В половине двенадцатого с северо-запада, со стороны деревни Чмаровки, в Старгород вошел молодой человек лет двадцати восьми. За ним бежал беспризорный.

– Дядя! – весело кричал он. – Дай десять копеек!

Молодой человек вынул из кармана налитое яблоко и подал его беспризорному, но тот не отставал. Тогда пешеход остановился, иронически посмотрел на мальчика и воскликнул:

– Может быть, тебе дать еще ключ от квартиры, где деньги лежат?

Із таких багатьом знайомих слів починається розділ, де на сцену роману «12 стільців» виходить його головний герой, ім’я якого навіть називати зайвий раз не потрібно. Дія першої частини першого радянського бестселера відбувається у вигаданому місті Старгород, у якому Ільф та Петров, найпевніше, зобразили Старобільськ – тим більше, якраз перед початком написання книги вони були в ньому у півторамісячному відрядженні. Є, звісно, і противники такої версії, тим більше істину ми все одно не узнаємо, та і в авторів давно її не спитати, хоча вцілому все виглядає правдоподібно, то чому б і ні?

1. Як для тихого провінційного міста, зі Старобільськом пов’язано не так уже й мало історичних подій і постатей, включаючи сучасність. Тут принагідно згадати, що саме звідси родом Сергій Жадан і саме тут знімали «Дике поле» за його романом «Ворошиловград». А от війни, на щастя, майже обійшли місто стороною, так що воно у значній мірі зберегло те обличчя, яким його бачили Ільф та Петров, або Махно, наприклад. І воно навіть намагається ствердитись як туристичний центр, що насправді непросто найперше завдяки стереотипам, адже це далека від усіх, проте близька до фронту північ Луганської області.

Вертатися із Маріуполя приблизно однаково далеко що у Вінницю, що у Київ, але все ж до столиці поїзди ходять чомусь швидше. У зв’язку з цим на третій день подовжених вихідних на Трійцю зробив проміжну зупинку на півдні Київщини, аби не трястися занадто довго у транспорті і заодно відвідати об’єкт, що давно хотів побачити – «голландський» вітряк у селі Пустовіти.

Маріуполь прийнято відносити до когорти міст, що були майже повністю зруйновані в Другу Світову, через що в архітектурному плані там не лишилося нічого цікавого. І тільки якщо поїхати подивитися на власні очі, вдосталь находитись його вулицями, можна впевнитися, що це не зовсім так. У міста досі є чітко виражений історичний центр хай і не суцільної, але досить колоритної забудови, та й повоєнна архітектура тут досить представницька, що цілком очікувано для промислового важковаговика.

Традиційно і часто незаслужено вважається, що промислові міста не мають власного обличчя й нічим не можуть бути цікавими туристам. Хоча насправді навіть заводи й фабрики іноді виявляються не менш грандіозними та вражаючими, ніж готичні собори й середньовічні замки. Принаймні для мене.

1. Маріуполю у цьому плані «пощастило» аж двічі – тут знаходяться одразу два металургійні заводи повного циклу, які візуально являють із себе чи не найбільш ефектні промислові споруди. А що знаходиться місто на березі моря, то така комбінація робить його чи не взагалі унікальним, принаймні в межах колишнього СРСР.

Наприкінці того нескінченно довгого й насиченого дня, коли вже майже засинав на ходу, здається, мені й досі не вірилося, що нарешті це сталося. Така далека подорож як в кілометрах, так і в роках, адже хотіти сюди я вперше почав, мабуть, коли в принципі став розбиратися в картах і побачив місто на морі (там воно ще називалося Жданов), а коли є море, то яка різниця, що поруч два металургійні комбінати повного циклу. Кілька років тому здавалося, що це бажання так і не збудеться через бойові дії, та поступово все затихло, але все одно пройшло ще чимало часу, перш ніж вдало склалися всі обставини і я нарешті приїхав у Маріуполь.

Підбивати підсумки літа зазвичай не прийнято. Рік у розпалі, хто догулює відпустки, хто відправляє дітей чи сам відправляється у виправні виховні заклади, хто просто трошки в ахуї від роботи, як я… Тим не менш, про три місяці, що спливли, пару слів накину.

1. Факт це для мене, як не крути, печальний, бо закінчилася найулюбленіша з великим відривом пора року. Спеку я сприймаю цілком нормально, точно краще за дощі й холод, і взагалі плюсів для мене значно більше (до них додався уже другий рік поспіль на державному рівні покладений болт на карантин, незважаючи на що я встиг повністю чіпуватися). В умовах, що склалися, особливо приємно зараз згадати, що жодних вихідних не провів вдома. Тим не менш, більшість часу все одно дісталося Вінниці, і все так чи інакше крутилося довкола неї. Саме Вінниці і переважно її мешканцям у найближчому до мене сусідстві й будуть присвячені фото нижче.

Вдалий маркетинг у наші дні важить більш ніж достатньо. Треба ж було комусь зуміти розкрутити залізничний перегон у лісовій гущавині як Тунель Кохання до такого рівня, що сюди їдуть натурально з усіх областей України, а то і з-за кордону – зробити романтичні фоточки «не як у всіх». А будь-які хоч трохи схожі зелені тунелі у інших регіонах гордо проголошуються аналогами, я вже збився навіть з ліку, скільки їх. Каюсь, я теж там був якось давно, на зорі власних поїздок на захід України, ще й у складі екскурсійної групи.

1. І тільки для орієнтиру згадується, що знаходиться той тунель біля смт Клевань Рівненського району, а що в тому смт, фіг його знає, мабуть нічого цікавого. А насправді там є мінімум замок, один з найбільших на Волині, хоч і поруйнований. Але навіть у стані руїни хіба середньовічний замок не може бути на кілька порядків цікавіший за годування комарів у якихось кущах?..

Однією із найбільш ефектних у візуальному плані гірських порід є базальт, що під впливом природних чинників утворює височезні стовпи правильної форми. Вони мальовниче нагромаджуються, утворюючи чудні гори, які ні з чим не сплутати. На нашій планеті він досить поширений, базальтові стовпи можна побачити в Ісландії та Німеччині (де був особисто), Вірменії та Ірландії (тільки чув), а от і в Україні також, причому в рівнинній Рівненській області, хоча це взагалі-то гірська порода. Знаходиться це диво природи біля села, яке так і зветься – Базальтове.

Після знайомства з Рівним у сніжному січні 2019 року було навіть трохи дивно побачити його теплим і зеленим, бо здавалося, інших станів, крім зимового, у цього міста бути не може. І локацію для руйнування такого стереотипу я вибрав якраз чи не найбільш літню з виду із усіх можливих.

Згідно із французьким прислів’ям, аби зробитися непомітним на вечірній вулиці, потрібно стати під ліхтарем. Щось аналогічне можна сказати і про маленьке (трохи більше 7 тис. населення) місто Корець, що сховалося біля однієї з найбільш жвавих трас країни, котра йде з Києва на захід, нанизуючи на себе Житомир, Рівне та Луцьк. Так всі і пролітають мимо нього об’їзною дорогою, у тому числі ті, хто їде нею з туристичною метою. Між тим, на свій малий розмір це місто має дуже пристойну концентрацію старовини, включаючи руїни замку та дуже різноманітний підбір сакральної спадщини.