Настав час нарешті добратись до другого за розміром міста Вінницької області і попутно трошки розвінчати його репутацію, як одного з місць, де немає чого дивитись. Тим більше, яким би транспортом ви б не дістались у Жмеринку, вона зустріне вас красивою архітектурою.
Якщо автобусом – то це буде собор Олександра Невського.
[ Читати і дивитись далі ]
Пропоную вашій увазі невеличкий фотоекскурс до неформальної столиці Гуцульщини, Покуття, коломийок, писанок і просто дуже красивого міста – Коломиї.
Правда, почну все ж не з самої Коломиї, а пригорода, селища міського типу Гвіздець (назва хороша і римується добре). Благо, поїзд Київ – Рахів після Тернополя робить зупинку ледь не на кожному полустанку.
Гвіздець – містечко з давньою, близько 700 років, історією, і скромними 2 тисячами населення тепер. Воно настільки популярне, що із всіх 14 вагонів поїзда тут вийшов аж я один, і таким чином уперше ступив на Івано-Франківську землю.
[ Коломия і Гвіздець ]
Для різноманітності захотілось раз не пертись кудись ніч поїздом, а потинятись трошки вінницькими пригородами. А оскільки транспортне сполучення між ними знаходиться приблизно у такій же дупі, як і вся країна вцілому, скористався узятим напрокат велосипедом.
Перший населений пункт по маршруту – село Медвеже Вушко.
[ Демидівка - Гнівань - Селище ]
Колись у дитинстві була у мене книжка з такою назвою. Складалась вона з віршів та віршованих казок для дітей, переважно веселих. Але були там і сумні вірші, з глибоким і пронизливим змістом, як на мене, аж занадто, як для дітей дошкільного віку. Ті вірші глибоко врізались в пам’ять, і вже набагато пізніше, у дорослому віці, час від часу спливали в ній смутними уривками (при тому, що я майже повністю байдужий до поезії).
Ними хотілось поділитись з кимось, але, звісно, напам’ять їх я не знав. Книжка на той час безслідно зникла. Я пробував шукати її в Інтернеті, але всезнаючий Гугл не міг навіть назвати її авторів чи автора. І ось сьогодні, після декількох пошуків, усе рідших за останні роки, я її знайшов.
Заодно накопав трохи інформації і про автора, який усе ж був у цієї книжки один. В нинішній реальності практично неможливо обійтись без політичного підтексту, тому якщо кому воно вже в печінках сидить, просто пропустіть наступний абзац.
Василь Марсюк народився у 1938 році у Мар’їнці, тій самій, що райцентр біля Донецька. Батько його був репресований і загинув у таборах, самого автора протягом життя періодично шурхали, але без серйозних наслідків. Його творчий доробок – переважно віршовані твори українською мовою, які разом з роботами Сосюри і багатьох менш відомих україномовних письменників Донеччини XIX-XX ст. зовсім не вписуються в популярний нині пропагандистський міф про Донбас, який завжди був російським (а насправді, від сили останні 80 років, що було зумовлено масовим переселенням з півночі предків майбутніх колабораціоністів на спустошені голодомором і репресіями землі).
Про нинішнє місце проживання чи творчість автора я нічого не знайшов.
Повна версія книжки лежить тут.
Ось і все. Ласкаво прошу в царство мого ностальгічно-депресивного угару.
Чорнобильський кінь
Біжить він
полями, лиш порох за ним,
ніхто не зупинить,
ніхто не здогоне.
В Донбасі хтось бачив його вороним,
комусь у Карпатах він здався червоним.
А був же недавно ще білим, як сніг,
ходив в табуні він чорнобильським лугом,
аж поки вночі не обсипало всіх
до болю гарячим невидимим пухом.
Сльозилися очі.
Трава – наче скло.
Копита, немов на пожежі, горіли.
Табун прилетів до людей у село,
а там лиш собаки залишені вили.
І коні побігли до Прип’ять-ріки,
як раптом напали орли-вертольоти…
Під кулями впали усі лошаки,
один тільки білий здолав перешкоди.
