспортом по цигарки ходити не зобов’язаний. «Ти диви, — щиро здивувались міліціонери, — чурка, а права качає». Дали пару разів мужику по ребрах, наручники, себто спецзасіб БР (браслети ручні), почепили й відтарабанили суддю Апеляційного суду Донецької області в райвідділ.

Кинули «чурку» в клітку, а той кричить, що він — с уддя, і затримувати його можна лишень за згодою Верховної Ради. Тоді сильно здивувались у черговій частині. Причому, настільки сильно, що в судді стало одним зубом менше (з гаманцем він попрощався раніше). Як тут на гармидер спустився донизу зампоопєр, подивився на те, що коїться, і каже начальникові чергової частини: «Сьогодні, хоч і субота, голова райсуду на роботі, казав мені, що чергування в нього якесь, і запрошував на чарочку. Зараз сходжу спитаю, чи, часом, дійсно цей абрек йому не колега». «Але ж дивись, — повернувся зампоопєр до клітки, — якщо з’ясується, що збрехав…». Що саме буде в такому разі - міліцейський начальник уточнювати не став, а попростував на вихід.

Райвідділ і районний суд розташовані в одному п’ятиповерховому будинку. З фасаду – вхід до міліції, з торця – вхід до храму Феміди. Зампоопєр піднявся на третій, здається, поверх, пройшов коридором, зазирнув у відкриті двері приймальні голови районного суду: «Вікторе Олексійовичу, там чурку одного затримали, без паспорта, так він, сучонок чорножопий, кричить, що є суддею. Може Ви глянете?».

Голова суду невдоволено закрив кабінет і пішов разом з заступником начальника міліції. А як зазирнув у клітку, так зразу зблід і голос втратив. Лише прохрипів: «Негайно випускайте, придурки».

Коротше кажучи, на компенсацію моральної шкоди тому судді Апеляційного суду складався весь райвідділ. Причому, не один місяць. Сказати, що суддя залишився задоволеним – то не сказати нічого. За годину сидіння в райвідділі, один нещасний зуб та пару синців на ребрах він заробив стільки, скільки йому не могли принести й десять виправдовувальних вироків у справах про хабарництво. Одним словом, пощастило мужику.

А ви, панове журналісти, на міліцію тільки наклепи зводите. Хоча бувають і в її роботі приємні моменти для деяких громадян. Треба ті моменти лише навчитися ловити.

Ех, Мустафа, Мустафа… Молодо-зелено.

Володимир БОЙКО, «ОРД»