Бувають такі дні, що різко виділяються з-поміж інших у гарному сенсі. Мова і про враження зі спогадами, що залишаться в пам'яті, і, у моєму випадку, – про вдалі фотографії. Іноді, щоб отримати їх, достатньо опинитися в потрібному місці в потрібний час, можна навіть не десь у подорожі, а поруч із домом.
1. Такому дню не гріх присвятити окрему замітку. Тим більше, що йому подібних, на жаль, все менше і менше серед сірих стресових буднів.
Наскільки не був би перенасичений цивілізацією Буковель, у масштабах Карпат – то все одно відносно невелика цятка, оточена величними та все ще переважно дикими горами. З них я підймався у минулому лише на невисоку Бульчиньоху, з якої фактично й не видно нічого навколо, тож, повернувшись сюди знову, не міг не відвідати хоча б одну нову для себе вершину.
Найближчі до курорту відомі гори – Хом'як, Синяк та Малий Горган. То солідні особистості понад 1500 метрів над рівнем моря кожна. На початку квітня на них ще лежав сніг, а моя фізична форма після зими залишала бажати кращого, тож я не ризикнув іти на них на самоті. Натомість обрав для вилазки ближчу і нижчу (1371 м) гору Довга, що на захід від Буковеля.
До того ж стежка до неї тягнеться понад гірськолижними трасами, що мінімізувало шанси заблукати (хоч і не давало відчуття повної втечі від цивілізації). Так чи інакше, то повноцінна гора, до відвідин якої треба відноситись з повною серйозністю й небажано йти самому, як я. Але я їбонутий, мені можна.
1. На першому фото, проте, не сама Довга, а Хом'як, напевно найбільш пізнаваний із тутешніх гір.
Черговий рік уходить на… просто уходить короч, і десь в цей час я традиційно викладаю свій особистий топ-50 фото за цей самий рік – які здаються вдалими мені самому або просто чимось особливими. Принагідно можна було б і просто підбити проміжні підсумки, але там буде скільки розчарування та образ на все і на всіх (крім себе самого, звісно), що нафіг воно вам треба. Та ви й самі все знаєте, в одній країні живемо, як-не-як. У будь-якому випадку, раз я можу писати цей текст, а не сидіти зараз в окопі, в цілому все непогано і гріх жалітися (але я буду).
2024 подарував чимало днів, які буде приємно згадувати всю решту життя, але й так само немало днів жахливих. Хоча страшні не вони самі по собі, а та темна безвихідь, яка маячить попереду. Здається, я міг би написати це саме про декілька останніх років і копіювати раз за разом, тільки чомусь ця безвихідь щоразу здається все більш всеосяжною.
Відзначу лише два моменти. По-перше, мені самому дивно, чому я досі не йобнувся. Можливо, постійний недосип, приправлений випадковими комбінаціями бухла, енергетиків й протиалергічних таблеток, що викликають ще більшу сонливість, не дають мені повністю усвідомити всю глибину пиздеця навколо. Це насправді не так вже й добре, бо прилягти зараз у дурку виглядає не найгіршим варіантом, там хоч можна поспати й позбавитися доступу до новин.
По-друге, у цьому році в мене з'явилася дитина, і це єдина причина, чому я досі не бажаю на всі 100%, щоб весь цей сраний світ якомога швидше розпідарасило кишками навиворіт у масштабній ядерній війні.
Ну і як завжди, перед фото – кілька хвилин хорошої музики. Колись я знову буду зоряним пилом, шкода тільки, що не зможу цього усвідомити.
У квітні цього року я вже втретє за досить короткий проміжок часу побував у Буковелі. Зимові види спорту мене взагалі не цікавлять, як і псевдоцивілізація посеред гір, а проте на це були свої причини: то мав бути «ледачий» відпочинок, до того ж це місце видавалось мені чи не єдиним відносно безпечним на той момент – хто зрозуміє, той зрозуміє.
1. Хоча навіть у ледачому форматі ми непогано обійшли околиці, а я наробив фотографій як дурень фантиків. Тепер хай гріють мене серед цієї темної безнадійної зими, а щоб не забути деталі, я їх і сюди викладу з текстовим супроводом – має бути 6 частин, якщо доживу.
Одним із найцікавіших місць Перу вважаються різнокольорові «райдужні» гори Вінікунка, сховані високо в Андах та відомі масовим туристам всього лиш якихось десять років. Безумовно, я хотів би їх побачити при нагоді, як і всю цю країну в цілому, та на заваді цьому стоїть той факт, що нас усіх вже який рік намагається вбити йобаний болотний скот. Тому поки обмежимось простішими райдужними горами, які можна відвідати хоч зараз, бо знаходяться вони у моєму рідному Кривому Розі.
Восени 2024 року Вінниця нарешті змогла зробити те, що личить будь-якому місту, яке позиціює себе як туристичне – відкрила оглядовий майданчик на верхньому поверсі високої історичної будівлі у середмісті. У нашому випадку мова про водонапірну вежу (1912) авторства архітектора Артинова. Пропустити я таке не міг, хай і дістався до неї у хмарну погоду та в сутінках. Потрібно буде повторити влітку, а поки маємо, що маємо.
Зазвичай щороку 8 листопада я святкую своє особисте свято – саме цього дня у 2014 я переїхав у Вінницю, покинувши перед цим окупований Крим, де встиг прожити майже три роки. Так само зазвичай цього дня публікую фотографії свого міста, яке мені дуже прийшлося до душі – жодного разу не було підстав сумніватися у правильності свого вибору.
1. Тому сьогоднішній день, коли ще й кругла дата, я тим більше не міг проігнорувати. Більшість фотографій цього року я вже і так публікував, тому зупинюся лише на одному світанку, який пощастило спіймати 11 жовтня.
У травні цього року мав змогу ще раз поблукати два дні у нашій столиці. Як завжди, особливих планів не мав, але маса фотографій вийшла сама собою. Як завжди, переважно мова йде про центральну частину та наближені до неї райони, так що мешканці Києва та околиць навряд чи знайдуть для себе щось нове, хіба що побачать чужими очима.
1. Інша справа, що для мене особисто ці місця були або зовсім нові, або давно й надійно забуті. Так склалося, що хоча я був у Києві, певно, більше разів, ніж у будь-якому іншому місті, де не проживав на постійній основі, до багатьох його навіть банальних принад усе не доходили руки. Точніше, ноги.
