Висока напруга відваги

ПЛОМІННИЙ ДЕНЬ

День  прозорий  мерехтить,  як  пломінь,  
І  душа  моя  горить  сьогодні.  
Хочу  жити,  аж  життя  не  зломить,  
Рватись  вгору,  чи  летіть  в  безодню.  

Хоч  людей  довкола  так  багато,  
Та  ніхто  з  них  кроку  не  зупинить,  
Якщо  кинути  в  рухливий  натовп  
Найгостріше  слово  —  Україна.  

І  тому  росте,  росте  прокляття!  
Всі  пориви  запального  квітня  
Неможливо  в  дійсність  перелляти,  
На  землі  байдужо-непривітній.  

Хочу  крикнуть  в  далечінь  безкраю  
І  когось  на  допомогу  кликать,  
Бо  душа  моя  сьогодні  грає  
І  рушає  на  шляхи  великі.  

Хай  мій  клич  зірветься  у  високість  
І,  мов  прапор  в  сонці,  затріпоче,  
Хай  кружляє,  мов  невтомний  сокіл,  
І  зриває  рідних  і  охочих!  

Все  чекаю  на  гарячий  подих,—  
Геній  людський,  чи  лише  випадок,—  
Щоб  застиглі  і  покірні  води  
Забурлили  водоспадом.  

Душа  ж  гетьманова  двоїться;  
гуде  новий  універсал:  
«Під  руського  царя  горніться!»  
Москві  відданий  генерал,  
Вкраїни  зрікшися,  мов  секти,  
і,  враз  окресливши  криву,  
перед  державцем  у  проекті  
схилив  бунчук  і  булаву.  
І  під  вагою  колісниці  
московської,  під  крик  і  свист  
юрби,  при  виблисках  зірниці  
ламається  тоненький  міст.  
Забудь,  гетьмане,  сан  високий!  
Настануть  безтривожні  дні,  
і  ти  пізнаєш  мудрий  спокій  
в  ясній  ванзейській  тишині.  
Як  сріблом  час  позначить  скроні,  
—  дійшовши  світлих  верховин,  
суддя  ти  станеш  безсторонній  
і  України  вірний  син.  
Віків  минулих  божевілля  
набуде  тон  картин  Доре,  
і  жартівливість  водевіля  
трагічну  барву  прибере.  
Історія  відміни  любить.  
Щоб  не  урвався  нам  терпець,  
гримлять  її  веселі  труби,  
що  дії  другій  вже  кінець.  
Завіса  падає  додолу,  
завіса  вгору  знов  іде:  
нове  накреслюючи  коло,  
хтось  інший  натовпи  веде.  
І  коли  закрутить  непогода  
І  мене  підхопить,  мов  піщину,  
Хай  несуть  мене  бурхливі  води  
Від  пориву  до  самого  чину!  

Про Олену Телігу

«Можна тільки дивуватись, як в одній людині сплелися безмежна жіночність, краса, розум, талант, беззастережна хоробрість, незламність. Творче життя і героїчна смерть Олени Теліги спричинилася до того, що вона стала символом невмирущості української нації». Надія Миронець, нарис «І злитися зі своїм народом»

«Це поезія високої ідейної напруги, „настояної“ на гострому усвідомленні появи в її долі такої миті остаточного вибору, яку не можна не відчути, яку не можна оминути. Інакше буде втрачена будь-яка доцільність життя». Микола Жулинський, «О краю мій…»

«У ті часи Київ був голодний, холодний і досить малолюдний, але деякі середнього віку громадяни, які могли його порівнювати з дореволюційними часами, вказували на те, що ще ніколи Київ не був таким українським містом, як саме тоді, восени 1941-го року. Навіть на улицях загально панувала українська мова. Найчастіше ми бачилися ввечері, коли всі приходили додому, бо ж у Києві тоді була поліційна година від смеркання до світання. У цілому помешканні була єдина тепла, або, може, краще сказати, не дуже холодна, кімната — кухня, і там ми їли спільну вечерю, яка день-у-день складалася лише з однієї страви: гороху, звареного на воді, без соли й товщу,- а все ж таки це була основна наша їжа на день. Там, за теплим гороховим супом, якщо ту страву можна було так назвати, обговорювалися щоденні переживання, різні зустрічі, справи. І хоч Олена Теліга була найстарша між нами — їй тоді було вже понад тридцять, — вона виявляла себе дуже добрим товаришем, порадником, рішуче протестувала проти того, щоб ми брали під увагу те, що вона жінка, й давали їй якісь пільги в тих, до речі, не надто вибагливих господарських обов’язках». Марко Антонович, «Жмут спогадів про Олену Телігу»

«Особисто вона мала незаперечну чарівливість, що підкреслювала ще більше її, сказати б, столичні манери, елеганцію справжньої варшав’янки. Інші жінки майже завжди її критикували, а жінок нецікавих інші жінки не критикують». Святослав Гординський, «Зустріч з Оленою Телігою»