Мертва весна #2

Сучасні технології дозволяють бачити, що коїться просто зараз дуже далеко від тебе. Навіть із місць, де зв’язку майже немає, час від часу прориваються поодинокі звістки.

Немає нічого складного у тому, аби побачити, що відбувається у Маріуполі. Переважно знімають висотки, подібні між собою і мені незнайомі – так поширюють інформацію для людей, які недавно там безпечно й щасливо жили, або де досі можуть бути їх родичі. Але трапляються і знайомі місця, як от площа на перехресті проспектів Миру і Металургів. На одному з відео я навіть розрізнив будинок, у якому знімав квартиру на одну добу у червні, на диво, він цілий, хоча незрозуміло, у якому стані вікна. З того часу минуло всього 9 місяців, але насправді – нездоланна вічність, яку мозок досі відмовляється усвідомлювати.

На південь від перехрестя менше кілометру ходу до міського саду, червневого суботнього вечора переповненого людьми, і як би тоді виглядало дико, що зараз там ховають у братських могилах загиблих мирних мешканців… чи не гуляв хтось із них там же безтурботно того ж вечора, що і я? На схід проспект Миру розгортається у площу з перспективою на драматичний театр, перетворений тепер на страхітливу руїну. Загалом післявоєнна споруда, можливо, не мала достатньо великої архітектурної цінності в загальноукраїнських масштабах, але для свого міста була символом не меншим за оперу у Львові чи Одесі. Свинособаки так і не визначилися у своїх брехнях, чи то бомбардували його через типу розміщення всередині бази «Азову», чи її підірвав сам «Азов». Хоча насправді вони все знали. І ми знаємо, що вони знали.

Після кожного подібного випадку я дивуюся, що можу ненавидіти ще більше, ніж раніше. Шкода, що думки нематеріальні, і їх недостатньо, аби спопелити ворога. Ворога неймовірно нахабного і настільки впевненого у своїй перемозі, що такій самовпевненості можна тільки позаздрити. Почитавши їх, можна дійсно повірити у те, що в тій чи іншій мірі вони переможуть. Як мінімум тому, що їх тупо багато, можуть закидати м’ясом та некерованими авіабомбами, після того як витратять усі «Калібри». Усе холодіє від однієї думки, що якась досі вільна частина України перетвориться на анклав «днр» з неодмінними у таких випадках ГУЛАГами та «Ізоляціями».

Останні два роки подорожей у мене вийшли дуже продуктивними у плані відвідин нашого півдня та сходу, як і прикордонної з росією півночі. Наче на якомусь рівні несвідомого було чітке розуміння, що завтра вже можна не встигнути. І не встиг таки багато, зараз страшно навіть подумати, у які місця, можливо, ніколи не буде шансу повернутися, або вони до того часу зміняться до невпізнання, навіки. Я молюся, щоб Маріуполь вистояв, але у будь-якому випадку це вже буде зовсім інше місто. Усім нам треба якось вистояти та вижити, хоча би щоб потім прийти і плюнути на могили загарбників.

Важливо розуміти, що найбільш понівечені міста понівечені не просто так. Це помста, за те що вони посміли бути успішними й українськими одночасно. Харків ніколи не був моїм улюбленцем, але варто визнати, місто виглядало як цукерочка. Маріуполь зі своїми арт-просторами, фестами і відбудовами виглядав краще за деякі обласні центри, а надто на тлі вмираючої окупованої частини Донбасу. І вони полізли, як сарана, це все нищити. Як і сто з лишком років тому, затягнути всіх в однакове болото. Ціла нація фанатичних самовпевнених Шарікових, за що б вони не бралися, у підсумку чомусь виходить Грозний-1995, убогість та концтабори. Із підтримкою не менш мерзенних манкуртів Криму та донбаських бантустанів. Важливо усвідомлювати, якщо росія збільшить зону окупації в Україні внаслідок цього нападу, у наступній розв’язаній нею війні чоловіки з цих територій підуть у перших рядах на гарматне м’ясо.

У поточній катавасії я наче зміг знайти себе та зрідка заспокоюватись, як не дивно. Хоча настрій так само скаче, усвідомлення неможливості допомогти пригнічує. Чудово, що зберігається робота. Свій внесок, хоча би економічний, я роблю, у виді притоку валюти в країну, та можливості розпоряджатися грошима і на допомогу ЗСУ, і на себе, тобто на дохід та зарплату для когось іншого.

Вчора, у 25-й день, вперше нарешті цілеспрямовано прогулявся, не рахуючи походів за продуктами не найкоротшим шляхом. Місто оживає, і в хвилини відсутності повітряних тривог все частіше здається, що все нормально. Календарна весна нарешті перетворюється у фактичну. Якби ж тільки не усвідомлення того, як легко цей тендітний спокій та рівновагу за лічені хвилини можна перетворити на справжнісіньке пекло.