І вдень, і вночі поспішає скакун,
на всю Україну іржання безсонне,
шукає і кличе свій рідний табун,
табун, що не вирвався з мертвої зони.
Біжить він полями, лиш порох за ним,
ніхто не зупинить,
ніхто не здогоне.
В Донбасі хтось бачив його вороним,
комусь у Карпатах він здався чевоним.
Пісня матері
Чом ти, мій
хлопчику,
плачеш ночами
в теплій постелі під боком у мами?
Що тобі мариться
в думках дитячих?
Так небагато у світі ти бачив!
Ще не тягнув ти
життєвого плуга,
ще не стрічав ненадійного друга,
ще не ламав над
водою калини,
ще не збагнув ти журби України,
і не світився любов’ю святою,
і не ставав до священного бою,
і не зазнав
перемог і поразки, –
ворога знаєш ти тільки із казки.
Чом же, синочку,
ти плачеш ночами
в теплій постелі під боком у мами?
В інтернаті
Я жив у низенькій
хаті,
були в мене мама і тато,
тепер я живу в інтернаті,
де вікон-дверей так багато.
Кладуть мене в чисту постелю,
годують борщем і супами,
та тільки ходжу невеселий,
бо поруч немає мами.
Гуртом ідемо умиватись,
гуртом укладаємось спати,
тут є з ким дружити і гратись,
та поруч немає тата.
На фото їх бачу я тільки,
коли ще були вони гарні.
Вже тато помер від горілки,
а мама лежить у лікарні.
І тільки сіренький котик
тепер хазяйнує у хаті.
Хоча б уже він у суботу
провідав мене в інтернаті!
На півдні Тернопільської області сховалось маловідоме містечко, районний центр Заліщики. Багато українців навіть не чули про нього, хоча воно було дуже відоме в минулому. Місто розкинулося на меандрі Дністра і омивається його водою з трьох сторін. З цих же сторін воно прикрите пагорбами, які захищають його від вітрів, таким чином, на фоні прохолодної західної України тут набагато м’якший, «середземноморський» клімат.
Єдина вигода, яку зараз має місто зі свого унікального становища, полягає в більш ранньому дозріванні фруктів і баштану, хоча порівняно недавно Заліщики були «Польською Рів’єрою», великим туристичним центром. Зараз ті часи залишились історією, яку я детальніше опишу нижче, але у будь-якому випадку не можна обійти стороною одне з найкрасивіших місць України.
Для розігріву почнемо екскурсію з сусіднього села Добровляни, яке злилось з містом з північного сходу. Заліщики, яким більше 600 років, виникли як висілки Добровлян. Магдебурзьке право отримали у 1766 році.
Поїзд прийшов досить рано, Дністер ще дрімає в туманній імлі, як і село. Моя поява викликала справжній фурор серед місцевих собак.
[ Заліщики ]
Свого часу, ще коли я жив у Криму, періодично читав ЖЖ одного севастопольця, який активно мандрує півостровом і не тільки, позичав у нього цікаві ідеї для подорожей. Це я до того, що чувак цілком реальний, цілком кримський і вцілому аполітичний.
На днях він виклав замітку про дупу на місцевих автостанціях (я вже зустрічав цю інформацію раніше і не маю тепер підстав їй не вірити).
Якщо вам лінь переходити, суть така: окупанти встановили нове програмне забезпечення для продажу квитків, яке тупить до непристойності дико. Внаслідок цього продаж одного квитка триває хвилин 5, у черзі можна ненароком простояти пару годин, а самі черги сягнули космічних масштабів і починаються часто аж на вулиці.
І ось яка новина з’являється в той же час на одному з найбільш проросійських пропагандистських рупорів. Особливо раджу посмакувати останню фразу.
P.S. Автор не знає, скільки насправді зараз туристів у Криму, бо не бачив того особисто. Якщо цікаво, пошукайте самі, веб-камер зараз удосталь.
