Цілком можливо, вкид пройде непоміченим, хоча може спричинити і бугурт із масовим видаленням мене із друзів, бо тема непопулярна. Точніше, навіть дві теми. Але все ж запишу їх, поки перебуваю на дні емоційних гойдалок.
Першу я умовно назвав би «маєш хуй – іди воюй, маєш пизду – іди народжуй», це про заборону на виїзд більшості чоловіків 18-60. Ніби питання як мінімум дискусійне в багатьох аспектах (недоцільність тримати на військовому прив’язі недосвідчених людей при поки що достатньому числі добровольців, протирання штанів заробітчанами, які повернулися, ускладнення перевезень через кордон ніштяків для ЗСУ і т.д.), але за відгуками, мудрий нарід сприймає все однозначно, прямо як товаріщ Жуков у 1943. Себто, як я й написав спочатку, наявність цюцюрки між ногами робить тебе автоматичним почесним претендентом на перетворення в гарматне м’ясо.
Здавалось би, у 21 ст. мало стати зрозуміло, що схильність до військових дій не корелює напряму зі статтю. Грубо кажучи, переважна більшість жінок зараз на службі в ЗСУ у практичному сенсі куди корисніші за мене, та і не тільки за мене. Як і мало би бути зрозуміло, що невмотивовані та нездорові призовники тільки погіршать якість армії, підвищуючи ризик підставити у відповідальний момент не тільки себе, а й тих хто поруч, або легко потрапити в полон і стати джерелом зайвої інформації для ворога. А розумники, які вимагають відправити на фронт тих, хто намагався нелегально перетнути кордон, порушив комендантську годину і т.д., чомусь забувають, що то взагалі-то не штрафбат, і таким чином вони лише дискредитують та принижують службу в лавах ЗСУ.
Прямі наслідки заборони на виїзд стали видні вже давно, і нічого хорошого у них немає. На прикладі тієї ж Бучі, жінки мали час (хоч і мало) втекти за кордон, де досі вже багато хто освоївся, працює і допомагає армії фінансово. Чоловіки теж могли би, але залишились на місці й були тупо розстріляні як телята або забрані свинособаками як живий щит при відступі. Бучу я згадав, бо знаю звідти конкретний приклад особисто, а в масштабах всіх окупованих регіонів то має бути щось жахливе.
Нарешті, раз уже таке діло, варто було б щось подібне і для жінок придумати. Типу щоб мати право на виїзд у військовий час, спершу забезпечити народження личинки чоловічої статі, з якої невдовзі можна виростити повноцінну одиницю гарматного м’яса. Може, прибічники гендерної рівності щось розумне підкажуть, їх останнім часом чомусь дуже мало чути.
Певно, якби була така можливість, я би теж втік. У перші дні, коли виблядки стояли під Києвом і бомбили Житомир, від якого до мене рукою сягнути. Але потім повернувся, бо що мені там робити. Але якийсь раз виїхав би знову, у подорож (ага, мені не лінь заради цього добиратися поїздами до найближчого робочого аеропорту Польщі чи Молдови). Проте нікуди я не доберуся, й не тільки я, але це наштовхує на певні думки, наприклад, виїхати нахуй в один бік, байдуже куди, як тільки це стане знову легально.
І раз уже зайшла мова за подорожі, з них можна плавно перейти на другу тему, «безперервної скорботи». Якщо в перші дні війни життя буквально завмерло, то за кілька тижнів почало оживати (це нагадувало вихід із ковідної коми 2020, тільки швидше). У тому числі все, що не належить до життєзабезпечення і критичної інфраструктури. У Вінниці окрім ресторанів та кав’ярень запрацювали фонтани, театр, атракціони в центральному парку, екскурсійні катери та автобуси.
Про все це писалося у соцмережах, і якщо заглянути у коментарі, можна ненароком провалитися в портал у пекло. Я-то з початком війни думав, що українці виявилися взагалі дуже дорослими, усвідомленими й готовими до війни, але ті розпачливі голоси «глибинного народу» ненав’язливо підказують, що ніхуя.
Основний посил там, звісно, що як недобре розважатися, посміхатися, гуляти і т.д. (потрібне підкреслити), поки хлопці гинуть. Унікальні йобні навіть доходять висновків, що переселенці покатаються на екскурсійному автобусі, а потім за їхніми наводками орки обстріляють місто, але важкі психічні захворювання я не розглядаю. А от ту решту хотілося спитати, чи вони взагалі розуміють хоча би на рівні початкової школи, як працює економіка, особливо під час війни. Не здивуюся, якщо там більшість ще й бюджетники.
На фронті зараз дійсно пиздоріз із масою смертей щодня, і саме загублені життя є найбільшою непоправною втратою для нас у цій війні. Проте взагалі незрозуміло, як допоможе хлопцям в окопах, якщо всі в тилу будуть ходити із сумними рожами, обмеживши себе у всіх радостях життя. А було би достатньо лише усвідомити, що це надовго, змиритися і спробувати жити як раніше, наскільки то можливо у межах нової реальності. Не забуваючи при цьому, що кожна необов’язково потрачена гривня на лате в кав’ярні чи квиток у театр – ще й чиєсь робоче місце та підтримка економіки й армії.
Найважче у цьому для мене самого – змиритися з тим, що це таки дуже надовго.
