Силуети й марева

З моменту мого попереднього приїзду пройшло менше ніж півтора року, але ж скільки всього змінилося за той час: і хорошого, але особливо поганого. І той візит став таки особливим. То виявилася моя остання мандрівка у межах України до великої війни. І то була остання на цей момент моя соло-мандрівка взагалі.

Уже давно помітив, що всі вилазки 2021 року зробилися для мене особливо цінними. Чим ближче вони по часу до того моменту, як наш світ обвалився, тим цінніші. Можливість ходити де завгодно, фотографувати що завгодно без необхідності приглядатися до людей навкруги виявилась надто дорогоцінним привілеєм, якій на нашій багатостраждальній землі в найближчі роки точно не знайдеться місця. Тепер я люблю навіть ті місця, які мені «не зайшли» одразу (тоді б я точно не подумав, що скучатиму за Шепетівкою, серйозно). Інші стали священними, як Маріуполь, яким я ніколи його вже не побачу, як і не побачить ніхто взагалі. Але найбільш памятна та подорож, яка виявилася останньою.

Іншою її особливістю лишився той факт, що я був у компанії тільки самого себе. Оглядаючись назад, тепер я впевнено можу сказати, що то було нікчемне і порожнє життя, у якому немає практично нічого, за чим можна було б журитися. Це одразу стає очевидним, коли є з чим порівняти. Та все ж маю визнати, що іноді мене мучать фантомні болі за такими днями, як ті, коли я міг зневажати втому власних ніг в угоду можливості побачити якнайбільше у стиснений проміжок часу та знаходити речі, які можуть бути цікавими лише мені.

У маревах я повертаюся у всі свої місця 2021 року, хоча все життя найперше прагнув поїхати туди, де ніколи не бував раніше. У маревах я повертаюся у всі свої місця 2021 року, де Старобільськ та Молочанськ вільні й неокуповані, розпечений літній Маріуполь постає зі страхітливих чорних руїн, а в прикордонних містах Сумщини ймовірність загинути від артобстрілу дорівнює нулю. Ця одноденна Житомирська вилазка стала першим маревом, втіленим у життя. Повернення у місто досі знайоме, але водночас змінене до невпізнання.

Звісно, я не був би собою, якби навіть в таких умовах не зробив кілька десятків фото. Тим більше потрапив на локацію, яку до цього не бачив – гідропарк. Це велика зелена зона на південно-західному краю міста, переважно засаджена хвойними деревами, тому яскрава навіть взимку. З півдня гідропарк закінчується великим пляжем на березі Тетерева. У замерзлому виді то було найцікавіше місце.

Головним чином завдяки людям, що ходили понад берегом і по льоду, іноді відверто далеко, хоча перепади температури якось не дуже мотивують це робити.

Приїхали ми не зовсім спонтанно – я давно і спеціально видивлявся день, щоб і сніг лежав, і було сонячно. Цієї зими впіймати такий виявилося непросто.

По парку приємно гуляти не одну годину, як понад берегом чи центральною алеєю, так і глухими стежками.

Птахи теж оцінили сонячну погоду і щебетали так радісно, ніби вже весна. Проте для фото мені вони здебільшого позують якось так.

Стінопис біля входу. От ці пташки не втечуть.

У центрі міста фотоапарат майже не діставав, головним чином тому, що у 2021 відзняв усе, що хотів. Іншою причиною можна назвати військових, концентрація яких у Житомирі виявилась рекордною серед усіх місць, що я бачив від початку великої війни. До мене їм ніби й не було ніякого діла, але я так і не зважився фотографувати біля облради розмальовані протитанкові їжаки. Сподіваюся, після перемоги їх залишать на тому ж місці уже суто як артобєкти.

Також, хоча й не шукав спеціально, за той день побачив щонайменше дві будівлі, знищені руснею. Одна з них явно цивільна.

А це «дах» сучасної альтанки в Шодуарівському парку:

Мурал із котиками:

За магістратом на Замковій горі знайшов невеликий оглядовий майданчик, який не помічав у минулі рази. Правда, видно із нього лише долину річки Камянки, де зі скайлайну не виділяється нічого цікавого, крім хіба що цієї церкви.

Транспортне сполучення з Вінницею дозволяє майже безболісно приїхати в Житомир на 7 годин без необхідності лишатися на ночівлю. На автовокзалі було так само багато військових, прямо під нашою маршруткою відбулася зворушлива схема прощання одного з них із дружиною та малим сином. Як тут не послати зайвий раз, хоча б подумки, пломені ненависті країні-мразі та побажати зла її народу-гною, через яких ці всі люди змушені носити форму і по суті не мати права розпоряджатися власним життям (а мені побоюватись їх усіх, щоб не пропустити тих, що видають путівки на схід).

А поки лишається дякувати їм за те, що принаймні такі одноденні короткі вилазки можливі. Вихідний день закінчився, і маршрутка повезла нас назустріч кривавому вечірньому небу.