На шестой день Недели ненависти, после шествий, речей, криков, пения, лозунгов, транспарантов, фильмов, восковых чучел, барабанной дроби, визга труб, маршевого топота, лязга танковых гусениц, рева эскадрилий и орудийной пальбы, при заключительных судорогах всеобщего оргазма, когда ненависть дошла до такого кипения, что попадись толпе те две тысячи евразийских военных преступников, которых предстояло публично повесить в последний день мероприятий, их непременно растерзали бы, — в этот самый день было объявлено, что Океания с Евразией не воюет. Война идет с Остазией. Евразия — союзник.
Ни о какой перемене, естественно, и речи не было. Просто стало известно — вдруг и всюду разом, — что враг — Остазия, а не Евразия. Когда это произошло, Уинстон как раз участвовал в демонстрации на одной из центральных площадей Лондона. Был уже вечер, мертвенный свет прожекторов падал на белые лица и алые знамена. На площади стояло несколько тысяч человек, среди них — примерно тысяча школьников, одной группой, в форме разведчиков. С затянутой кумачом трибуны выступал оратор из внутренней партии — тощий человечек с необычайно длинными руками и большой лысой головой, на которой развевались отдельные мягкие прядки волос. Корчась от ненависти, карлик одной рукой душил за шейку микрофон, а другая, громадная на костлявом запястье, угрожающе загребала воздух над головой. Металлический голос из репродукторов гремел о бесконечных зверствах, бойнях, выселениях целых народов, грабежах, насилиях, пытках военнопленных, бомбардировках мирного населения, пропагандистских вымыслах, наглых агрессиях, нарушенных договорах. Слушая его, через минуту не поверить, а через две не взбеситься было почти невозможно. То и дело ярость в толпе перекипала через край, и голос оратора тонул в зверском реве, вырывавшемся из тысячи глоток. Свирепее всех кричали школьники. Речь продолжалась уже минут двадцать, как вдруг на трибуну взбежал курьер и подсунул оратору бумажку. Тот развернул ее и прочел, не переставая говорить. Ничто не изменилось ни в голосе его, ни в повадке, ни в содержании речи, но имена вдруг стали иными. Без всяких слов по толпе прокатилась волна понимания. Воюем с Остазией! В следующий миг возникла гигантская суматоха. Все плакаты и транспаранты на площади были неправильные! На половине из них совсем не те лица! Вредительство! Работа голдстейновских агентов! Была бурная интерлюдия: со стен сдирали плакаты, рвали в клочья и топтали транспаранты. Разведчики показывали чудеса ловкости, карабкаясь по крышам и срезая лозунги, трепетавшие между дымоходами. Через две-три минуты все было кончено. Оратор, еще державший за горло микрофон, продолжал речь без заминки, сутулясь и загребая воздух. Еще минута — и толпа вновь разразилась первобытными криками злобы. Ненависть продолжалась как ни в чем не бывало — только предмет стал другим.
Задним числом Уинстон поразился тому, как оратор сменил линию буквально на полуфразе, не только не запнувшись, но даже не нарушив синтаксиса. (…) Едва кончилась демонстрация, он пошел в министерство правды, хотя время было — без чего-то двадцать три. Все сотрудники министерства поступили так же. Распоряжения явиться на службу, которые уже неслись из телекранов, были излишни.
Океания воюет с Остазией: Океания всегда воевала с Остазией. Большая часть всей политической литературы последних пяти лет устарела. Всякого рода сообщения и документы, книги, газеты, брошюры, фильмы, фонограммы, фотографии — все это следовало молниеносно уточнить. Хотя указания на этот счет не было, стало известно, что руководители решили уничтожить в течение недели всякое упоминание о войне с Евразией и союзе с Остазией.
Джордж Оруэлл «1984»
Нижче – скріни свиномразійських ЗМІ стосовно атаки на Мар’їнку.
До:
Після:
Не було ніякої атаки на Мар’їнку і спроби прориву на Курахове. Навпаки, це ЗСУ напали першими. Нічого із зображеного на перших трьох скрінах ніколи не існувало насправді, а якщо ви в цьому сумніваєтесь, то ви продались госдепу і Абамці за банани.
