Жмеринка? Ах, Жмеринка…:)

Якщо поїздом – власне красень-вокзал.

На привокзальній площі раніше знаходилась одна з візиток міста – пам’ятник Остапу Бендеру, який за задумкою своїх творців був родом саме зі Жмеринки. Я чесно і безрезультатно махнув 2 кола по площі, доки мені не пояснили, що пам’ятник демонтували.

Це було ще досить давно, в 2011 році, в ході реконструкції площі. Подальша доля Остапа невідома, не то завис десь на реставрації, не то взагалі пішов на металолом. Я не шанувальник «12 стільців», але скажу тут тільки одне слово: ДЕБІЛИ.

Пам’ятник виглядав так (фото з сайту wikimapia.org).

По дорозі з автовокзалу на вокзал під пабом пристроївся бродячий музикант-мультиінструменталіст.

Вулиця, що йде паралельно вокзалу і площі, напевно, найгарніша в Жмеринці.

З боями пробиваюсь через пішохідний тунель у південному напрямку. У вихідний день це хаотична зона стихійної торгівлі (саме в такі моменти починаєш цінувати той факт, що у Вінниці її практично звели на нуль).

Зате вулиці подалі від центру досить малолюдні. Вкрай інтелігентний жмеринський кошак.

Відшукав одну з небагатьох місцевих пам’яток архітектури – будинок чоловічої гімназії, нині – школа №1.

Саме місто знаходиться на пагорбах і взагалі дуже рельєфне, тому час від часу можна побачити такі краєвиди.

Вдалині – вокзал.

Свято-Миколаївська церква.

До охайного подвір’ячка церкви дуже контрастують її околиці – тут починається території колишнього артилерійського полку, де хаотично перемішались цілі й зруйновані споруди і потихеньку народжується приватний сектор. Просто біля церкви – руїни казарми.

Трохи поодаль – складське приміщення, явно старовинне і явно втратило своє військове призначення.

Парк Дружби народів. Кафешки за гарною задумкою виходять просто на озерце, але воно дещо застояне і засмічене.

Вкотре переходжу масштабні, широчезні й заплутані залізничні лінії. Жмеринка – це, перш за все, великий залізничний вузол.

Справедливості ради слід зазначити, що за кадром лишились кілометри безрадісних заплутаних вуличок. На фоні інших населених пунктів, у яких я побував у цьому році, за межами центру місто досить брудне і занехаяне.

Зате песики тут дуже гарні.

Іще один ставок, Зелені Горби, це вже північна околиця. Також не дуже придатний у якості зони відпочинку, та ще й охороняється, очевидно, від рибалок-нелегалів.

Ця місцевість має назву Велика Жмеринка. Між Великою і Малою виникла свого часу просто Жмеринка, причому Велика увійшла до складу міста, а Мала лишилась окремим селом.

Неподалік озера заснули вічним сном гусеничні трактори. Дивно, чому їх досі не сперли на метал.

Церква Святого Архістратига Михаїла.

Велика Жмеринка також горбиста, і з неї місцями добре видно центр.

Собор – чудовий орієнтир.

У всіх ворота як ворота, а у когось – витвір мистецтва.

Будівля міського історичного музею. Так, у вихідний день він закритий, тому не стримаюсь ще раз: ДЕБІЛИ.

Настінне мистецтво.

Площа Миру – самісінький центр міста, пішохідна зона і популярне місце відпочинку.

Навколишні сталінки на диво доглянуті, саме вони залишили дуже приємне враження від першого мого візиту в Жмеринку.

А ще в центрі є пегас, але вдень він виглядає не дуже ефектно, тому стягнув його нічний знімок з uk.wikipedia.org.

Костел Святого Олексія. Це вже ближче до південно-східного виїзду з міста.

На повістці дня лишався ще парк ім. Горького, у якому згідно з картою не мало бути нічого цікавого, лиш розкидані по території пам’ятники. Я все ж пішов туди, і був за це нагороджений. Понад парком стоїть довжелезний 5-поверховий будинок, а в ньому є ось такий під’їзд №13.

У самому парку пахне грибами і по ідеї живуть білки. Я не знайшов ні грибів, ні білок, тому ось вам песик, який дуже правдоподібно косплеїть кота зі «Шрека».

Від центрального паркового входу відкривається черговий вид, убік Свято-Миколаївської церкви. Напевно це все, що можна було знайти у Жмеринці, тому з чистою совістю повертаюсь на автовокзал.